У ніч перед восьмим днем від трагічної смерті ігумена Іллі, настоятеля Свято-Михайлівського храму в селі Білосток (про це «День» розповідав 28 лютого ц.р.), Лідії Володимирівні Іванюк, котра керує церковним хором, наснився сон.
— Наче покійний повернувся у труні на бік і його порубана сокирою рука вже не мертва, а повільно до мене піднімається. А на місці його обличчя, яке покрили за чернецьким правилом чорною тканиною, — ніби марево чи світіння, і воно піднімається угору. І я наче кричу: «Ідіть всі сюди, наш батюшка воскрес!». Не знаю, може, й справді вночі кричала?..
Холодний весняний вітер заганяє нас у простору веранду. Сонечко світить, але не гріє. Навколишні ж села не можуть отямитися від позаминулого вівторка, коли у благенькій хатині на церковному подвір’ї було знайдено тіло зарубаного сокирою місцевого священика. Люди наче й займаються звичними справами, Іванюки ось перебирають у льоху картоплю і вже виносять її наверх. Але на ніч у хатах міцно закриваються на всі засуви... Одна моя луцька знайома, чия бабуся живе на околиці сусіднього з Білостоком села Сьомаки, збирається встановити старій у хаті так званий ревун: не доведи Господи, хто поліз би — все село почує.
Отець Ілля приснився своїй «дячисі» й напередодні останньої для нього на цій землі святої недільки.
— Він завжди говорив про смерть! Останнім же часом почав говорити, що на смерть приготував увесь одяг, розказував і як його поховати (про це очевидці казали й білостоцькому сільському голові Віталію Франчуку. — Авт. ). Незадовго до того як його зарубали, хотів показати одному зі своїх прислужників (той у семінарії на батюшку вчиться), де зберігає смертний одяг. Той тільки й вимовив: «Ви що придумали, батюшко?!» — «Що ж, не хочеш ти подивитися, приїде хтось із священиків — їм покажу, де лежать речі», — відповів отець Ілля. І мені, коли повідала, як приснився, — у церкві, у світлих ризах, певно, просто тому, що про службу перед сном думала, — те саме завів, хоча й зі звичною своєю усмішкою, бо завжди був дуже привітний: «Приснився вам? Мабуть, скоро помру». Я на нього ще й так насварилася...
Чоловіка, якого звинувачують у вбивстві священика, Лідія Володимирівна бачила лише кілька разів, бо живе вона не в Білостоці, а в сусідньому селі Горзвин.
— Він і на службі стояв не серед людей, а збоку, неподалік нашого хору. Здоровий і сильний... Сама не знаю, чого на нього увагу звернула. Ще отця Іллю запитала: що то за один, чого він у нашому храмі? Але наш батюшка кожній людині у церкві був радий! Розказав, що той відбув покарання і хоче спокутувати гріхи.
— А правда, що він в отця Іллі гроші вкрав?
— Правда. Бо тоді ми якраз були на службі. Бачу, до батюшки хлопці з двору підійшли, пошепталися. Він так на обличчі змінився! Потім сказав, що той чоловік забрав його куртку, гроші, які збирав, бо мала мама з Чехії приїхати... І кудись із усім подався. Він питав: що мені з ним робити? Знаю, що радили написати заяву в міліцію, бо то, кажуть, була не перша в батюшки крадіжка. А ще раніше він його сварив, бо той десь напився. Казав, що таких у храмі не треба. Але і це йому простив, як і раніше, багато чого прощав. Отець Ілля, як і я, міг лише вина пригубити. І то тільки у дні, коли вкушання вина дозволено церковним статутом! Він м’яса взагалі не споживав, бо ж монах, дотримувався суворо посту. Сам, трохи родичі допомагали, городика обробляв, чужих ніколи не просив. Огірків, компотів собі сам поназакручував, варення наварив... Якщо хтось міг серед посту затіяти не таку трапезу, то й не благословляв.
Білостоцький сільський голова Віталій Франчук признається, що сам потенційного вбивці не бачив. Але ні для кого в Білостоці не секрет, що той із отцем Іллею познайомився, ще коли останній служив у братії Старочарторийського монастиря. Родом він з Дніпропетровщини. Мої ж знайомі у Маневичах, де в місцевій колонії відбував покарання цей, власне, юнак (підозрюваному в убивстві ігумена лише 24 роки), розказують, що отець Ілля свого часу тут його ще й сповідав. Вийшовши на волю, той у Білосток і прибився. Десь до місяця, розказує Віталій Франчук, мешкав у хаті отця Іллі. Звідси мамі дзвонив, що вже покаявся, що в отця Іллі...
Ще тут жив обділений здоров’ям хлопець-напівсирота, який певний час виховувався при братії в Старому Чарторийську. Отець Ілля допомагав йому в лікуванні, а незадовго до своєї загибелі відправив у санаторій. Ще 24 лютого вбивця начебто, говорять у Білостоці, перебував в одному з волинських монастирів. За своє коротке життя він монастирями трохи поблудив, і скрізь начебто помічали його занадто липкі руки...
А вже глупої ночі з 25 на 26 лютого у Білостоці здійснив свою чорну справу.
Ворота на подвір’я білостоцького храму не закриті. Але нині тут нема ні живого духу. Як моторошно, мабуть, душі ігумена Іллі на місці, де він зазнав мученицької смерті, де пролилося стільки людських сліз. Коли його відспівували у храмі, де служив неповні три роки, зійшлося стільки людей, що якби кому стало погано, — натовп просто не випустив би.
Церква стоїть на підвищенні, яке в Білостоці з незапам’ятних часів називають горою Синай. Як відомо за біблійними переказами, на горі Синай Господь вручив пророку Мойсею скрижалі з десятьма заповідями. Шостим і восьмим пунктом у них значиться: «Не вбий!» і «Не вкради!». Вбивця, шукаючи притулку в монастирях, їх, без сумніву, знав. Та те чорне, що було на споді його душі, вирвалося на світ Божий, знаменуючи, можливо, вічну боротьбу Добра («За свою доброту й постраждав отець Ілля!» — кажуть люди) і Зла.
Благенька хатина, у якій сталося вбивство, так і стоїть із вибитим вікном, через яке, мабуть, й проник у дім один із родичів покійного отця Іллі, коли той не з’явився позаминулого вівторка на зустріч із садівським священиком. Вони могли підозрювати що завгодно, бо білостоцький батюшка мав важке захворювання: розсіяний склероз. Сестрі ж покійного, Оксані, розказували мені, вранці у вівторок зателефонував чоловік, який назвав її... Ксюхою. Цим іменем її називав лише отець Ілля і під ним вона була записана у його мобільному телефоні. Чоловік запитав, як справи — і відключився.
— Кажуть, що вже перший удар сокирою був смертельний. Та, певно, отець Ілля спросоння захищався, бо мав порубані руки. І як, скажіть, він встиг руки скласти на грудях, як це роблять покійнику, бо ж так його і знайшли?.. — сумує і скорбить «дячиха».
Спочатку версій того, що сталося, у селян не було зовсім.
— А правда, — питали вони мене, — що коли убивцю затримали, він так і був у дублянці отця Іллі?..
На час підготовки цього матеріалу редакція отримала лише одне офіційне повідомлення з відділу зв’язків з громадськістю Управління Міністерства внутрішніх справ України у Волинській області, де відзначалося, що «працівники міліції відпрацьовували кілька версій, але поки що одна з головних — вбивство з корисливих мотивів». Проте якими тільки чутками не повнився світ у дні після злочину! Були серед них і такі, які ображали пам’ять покійного. «Люди мали б боятися гріха і не оскверняти підозрами свої вуста!» — вважає один із високих міліційних начальників. Начальник обласного управління внутрішніх справ генерал-майор Віктор Швидкий вбивство у Білостоці називає таким, котре скоєне «виключно з корисливих мотивів». І як тільки дозволить слідство, громадськість буде поінформована про деталі.
Минулого вівторка, коли ми побували у Білостоці, сюди ж на відтворення подій злочину слідчі привозили вбивцю. Заступник прокурора області Віталій Ясельський каже, що він в усьому признався, написав явку з повинною. Слідство не обмежується його показами і призначило 18 експертиз.
Незадовго до загибелі ігумен Ілля зробив те, чого до нього не робилося кілька десятиліть: похилені хрести на древньому храмі, які він ще у своєму дитинстві міг бачити з греблі у рідному селі Садів, вирівняли.
— Отець Ілля сам поліз на таку височину і допомагав найнятому чоловікові. І коли останній хрест вирівняли й закріпили, він там же, на вершині храму, почав співати «Многії літа» людям, які хрести вирівняли. А ми, хористи, стояли внизу і теж співали. Яке то було піднесення духу! — згадує Лідія Іванюк.
— Стільки, як при цьому батюшці, у нас ніколи зроблено й не було, — каже білостоцький сільський голова Віталій Франчук.
— Люди тільки-но повірили, що у храмі може бути по- божому, що у церкві можуть бути гроші. Я в церковному хорі співаю вже десять років. Але раніше ніякого доступу до церковної каси не мала. А коли прийшов на парафію отець Ілля і ми касу приймали, то в ній тільки копійки дзвеніли... У перший же рік його у нас священництва загальний дохід храму становив 45 тисяч гривень! За всі треби гроші на парафії йшли не в кишеню священику, а в церковну касу. Бувало, дадуть йому освятити хрестик і п’ять гривень покладуть. Ніколи не брав, вийде з вівтаря, купить на всі гроші свічок і тут же поставить. І ми, хористи, й касир церковний — ми всі служимо в храмі без зарплати, бо так хочеться, щоб наш храм піднявся. А які отець Ілля мав плани! — зітхає «дячиха». — Хотів відродити не лише наш дaвній храм, який у Білостоці ще з 1636 року, — і жодного дня не був закритий. Який ремонт зробив, при ньому й нові вікна поставили... Збирався він відродити й монастир, і поставити капличку біля наших джерел: на неї вже й дерево завіз. Та ж у справах каплички того чорного вівторка він і збирався в Луцьк!
Знамениті білостоцькі джерела (через те, що дуже чиста вода, і назва села пішла) — внизу під горою Синай. Одна з перших справ, що зробив отець Ілля на парафії, — вирубав із сільським головою зарості кущів біля них. Потім їх облагородили волинські водники. У перший рік на Водохреща разом з монахом-священиком тут купалося кілька чоловік.
— А цього року за батюшкою у воду полізло чоловік із тридцятеро! І жінки старші, й діти... Як він мріяв, щоб до нас приїжджали прочани, і минулого літа два автобуси з ними було.
На цьогорічний Великдень у білостоцькій церкві мав заспівати й молодіжний хор. Це теж була одна з ідей ігумена Іллі. При ньому в білостоцькому храмі почали служити акафісти, подячні молебні, проводити соборування — і люди почали прихилятися до Господа.
— Як він молився, які молитви читав, коли торік з нашої церкви викрали древню старовинну ікону!.. — пригадує Ліда Іванюк. — Казав: «Краще б я помер, а ікона була на місці!».
Коли отець Ілля через мученицьку смерть віддав Богові душу, після чину погребіння, яке здійснив владика Нифонт, тисячам людей на виході з садівського цвинтаря давали відкриточку з образом Чудотворної Білостоцької Богоматері. Це теж була одна з мрій отця Іллі: щоб кожна людина могла помолитися перед цим образом. В останній свій земний вечір він їздив до сестри. З хлопчиною, котрий йому прислужував у церкві, повернувся о 20 й.
— Не відпустив хлопця, доки чаєм не напоїв, і той пішов додому десь за хвилин 15—20. Це ж якби він в отця Іллі остався — чи і його б не зарубав вбивця?.. — хреститься «дячиха».
