55 мільярдів гривень на 130 тисяч пам’яток за чотири роки — це амбітний план Міністерства культури та інформаційної політики для порятунку культурного надбання. Відомство розпочинає національну програму «Велике будівництво». Міністерство культури формує експертну раду, яка відбиратиме пам’ятки, що потребують першочергового відновлення. Як зазначав на брифінгу очільник відомства Олександр Ткаченко, до бюджету-2021 планують включити близько сотні об’єктів нерухомої спадщини, на відновлення яких слід виділити 10—15 млрд грн. Реалізацію програми затвердив Президент України в указі щодо розробки та реалізації заходів з підтримки культури та культурної спадщини, розвитку креативних індустрій і туризму в межах «Великого будівництва».
Разом з пам’ятками планується відроджувати все дотичне до культурного надбання: бібліотеки та клуби (стануть центрами культурних послуг), туристичну інфраструктуру, щоб гостям було де поїсти та відпочити біля пам’ятної локації, народні промисли, мистецькі школи, кінематограф тощо.
За словами Ткаченка, йдеться не лише про реставрацію, а про наповнення новим змістом музеїв, замків, театрів, палацових комплексів, щоб культура не просто ожила, а й наповнювала бюджети місцеві і державні, щоб, зрештою, запрацювала креативна економіка. Та експерти у відповідь на плани Мінкультури радять спочатку відродити те, що занепадало роками.
«СВІТ І ТІНЬ» / ФОТО ОЛЕКСАНДРА КОСАРЄВА
УЧАСТЬ У ПРОГРАМІ ЗАЛЕЖИТЬ ВІД АКТИВНОСТІ ВЛАДИ НА МІСЦЯХ
Об’єкти культурної спадщини дійсно потребують відновлення та реставрації — це аксіома, адже колись розкішні палаци та замки, маєтки і садиби відомих українців не отримують нині належного догляду. Все зводилося до браку коштів. Тепер державі треба проявити максимальну щедрість та відповідальність, щоб втілити задумане в життя і справді відродити з руїн те, на що закривали очі чиновники різних рівнів.
Маленький відступ на прикладі палацу князів Сангушків у місті Ізяслав. Цього літа він зазнав чергових втрат — впала частина стіни. Для порятунку палацу місцеві активісти задіяли вже, здається, всі можливі механізми: прибирали територію навколо самотужки, писали звернення в місцеві органи влади, щоб взяли пам’ятку на баланс та виділили кошти на її реставрацію. Довго чиновники розводили руками, кому ж передати пам’ятку — району чи області, іншими словами, перекладали відповідальність за її збереження одне на одного.
У липні до палацу Сангушків навідалася чергова делегація — заступниця голови Хмельницької обласної державної адміністрації Оксана Ситницька разом з головою Ізяславської районної державної адміністрації Іваном Федорчуком, головою районної ради Сергієм Шлегелем та Ізяславською міською головою Валентиною Корнійчук (про це повідомляє фейсбук-група «Ізяслав є»). Склад делегації вражає. Держслужбовці оглянули весь комплекс пам’яток архітектури національного значення в Ізяславі: палац князів Сангушків, замок князів Заславських та кафедральний костел Івана Хрестителя (Фарний костел).
І відзвітували, що недавно в Хмельницькій ОДА розпочали роботу щодо оформлення права власності на пам’ятку «Садиба Сангушків» (про це громадськість просить кілька років). Оксана Ситницька своєю чергою порадила місцевій владі готувати необхідні документи на відновлення та реставрацію палацу. Із готовою проєктною документацією в пам’ятки більше шансів потрапити в національну програму «Велике будівництво». «Саме від злагодженої та чіткої роботи всіх залежатиме, чи можна буде отримати фінансування для виконання робіт з відновлення та реконструкції цих історичних об’єктів з державного бюджету», — наголосила Ситницька.
СПОЧАТКУ АУДИТ, ПОТІМ — РЕСТАВРАЦІЯ
Фактично зараз почнеться змагання місцевих органів влади, звісно, в кого таке бажання є, за місце в програмі «Велике будівництво». Зі 130 тисяч об’єктів нерухомої спадщини 80% потребує негайної реставрації. Врятувати все за рік — не вийде. І не факт, що програма проіснує стільки часу, скільки знадобиться на відновлення абсолютно всіх об’єктів. Виходить, пощастить тим, хто першими вскочить у вагон?
«У цілому це начебто правильні, очікувані дії. Проте сьогоднішній стан розвитку культури в країні такий, зокрема щодо пам’яток культури, що передусім потрібно не ці програми реалізовувати, а зібрати команду, яка здатна розв’язати накопичені проблеми. Сьогоднішня кадрова ситуація в Міністерстві культури така, що там немає людей, які б досконало розбиралися в задекларованих програмах, навпаки — існує кадровий голод, — акцентує голова Всеукраїнської асоціації музеїв Сергій КРОЛЕВЕЦЬ. — За десять років понищено все. Немає кадрів, немає підготовки кадрів у музеях, заповідниках, немає спеціалістів у сфері охорони пам’яток. А наочно ми бачимо, що руйнуються об’єкти культурної спадщини по всій Україні: від дерев’яних карпатських церков до київських будинків, пов’язаних з іменами видатних людей, того ж Сікорського. А ще забудова в охоронній зоні Софії Київської, Києво-Печерської лаври, перебудова до невпізнання Нижньої лаври. Києво-Печерська лавра включена до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. І там діючий монастир збудував 21 будівлю, загальною площею понад 20 тисяч квадратних метрів, певну кількість яких було передано в користування. Причому, наголошую, власник їх невідомий, ці об’єкти не здано держкомісії, вони відсутні на балансі заповідника, відсутні в реєстрі власності Фонду державного майна. Тобто збудована ще одна Нижня лавра. А Міністерство культури не бачить цього».
Сергій Кролевець радить спочатку провести моніторинг ситуації з охороною та збереженням пам’яток, розв’язати проблеми в цьому секторі, лише після цього починати програму відновлення. «Крім цього, в нас немає механізмів контролю за коштами, — продовжує він. — Розподіл є, як правило, індивідуальний, ручний. Вийде міністр, задекларує, скільки куди коштів буде направлено. Ось увесь механізм. А якщо треба провести через якусь раду... До речі, жодних дорадчих органів у міністерстві немає, старі припинили своє існування, бо сплив термін, а нова ще не створена, бо для її створення і проголошення потрібна спеціальна процедура. За часом ще немає цієї громадської ради, але якщо вона буде — то вона буде своя. В нас ще не створена та громадська модель, яка існує в усіх нормальних цивілізованих країнах. Багато країн, чий пам’яткоохоронний досвід я вивчав, дотримується принципу, що міністерство культури не ділить гроші і не призначає директорів. У нас це теж задекларовано, але насправді ділить особисто міністр і «кишенькова» громадська рада. В Литві це громадська структура, яка займається охороною пам’яток. У нас же державна пам’яткоохоронна структура займається охороною пам’яток по всій Україні. І сама собі виділяє гроші. І контролює себе сама. Так само ідея створення в клубах та бібліотеках центрів культурних послуг — у цілому це добре, це можна робити. Але який попит на це? Хто буде замовниками тієї культурної продукції, послуг? Люди? У який спосіб? Хто почув голос цих людей, хто його вивчав? Виглядає, що замовником буде Мінкультури... Хто замовляє ці послуги — Міністерство культури, бо воно платить гроші. Знову ж таки, гроші не повинно ділити Міністерство культури, це основний закон».
«ЗАБУЛИ» ПРО АРХЕОЛОГІЧНЕ НАДБАННЯ
На думку Сергія Павловича, міністерство не з того боку починає. Реставрація пам’яток, хоч і вкрай нагальна потреба, має бути останнім етапом послідовного процесу реформування культурної сфери загалом. Спочатку — реформа самого відомства, далі створення ключових програм його діяльності. «На сьогодні можна робити лише одне — консервацію будівель. Паралельно з цим створювати ту систему управління, ті взаємозв’язки в сфері Мінкультури, які мають бути для проведення програми реформ. Реформа в культурі — це дуже просто й швидко, але це дуже неприємно тим, хто взявся за управлінські важелі, бо треба позбутися їх, віддати комусь, не собі. Ось у чому проблема», — додає експерт.
Історик, радіоведучий та громадський діяч Олександр АЛФЬОРОВ доповнює, що програма великого будівництва чомусь «забула» про ще один пласт пам’яток — археологічне надбання. «На сьогодні йдеться про те, що зараховують до програми об’єкти видимі, але є невидимі об’єкти, які включають у себе поселення, окремі види житла, починаючи від кам’яної доби і закінчуючи добою Середньовіччя, — пояснює він. — Межі історико-культурних заповідників обходять археологічні пам’ятки просто по асфальтних дорогах. Це призводить до того, що на сьогодні ми втрачаємо останні елементи одного з найбільших київських городищ, так зване Китаївське городище, тобто міста, яке існувало тисячі років тому: зокрема через те, що Міністерство культури, в тому числі, не підписує паспорти, які були подані понад півтора роки тому археологами та істориками на те, що потрібно розширити зони до того, якими вони були набагато раніше, за радянської доби. На сьогодні Міністерство культури не реагує на проблеми Китаївського городища. Як може йтися про якесь «будівництво», якщо в Києві ми втрачаємо пам’ятку кількох тисячоліть? І міністр може відповісти на запитання, що він робить для Китаїва, Самбурок, Болгарського, трьох мікрорайонів у Києві, де зосереджені пам’ятки культури, починаючи від трипільського часу і до сьогодні? Це безперервні комплекси, де жили люди в часи Трипілля, скіфів, Київської Русі, Середньовіччя».
Міністр апелює наразі до того, що всі заклади, пов’язані з культурою, мають пройти шлях трансформації. Для кожного типу об’єктів він різний. Але чи варто ставити в один рівень проєкти оновлення сільських бібліотек із реставрацією таких споруд, як палац Шувалових чи Корецький замок, і ще й включати все в одну програму? Всі напрями важливі, аби ж тільки у великій програмі не загубився її сенс та першомета — порятунок пам’яток.
