Мабуть, нині немає в Києві іншого громадського будинку, де так завзято вирували би пристрасті, де так затято одна група політиків боролася б за правду, а інша так само затято протистояла б їй. Немає в Києві іншого місця, де так відверто дозволялось і заохочувалось би хуліганство, справжні бійки і взагалі порушення норм громадської поведінки, приниження людської гідності й нехтування нормами права, порядності та моралі. Хіба міг знати автор будинку архітектор Володимир Гнатович Заболотний (1898—1962), що до такого дійде в його дітищі, любовно виплеканому в занадто непрості часи? Особливо, якщо зважити на факт виселення з «Гостинного двору» Державної наукової архітектурно-будівельної бібліотеки імені В. Заболотного якраз у 115-річницю від дня народження Зодчого — за мовчазної згоди саме Верховної Ради! Сто років тому скрушно зітхнули би: мовляв, і «це відбувається в університетському місті», тобто в присутності освічених людей...
Отже, у травні 1939 року поряд із колишнім Царським (Маріїнським) палацом постала компактна білостінна будівля, яка одразу ж внесла певний контраст у довкілля. Тоді неподалік уже височіла похмура, темно-сіра й кострубата на вигляд велетенська кам’яниця, призначена для НКВС. Можна лише уявити, якою «масштабною» передбачалася там робота! Проте невдовзі Наркомат внутрішніх справ перевели на Володимирську, 33, а в десятиповерхівці розташувався Раднарком — попередник теперішнього Кабміну (фасад вибілили уже в новій Україні). Верховна Рада тоді являла собою суто декоративний парламент, який автоматично дублював усе, що вирішувалося в Москві. У тій самій столиці, яка вже понад двадцять останніх років ніяк не може вгамуватися і звикнути до нового стану справ...
Перед фасадом нової будівлі встановили скульптурні зображення персонажів, які символізували торжество народної демократії та непорушного блоку комуністів і безпартійних: робітник, колгоспниця, вчений та червоноармієць. Було точно визначено кількість, кого та скільки має бути серед «обраних всенародним голосуванням» заздалегідь призначених владою депутатів. Їх справді час від часу збирали на сесії, щоб простим підняттям мандатів одностайно проголосувати за те, що їм пропонувалося.
Здійснений проект будинку одразу одержав схвальну оцінку від влади і громадськості. Володимир Гнатович Заболотний став лауреатом Сталінської премії першого ступеня, професором, головним архітектором Києва. Справді, заслужено.
Коли 17 вересня 1939 року СРСР вступив у Другу світову війну, Київський особливий військовий округ став Українським фронтом і його війська рушили за Збруч. За дванадцять днів, долаючи млявий опір Війська Польського, вони дістались Перемишля, де по той бік Сяну так само переможно зупинились союзники — німецький Вермахт. 15 листопада 1939 року газета «Пролетарська правда» вмістила фото групи людей, які роздивляються польський танк, з таким підписом: «У Києві біля будинку Верховної Ради УРСР виставлено трофеї, здобуті військами Українського фронту під час визволення народів Західної України від панської кабали. На фото: старший лейтенант тов. П. Сергієнко показує трофейний танк депутатам Верховної Ради УРСР (у першому ряду): тт. М. Дьомці, Є. Лавруші й Л. Синявському».
З початком Великої Вітчизняної війни будинок Верховної Ради спорожнів: уже в перших числах липня 1941 року службовий апарат евакуювався на Схід, а саму будівлю, в очікуванні залишення Києва ворогові, замінували. Так діяла сталінська настанова: щоб «наша радянська земля горіла під ногами фашистського окупанта...»
Вступивши 19 вересня в Київ, досвідчені німецькі кінооператори з роти пропаганди 6-ї армії зафіксували проходження своїх військ і повз будинок Верховної Ради — ці кадри демонструвалися у кінохроніці «Die Deutsche Wochenschau», а заміновані місця розмінували.
Побували німецькі фотокореспонденти й у залах Верховної Ради, де над президією бовваніла скульптура Сталіна на повен зріст, а над нею — барельєф із «класиками» (Маркс, Енгельс, Ленін). Звісно, невдовзі все це було знищено.
Ще не встигли охолонути від вибухів і пожеж, заподіяних червоними диверсантами, руїни Хрещатика, як у ніч на 1 листопада того ж 1941 року підпільники спалили будинок колишньої міської думи (до війни — Київські міськком та обком КП(б)У на теперішньому майдані Незалежності). За цю безглузду акцію саботажу окупанти розстріляли наступного дня 300 заручників — мирних жителів міста, схоплених на вулицях.
Третього листопада 1941 року заздалегідь підготовлений більшовиками вибух знищив Успенський собор Лаври.
Четвертого листопада 1941 року газета «Українське слово» повідомляла (правопис оригіналу):
«Завдяки героїчним зусиллям та розторопності коменданта української пожежної охорони під час пожежі будинку Верховного Совєту (Олександрівська вулиця) було врятовано від загибелі прекрасний бувший царський палац, в якому тепер знаходиться музей Т. Шевченка».
Минуло три тижні, і та сама газета оприлюднила постанову голови міста Києва Володимира Багазія за № 112 від 10 листопада 1941 року:
«Про оголошення подяки бранд-майору п. Цапкові та командам пожежників.
Під час пожежі будинку колишньої Верховної Ради у боротьбі з пожежною стихією велику самовідданість проявили бранд-майор п. Цапко та вся команда пожежників.
Внаслідок такої роботи вдалося пожежу швидко ліквідувати, не допустити переходу вогню на сусідній царський палац і таким чином зберегти розташований в цьому палаці музей великого українського поета Тараса Шевченка з безмежно цінними для нашого українського народу експонатами.
За проявлену організаційну здібність оголошую п. Цапкові та всім командам пожежників від імені міста подяку.
Цю постанову оголосити в пресі».
Нагадаймо новим киянам, що на розі теперішніх вулиць Михайла Грушевського (колись Олександрівської) та Липської тоді ще височіла каланча Двірцевої пожежної дільниці. Звідси й прибули на гасіння Верховної Ради пожежники. Тепер на тому місці — готель «Київ».
А невдовзі і міський голова Володимир Багазій, і бранд-майор Борис Цапко були розстріляні окупантами: перший — за любов до України, другий за саботаж при гасінні німецьких об’єктів.
На фотознімку, зробленому влітку 1942 року невідомим сержантом угорської армії, видно сліди пожежі над вікнами третього поверху будинку Верховної Ради — в тій наріжній частині, яка виходила до вулиці й саду.
Того ж літа Київ відвідали рейхсміністр окупованих східних територій Альфред Розенберг та міністр озброєнь, головний архітектор рейху Альберт Шпеєр. Останній, оглянувши будівлю Володимира Заболотного, писав: «Проект Верховної Ради України вповні міг бути створеним талановитим випускником паризької Академії красних мистецтв...»
Усі два роки окупації будинок стояв спорожнілий, пограбований, запустілий, повільно руйнуючись...
Як пише киянин Олександр Немчинський, один з тих, хто безпосередньо керував розмінуванням Києва, 7 листопада 1943 року, на другий день визволення міста, начальник інженерних військ 1-го Українського фронту генерал-майор Юрій Бордзиловський поставив завдання саперам: 207-й БІЗ (батальйон інженерних загороджень) мав розмінувати район, де розташовані урядові установи — Липки. Особливої уваги потребували будинки Верховної Ради і Раднаркому. Таку вказівку він отримав особисто від члена Військової ради фронту генерал-лейтенанта Микити Хрущова. А той добре знав про замінування 1941 року. 207-му батальйону допомагали рота собак-міношукачів та електротехнічна рота. Перевірялись на мінування шляхи, основні вулиці та під’їзди до важливих об’єктів: до заводу «Арсенал», до будівель Раднаркому, Верховної Ради, НКВС, Держбанку, військових училищ. Потім мінери увійшли і на території цих об’єктів, у самі будинки, в кімнати.
«Коли ми почали огляд урядових будівель, — пише О. Немчинський, — впало в око, що в приміщеннях майже не було меблів. Це полегшувало проведення зовнішнього огляду і прослуховування стін та колон стетоскопами й міношукачами. Подекуди підлоги скривали. Горища й підвали обстежували з особливою ретельністю».
Про це можна прочитати в мемуарах полковника О. Немчинського, виданих у Москві 1973 року під назвою «Осторожно, мины!».
Відсутність канцелярських меблів можна пояснити, найімовірніше, тим, що їх за два роки використали на паливо і окупанти, і кияни — адже будинки Верховної Ради й Раднаркому стояли порожніми, а дрова були потрібні на опалення та приготування їжі — газу тоді в Києві ще не було. Невже «урядові» меблі могли вивезти на Схід разом із верстатами й обладнанням оборонних заводів?
Отже, сапери попрацювали добре. І хоч у мемуарах так і не сказано, чи виявили вибухівку в урядових будинках, чи ні, проте Олександр Борисович у розмовах з автором цих рядків казав, що німецькі «піонірен» повитягали радянські міни ще восени 1941 року, а своїх 1943-го не поставили — не встигли.
По війні будинок Верховної Ради відремонтували, а 1948 року за проектом архітектора В. Заболотного добудували півколом фасад із боку парку з дотриманням стилістичної єдності.
Вдруге скупчення військової техніки біля будинку Верховної Ради після трофейної виставки 1939 року відбулося 8 вересня 1946 року, з нагоди започаткованого свята Дня танкістів. Того дня по Красній площі у Москві пройшла бойовим маршем 4-та гвардійська Кантемирівська танкова дивізія. На трибуні Мавзолею серед вищого політичного і військового керівництва стояв і славетний син українського народу, маршал бронетанкових військ Павло Рибалко — герой визволення Києва. А в нас того ж дня на асфальтованій площі перед будинком Верховної Ради вишикувалися перед бойовими машинами екіпажі танків усіх типів, які брали участь у нещодавній війні. Київських танкістів привітав зі святом генерал-майор інженерно-танкової служби з «танковим» прізвищем Башнєв. Після виконання гімну і трикратного танкістського «ура!» присутні на цих урочистостях кияни змогли оглянути грізну бойову техніку.
У листопаді того ж 1946 року там само відбулася виставка зразків артилерійського озброєння — з нагоди Дня артилериста, який відзначався 19 листопада.
Тодішні депутати дійсно були представниками народу (щоправда, дуже мовчазного!) і не боялися своїх виборців, тож на площі не було жодних загороджень, жодної охорони. Інші були часи, інші люди. Така вже діалектика життя...
