І ось переді мною виникла в червоних, літакових вогниках
і жовтих обручах гігантська вчительська указка — телевежа — що виражає
у Росії пануючу думку. Її підсвічують знизу потужні прожектори. Демонічна
тінь вежі лягає на сталеву стелю хмар. Проходжу повз зловісну красуню,
трохи далі, на знайому адресу — Корольова, 12.
У бюро перепусток я довго сперечався з його бюрократичною
владаркою, що гнівно м'яла мій папір із тимчасовою московською пропискою,
отриманою в готелі. «У вас же тільки до сімнадцятого! Я вам не видам перепустку!»
«А сьогодні яке число?» — намагався говорити я спокійно. Вона взяла двохвилинну
паузу. Я вирішив прийти їй на допомогу: «П'ятнадцяте». Владарка довго боролася
з бажанням сказати мені якусь різкість, але нічого підходящого не підібрала
й інтенсивним порухом виписала дороговказний, як зірка, папірець. Міжнародний
скандал не відбувся.
Я крокую повз музей «Поля чудес», який являє собою скляні
стелажі, набиті подарунками улюбленому Леоніду Аркадійовичу. Це дві-три
флотилії моделей яхт, метрові пляшки горілки, ляльки (одна з них Якубович-зек,
інша — міліціонер). Понад усе запам'ятався його портрет, виконаний на кавуні
(схожі лише очі й вуса) з насуненим зверху військовим кашкетом. Просто
над ним лежить космічний шолом. Якийсь хлопчик, смикаючи маму за плаття,
каже: «Мама, я коли виросту і стану розумним, ти купиш мені такий же?»
Або він ніколи не стане розумним, або дуже розумний зараз.
Щоб відвести мене у володіння Шендеровича, за мною спеціально
прислали миловиду жінку Любу. Сталкер веде мене лабіринтами кілометрових
казенних коридорів, обтиканих безликими дверми. Ми прослизнули в одні з
них.
Через деякий час, який я витратив на розглядання диплома,
де значилося, що Віктор Шендерович за передачу «Итого» став лауреатом конкурсу
«Золоте перо Росії», з'явився і сам володар золотого пера.
Мені здалося, що, на відміну від свого весняного приїзду
до Києва (Шендерович тоді був гостем телепередачі «Фонтан»), зараз, незважаючи
на добре прочитувану в його очах втому, він був значно енергійнішим і діяльнішим
(ймовірно, навесні дався взнаки авітаміноз). Після «Кукол» тепер він розкочегарив
свою авторську програму «Итого» й довів її до крейсерської швидкості. З
її бойового розкладу спеціально для нашої газети (або, виражаючись «по-модному»
— ексклюзивно) драматург вирвав невелику кількість хвилин, щоб поспілкуватися
в останкінському буфеті. Хто що подумав — не знаю. Спілкувалися виключно
за чашкою чаю. Гумористично-публіцистична передача — не жарти.
«ЛЮБОВ — ВИБРАНЕ ПОЧУТТЯ, А НЕНАВИСТЬ — МАСОВЕ»
— Що це буде за концерт, з яким ви приїжджаєте до Києва?
Шендерович став гастролером?
— Шендерович давно гастролює. Просто у мене недавно з'явився
адміністратор, котрий зробив цей процес виробничим. Але вперше я приїжджаю
з великим концертом. Там показуватимуть кращі уривки із «Итого» й «Кукол».
Я буду читати свої оповідання, анекдоти з політичного життя Росії, які
можуть бути цікавими й Україні, оскільки я сильно підозрюю, що ми живемо
в одному історичному часі.
— У зв'язку з війною в Чечні чи не дуже «осерйознилася»
ситуація? Чи є в такій обстановці місце для гумору?
— Гумор, якщо його правильно розуміти — річ абсолютно цілюща
і зовсім необхідна у важкі, жорсткі часи. Але тут важлива інтонація. Інтонація
гумору повинна збігатися з інтонацією часу, щоб точно потрапити у потрібний
«градус». Тому для мене важливо жити в Росії. Умовно кажучи, я міг би робити
цю програму, живучи у Празі. Інформацію можна отримати по телебаченню,
з Інтернету. Але це було б не те, тому що «температура» була б іншою...
Зараз період чергового успіху ура-патріотизму. Люди завжди шукають, навколо
чого б їм об'єднатися, а довкола ненависті (у даному випадку це ненависть
до чеченців) об'єднуватися легше.
— На любов треба більше часу?
— Так, ненависть об'єднує практично вмить. Любов — вибране
почуття, а ненависть — масове. І як ніколи гумор повинен бути точним, швидким,
етично бездоганним.
— До речі, щодо «етичної бездоганності» — як ви ставитеся
до того, що КВКівські жарти стали значно грубішими. У них пропали півтони
і залишилася одна вакса.
— Я взагалі не люблю КВК як жанр.
— Я також не люблю, але зараз я його не люблю більше.
— Мені імпонують старі, золоті КВКівські часи 86—88 років.
Там були абсолютно унікальні люди. Зараз це — художня самодіяльність, яку
зробили бізнесом. Її можна визначити як «радість для своїх». Завжди знайдуться
п'ять чоловік, котрі вважатимуть тебе генієм. Але в масі своїй — це вкрай
середній рівень. Хоча, звичайно, із цього середовища іноді виростають хороші
професіонали. Але принципове моє неприйняття цього жанру як такого, тому
що КВК — спроба жарту на спор. Не гумор як засіб порятунку од відчаю, не
сатира як засіб самовираження і порятунку від соціальних вад. У них гумор
— самоціль. 30 секунд на обдумування — і вперед.
«Я ПІДТРИМУЮ В СУСПІЛЬСТВІ НОРМАЛЬНУ СИСТЕМУ КООРДИНАТ»
— Як ви ставитеся до виразу Джерома К. Джерома: «Я не
вірю, що війна настільки серйозне заняття, якщо її довірили нашим військовим»?
— Я також вважаю, що війну не можна довіряти генералам.
Генерали — істоти, зацікавлені у війні. У мирний час вони відчувають себе
як артисти, котрим не дають грати. Вони неначе весь час готуються до виходу
на сцену, мріючи реалізувати накопичений досвід.
— Як із цим боротися?
— За допомогою демократії. У всьому світі є військові.
Але є країни, де вони визначають політику, і Росія належить до їхнього
числа.
— У Марка Твена в повісті «Таємничий незнайомець» вустами
янгола на ім'я Сатана розповідається ланцюжок початку будь-якої війни:
патріотичні крики, поява трьох- чотирьох пристойних людей, котрі виступають
різко проти, але врешті-решт, їхні голоси перекриває потужний політичний
бас, істерія досягає піку — і пішло-поїхало. Росія зараз на якій стадії?
— Знаєте, я себе відчуваю не месією, а просто розсудливою
людиною. Думаю, таких людей чимало. Щоправда, ми створили таку систему
і таку демократію, за яких вгору підіймається далеко не кращий політичний
матеріал. Природний відбір навиворіт. Сильнішими виявляються гірші.
— Зате вони чудова пожива для «Кукол».
— Це так! Єдине, чим я можу похвалитися — чим гірше в країні,
тим краще мені як автору «Кукол». Але я б махнувся, аби було навпаки. І,
повірте, знайшов би чим себе зайняти.
— Вже знаходите — активніше гастролюєте, публікуєте
книги.
— Справді, у мене вийшло декілька книг. Коли знаходиться
вільний час, я пишу із задоволенням.
— Нові телевізійні проекти не затіваєте?
— Дай Боже, щоб я витримав той темпоритм, який склався
зараз. Він досить напружений — іноді виходить дві програми на тиждень.
— І яка основна тема?
— Перша — Чечня, а друга — близькість виборів. Чим ближче
до виборів — тим вище рівень лайна.
— Яким чином ви відчуєте, що вже критична позначка?
— За запахом. Ми перебуваємо на такому етапі, коли ось-ось
вже почне переливатися назовні.
— І що може послужити кращим засобом захисту? Респіратор,
протигаз?
— Краще регулярно прибирати.
— Але ваша програма — це не респіратор якоюсь мірою?
— Швидше асенізатор. Я не думаю, що мої слова щось сильно
змінять, але я впевнений, що коли не реагувати, настане звикання. А йому
треба протистояти, підтримуючи нормальну систему координат.
— У вас є свої «улюбленці», про яких ви завжди раді
повідомити які-небудь новини?
— Головний улюбленець — це наш з вами спільний сусід Олександр
Григорович Лукашенко, а з вітчизняних — Віктор Степанович Черномирдін.
Це велика людина. Сьогодні, наприклад, він сказав наступне: «Моє життя
проходило в атмосфері нафти і газу».
— Сподіваємося, на вашому концерті атмосфера буде куди
приємнішою.
— Я для цього постараюся зробити все залежне від мене.
