Свою точку зору на проблеми виховання висловлює доктор культурології, консультант Міжнародного центру перспективних досліджень Володимир Нікітін. Вiн має двох дорослих дітей: доньці Ользі 29 років, вона архітектор; син навчається на поліграфічному факультеті в технічному університеті «КПІ», йому 25 років. Аналіз особистого досвіду і прагнення глибоко зрозуміти суть виховання як такого дозволили Володимиру Африкановичу зробити досить цікаві висновки.
Виховання, гадаю, складніше за освіту і тому багатьом здається простою і другорядною справою: адже раніше батьки і школа з цим справлялися — справляться і зараз. Вважаю, що не справляться — світ дуже змінився і продовжує змінюватися. Школа вже претензій на виховання не має — немає можливостей.
Знаю, що зрозуміти, по-перше, хто виховує реально: сім’я, двір, школа, місто, телевізор або все разом, — важко. По-друге, ще велика невизначеність того, що вважати метою виховання — кар’єру і успіх в житті чи дотримання норм поведінки, здатність любити чи виживати?
Я вважаю, що нашому поколінню пощастило і не пощастило з часом. Ми переживаємо цивілізаційний розлом, який за масштабами не менший, ніж розлом в епоху Відродження, можливо, навіть рівний тому, який відбувався при переході від античності до християнського світу. Тоді ці розломи тривали сторіччями, ми ж переживаємо це протягом одного покоління, хоча до кінця те, що відбулося з нами, ще не усвідомили. Часто доводиться згадувати своє дитинство, дивитися на своїх дітей — і, з одного боку, жахатися, а з іншою — розуміти ту безодню, яка розділила наш світ і яку доводиться стягувати власним життям і власним розумінням. Лаяти молодь дуже легко, адже ще в давньоєгипетському папірусі за три тисячі років до нашої ери було написано: «Світ наближається до свого кінця, тому що діти перестали слухатися старших». Важче старшим зрозуміти і прийняти — за збереження чого в світі вони відповідають і що повинні передати дітям, а що діти вже розуміють краще або точніше за нас.
Я виріс у Києві на подвір’ї Софійського собору. Потім там я багато років ще і працював. Відчуття цього історичного згустку завжди було присутнім у мені і навколо мене. Школа моя була елітарна (№13, м.Київ). У шкільній бібліотеці стояв Карамзін у сап’яновій обкладинці і видавався на руки школярам, документи Петра і Катерини, зібрання творів відомого дореволюційного видавця Маркса. Вся світова класика — також у розкішних обкладинках. Нас цілком пристойно вчили, підготовка була дуже гарна, а я пасував уроки в бібліотеці. Сидів під стелею на сходах, куди старенька-бібліотекарка не могла дiстатися, знайшов книги, які залишилися ще від гімназичної бібліотеки — від французьких романів початку століття до книг з історії мистецтв. Вдома також була величезна шафа з книгами, біля якої я провів частину дитинства. Батько був викладачем військового училища. Його я мало бачив, він майже весь час був на службі. А ось коли він вчився в Ленінграді у військовій академії, я два роки прожив з батьками в самому центрі цього чудового міста. Мама майже щотижня водила мене в Ермітаж. Я навіть сьогодні можу описати все, що там тоді було. Особливої уваги загальноосвітній школі я не приділяв — займався в спортивній школі, художній студії, багато часу проводив з друзями. Проте весь наш клас легко вступив до вузів, а особисто я — на архітектурний факультет. Архітектурна освіта давала унікальну підготовку — одночасно технічну, гуманітарну і проектну.
Для батьків було дуже важливим збереження міри. Мені в дитинстві забороняли багато читати, в перших класах мене обмежували ста сторінками на день. Батько був задоволений, що заняття спортом відволікають мене від «запойного» читання. Мої батьки — з глибокої провінції, і для них було дуже важливо, щоб діти пішли в житті далі, нiж вони. Батьки вдало поєднували те, що збереглося від традицій великої сім’ї, з досягненнями міської цивілізації. Роль батьків у моєму вихованні я став розуміти досить пізно, коли мені було за 35. Вчився в елітній школі, на богемному факультеті вузу — і у мене складалося враження, що мої батьки вже відстали. А ось те, що саме мама мене водила в Ермітаж, я поцінував тільки після 30-ти років. Свідоме ставлення до батьків стало складатися пізно, коли я зіткнувся вже зі своїми дітьми.
Свою основну освіту і виховання я отримав не в інституті і не в школі, а у Георгія Петровича Щедровицького, філософа і методолога. Я з ним довго працював, на протязi 15-ти років. Брав участь у семінарах та іграх. Це була людина, яка займалася мисленням, рефлексією, а точніше — «ставила» мислення. Він був для мене геніальним вихователем. Він сформував моє відношення до світу і дозволив в ньому щось зрозуміти. Я усвідомлюю тепер, яке велике везіння — побачити живий зразок особистості.
Виховувати ж своїх дітей дуже важко, оскільки виховання — це завжди і насильство, там, де прищеплюєш норми культури або ставиш характер. Доводиться входити в якісь інші стосунки зі своїми дітьми, адже саме момент насильства у вихованні і породжує розрив між вихователем і дитиною. У батьків трохи інші функції, ніж у вихователя.
Сучасне виховання повинне давати розуміння того, що ти хочеш від світу і що ти хочеш в ньому зробити. Я зрозумів, що потрібно виховувати відчуття межі і необхідності різного. Саме втрата межі і є ознакою відсутності виховання взагалі. Поняття меж між різним, можливість перейти від одного до іншого — це і є та здатність, яка дозволяє ставитися до старших як до старших, до молодших як до молодших, до іудеїв як до іудеїв, до християн як до християн.
У сімейному вихованні присутні три аспекти. Перший — збереження стосунків близькості, де дуже важливим є момент говоріння. Багатьох сімейних трагедій можна було б уникнути, якби ми частіше говорили один з одним. Я зрозумів, що сімейні стосунки — це праця, і що їх потрібно відновлювати заново кожного разу. А коли відчуваєш, що щось рветься, потрібно намагатися відразу ж відновлювати близькість, розмовляючи один з одним і допомагаючи один одному.
У вихованні ще дуже важлива наявність взірців. Трагедія сучасної культури в тому, що живі взірці почали замінювати на віртуальні. Супергероя Бетмена дуже важко наслідувати, сприймати його як взірець неможливо, потрібні живі взірці, і дуже важливо вказати дітям на такі взірці.
Другий пласт виховання — «постановка перед». Про юного Онєгіна Пушкін повідомляє, що його водили гуляти до Літнього саду; серед скульптур, серед світської публіки він знайомився зі світом, в якому йому належало жити, устрій і взірці якого він осягав вже з дитинства.
Третьою виховною функцією сім’ї є завдання навчити розрізняти, і не тільки добро і зло, але і, про що йшлося вище, багато інших речей. Якщо ти передаси дітям здатність і можливість розрізняти, а не просто нав’яжеш свої розрізнення, навчиш самостійно осмислювати, розуміти, рефлексувати, то ти підготуєш їх до життя в світі, що постійно змінюється. Рефлексія з шкільної системи геть викинена. Здатність подивитися на себе і на інших з боку означає подолати межі між собою зараз і собою в тому місці, з якого ти дивишся. Ця здатність не дається природним шляхом, це ставиться технічно. Коли дитина потрапляє в складне життя, потрібно умудрятися не карати її, а допомогти «поставити» їй погляд на свій вчинок, на оточуючих, на себе в даній ситуації і побачити вихід.
Повертаючись до питань про виховання, поставлених на початку, дам свою відповідь, котру винесено мною з тих відносин з батьками, містом, дітьми, книгами, про які говорив вище. Виховує, як полюбляли говорити в ХIХ столітті, середовище, а не окрема людина, і відповідальність старшого покоління за характер цього середовища безумовна, а сім’я — ядерний осередок цього середовища — перша, захисна, яка формує характер дитини, оболонка.
Метою виховання, вважаю, не може бути успіх у житті або кар’єра. Я знав батьків, які, усвідомивши таким чином свій обов’язок, калічили своїх дітей, роблячи з них чемпіонів. Метою виховання є збереження безперервності людського світу, в тому числі через розуміння свого місця в підтримці зв’язку поколінь, цілісності того середовища, куди потрапляють діти.
Ознакою вихованої людини є її дбайливе і відповідальне ставлення до оточуючих. А сучасний світ рветься — і виховувати стає так само важко, як і залишатися самому вихованою людиною.
