Дизайнер Вікторія Гресь — одна з тих, хто сьогодні
визначає обличчя української моди. Вона порівняно недавно заявила про себе
як дизайнер, але відразу показала себе художником з індивідуальною творчою
манерою.
Її вишукані рафіновані колекції впізнають із першого погляду:
по клаптику тканини або одному гудзику. І без них, хоч би як до них ставилися
колеги-дизайнери, вже неможливо уявити собі «Сезони моди» — вітчизняний
аналог днів прет-а-порте. Коли подіумом пропливають моделі Вікторії, видається,
що їхній автор незмірно далекий від усього земного, практичного, від усіх
проблем і мінливості життя. Однак саме її діяльність примусила задуматися
про другий, зворотний бік медалі красивої моди.
Мода перебуває на межі мистецтва. І не тому, що вона гірша
за інші види мистецтва, — просто через свою специфіку мода частково належить
суто матеріальному світові — економіці. Проте донедавна, кажучи про українську
моду, ми ніколи, навіть підсвідомо, не мали на увазі цехи, фабрики, великі
магазини. Мова йшла про суто елітарні та піднесені матерії: покази, талановитих
модельєрів, сміливі ідеї. Здавалося, що так і треба, адже за кордоном також
кажуть тільки про це. Однак там мовчать про «грубу прозу» масового виробництва,
котре ритмічно гуркотить за занавісками фешенебельних подіумних показів
тому, що це само собою зрозуміло. Ми ж мовчимо тому, що його просто немає.
Навіть «Сезони моди», спочатку задумані як засіб комунікації
модельєрів і виробників, через відсутність останніх стали нестримно перетворюватися
на «міжсобойчик» зі своїми глибоко келійними фаворитами, успіхами, проблемами.
Однак ситуація поступово змінюється.
Українські дизайнери і вітчизняні фабрики — виробники одягу,
що прокинулися від летаргії, нарешті рушили назустріч одне одному, і одним
із піонерів цього руху стала Вікторія Гресь. Першою «спробою» стала колекція
для ужгородської фабрики «Парада», а цього сезону Вікторія вже представила
колекцію для найбільшої фабрики «Україна», причому під час показу одяг
уже частково надійшов у крамниці. Однак така робота «на масовку» дещо не
збігається з уявленням, що склалося в нас, про справжнього модельєра, який
має бути, так би мовити, вищим за це. Що ж, імовірно, настав час переглядати
уявлення.
— Що для вас співпраця з «Україною» — експеримент, тимчасовий
компроміс а чи нормальний розвиток професії?
— Звичайно, третє. Не треба винаходити велосипеда, досить
подивитися на світові європейські марки. Адже вони гроші заробляють не
на кутюрних колекціях. Вони заробляють, одягаючи масового споживача, завдяки
чому і мають можливість укладати мільйони доларів у свої шалені покази
та рекламу. А що ми рекламуємо на показах? Одяг, якого немає? Пошити шикарну
колекцію і покласти її в шафу або розпродати серед приятелів і журналістів?
Навіщо? Зрештою, для цього не потрібні «Сезони», не потрібна реклама. У
мене це гарно виходило в Ужгороді, де я зробила вісім колекцій і вони осiли
в шафах знайомих.
Знову ж таки, можна балуватися з колекціями що є сили,
маючи для цього фінансову базу. Якщо за мене нікому платити, то я маю ці
гроші заробити. Заробити можна тільки на обсягах, на масовому одязі. Висока
мода, бутики ніде, як ми знаємо, прибутків не приносять. Духи я випускати
не можу, свої логотипи та ім'я продавати я поки що не в змозі, тому я повинна
заробляти. І якщо вести мову за великим рахунком, то це — найбільш нормальний
спосіб чесно заробити гроші для колекції: вони дають можливість не ходити
і не жебрачити. Заробити на своїй етикетці, на франчайзі, на тому, що ти
продаєш своє ім'я.
— Тобто ці вироби продаються під вашою етикеткою? А
як же фабрика?
— Нині на кожному виробі стоять дві етикетки: їхня і моя.
Причому за результатами нашої співпраці з «Парадою» та «Україною» можна
чітко сказати, що одяг iз етикеткою « Viktoria Gres » продається в три,
в чотири рази краще, ніж просто iз етикеткою «Парада» та «Україна».
— Імовірно, це все ж не через етикетку, а через фасон
і тканини...
— Ні, саме через етикетку. «Парада» робила експеримент:
у частині «моєї» партії, крім двох етикеток, на підкладці пришили ще одну
— мою — зовні, на рукав. То ці піджаки продали в три рази швидше, ніж точно
такі ж, але без зовнішньої етикетки. Люди хочуть іменний одяг, — щоправда,
поки що, на жаль, віддають перевагу іноземним іменам. Ну, а в мене прізвище
класне, дякувати батькам, — і всі чогось думають, що це Франція, Англія,
— все що завгодно...
— Але ж Гресь — це дуже національне прізвище...
— По-моєму, також.
— Чи не засмучує фабрику явна непрестижність їхньої
етикетки і чи не виникають у вас через це тертя?
— Сьогодні фабрики не потребують світової дизайнерської
слави, їм набагато важливіше відновити на ринку свій престиж як виробників.
Деякі взагалі розділилися: на торгову марку і фабрику, яка шиє будь-які
замовлення, хоч би й одяг для американських фермерів. Сьогодні механізм
такий: торгова марка звертається до дизайнера з проханням розробити колекцію,
а потім на своїй же фабриці розміщують замовлення.
— Отже, «Україну» не цікавить реклама своєї торгової
марки?
— Ні. Більше того, на фабриці тепер прийшли до того, що
етикетка «Україна» їм нічого не дає. Одна й та ж модель пальта, пошита
під маркою «Україна» і під маркою, наприклад, «Кашемір Італія» продається
по- різному, хоча «Кашемір Італія» — це взагалі незрозуміло що. І зроблено
обидва ці пальта на одному столі, в одному цеху, одними руками. Сьогодні
«Україна» хоче бути гарним виробником із гарною репутацією. У всьому світі
фірми самі не шиють і своїх цехів не мають. Вони розміщують замовлення.
І для «України» важливо те, що їй уже більше як 50 років, це дуже престижно:
мати старе, шановане ім'я. Важливо, що вона вже співробітничає як виробник
із багатьма відомими фірмами: «Хуго Босс», «Штальман», «Данвер», «Ленер
Кардье» та іншими.
— А вам як дизайнеру чи дає щось — не в матеріальному,
а в творчому плані — робота над масовою колекцією?
— Безумовно. Думаю, що будуть ще докори на мою адресу,
мовляв, це не дизайнерський одяг. Але нас учили так: вищий пілотаж — це
коли твоє пальто одягають сто чоловік, і воно всім пасує. Це набагато складніше,
ніж пошити для однієї людини, цьому треба навчитися. І дуже добре, якщо
це виходить.
Зрештою, що недоброго в тому, що твоя бирка стоїть на нормальному
одязі? Так, тепер усе це дуже складно, втім, хто нічого не робить, із тим
нічого й не відбувається. Вже нині пальтова група, на мій погляд, готова,
на цьому не соромно ставити етикетку, а піджаки, мені здається, треба ще
доробити. А через рік усе це може стати абсолютно конкурентоспроможним
і за гарними цінами.
Звісно, можна просто гратися — робити красивий, класний
одяг і на цьому зупинитися. А можна робити декілька напрямів у одязі. Чому
в нас люди в масі мають бути погано одягнуті? А зрозуміти, що потрібно
масовому споживачеві, який буде носити одяг другої, третьої — недорогої
— лінії, можна тільки, працюючи безпосередньо з виробниками й масовою торгівлею,
яка купує цей одяг зі складу. Це нормальний досвід, якого ми раніше не
мали.
— Чи зміниться у зв'язку з роботою з промисловим виробником
ваше ставлення до показів на «Сезонах моди»? Все-таки робити дуже трудомісткі
колекції і ставити покази два рази на рік — і витратно, і клопітно, і дуже
складно.
— Я вважаю, що «Сезони» є обов'язковим заходом для модельєрів.
Тому що створення двох принципових колекцій на рік — це, так би мовити,
дизайнерський стандарт. Як мовиться, назвався грибом... Для цієї професії
ритм просто необхідний, його не можна втрачати. Я випробувала це на собі:
одного часу п'ять років працювала в театрі й відірвалася від моди. А коли
повернулася, то зрозуміла, що багато чого вже не знаю. Зрозуміло, основи
професії не забуваються, але мода настільки одномоментна і, на додачу,
така технологічна, що необхідно постійно перебувати в процесі. Ти повинен
знати все, що виробляють текстильники, галантерейники і т. ін. Інакше ти
просто відстанеш і будеш старомодним — а це те, чого тобі не пробачать
твої споживачі.
— А з «Україною» ви також плануєте працювати постійно?
— Звичайно, більше того, планується співробітничати не
тільки з ними. «Парада» також хоче, щоб я робила для них одяг. Але, звісно,
це дуже великий обсяг роботи, можна «зашитися» в прямому й переносному
значенні. Тому треба або комусь відмовляти, або розширюватися — набирати
молодих модельєрів у дизайнерську фірму, щоб вони працювали під маркою
«Гресь».
— Яка ваша перспективна мета?
— Створення торгової марки, яка буде розміщувати замовлення.
Загалом, цей процес уже відбувається. Є марка « Viktoria Gres », під якою
раніше проходили покази на «Сезонах». Тепер вона робить дизайн одягу для
фабрик і, до того ж, імовірно, невдовзі буде займатися власною лінією фабричного
виробництва — так званою другою лінією, а також її рекламою і продажем.
А марка « Gres » буде представляти дорогий індивідуальний одяг, колекції
якого будуть показуватися на «Сезонах».
— Існує думка, що сьогодні українська мода переживає
кризу, викликану, насамперед, економічними причинами, і в дизайнерів практично
немає можливості працювати. Чи згодні ви із цим?
— Це хто як до моди ставиться. Якщо дивитися на неї просто
як на ігрище в показах... Навіть якщо знайдеш доброго дядечка з мільйоном
і зробиш шикарну колекцію, ти опинишся поза ситуацією, яка склалася в країні.
У нас сьогодні на таку моду майже немає споживача, того прошарку, якому
це потрібно. Зате сьогодні є поштовх до внутрішнього виробництва, фабрики
звернулися до того, що треба заповнювати український ринок своєю продукцією
— і мені здається, що від таких можливостей не треба відмовлятися. Я повинна
гратися в естетство й нічого не робити? Через три роки це місце займуть
молоді. І вони матимуть рацію.
— Якщо послухати вас, то складається враження, що в
дизайнерів в Україні, всупереч поширеній думці, немає жодних проблем.
— Зрозуміло, це не так. Проблем безліч, і головна як для
початківців, так і для тих, що міцно стоять на ногах — це інвестиції, відсутність
реальних грошей. Є дуже багато талановитих і цікавих дизайнерів, які невідомі
внаслідок того, що не мають можливості піднести свої ідеї. Прошарку спонсорів,
а вірніше, інвесторів, зацікавлених у модельєрах, у нас поки що немає,
але він незабаром з'явиться. З'явиться в середовищі людей, які сьогодні
масово торгують недорогим імпортним одягом — турецьким, італійським. Нині
в цих людей проблеми: вони вже не можуть привозити товар у країну контрабандою,
а якщо ввозять його офіційно, то він стає неконкурентоспроможним. У них
є відпрацьована схема реалізації, площі, склади, магазини, в них тільки
немає товарів. Ці люди, скоріше за все, і стануть першими спонсорами наших
вітчизняних модельєрів.
