У генетичному коді кожного народу закладене сакральне — як потреба та необхідність. Будь-який етнос віками зберігає свої святині, передає їх молодим поколінням. Сакральне — складова духовного базису нації, те, без чого вона не може існувати, те, що робить її нацією. Як же сприймати тих людей, хто не виховувався на патріотичних засадах, у кого нема нічого святого, хто не вірить? Такі люди обділені материнською любов’ю; вони не відчувають свою єдність із нацією, тож і не вшановують своїх героїв і не визнають національних трагедій.
Голодомор 1932 — 1933 рр. не привернув до себе належної уваги як трагедія, як злочин проти людства не тільки у світі, але й в Україні. Більшість країн не визнали його геноцидом українського народу. Пулітцерівський комітет так і не позбавив посмертно премії американського журналіста Волтера Дюранті, знайшовши- таки «аргумент» — премію журналісту вручено ще 1931 року, коли голодомору в Україні не було. Чомусь не взято до уваги той факт, що він у багатьох статтях після 1933 року називав свідчення про голодомор «фантазіями». Але у приватних розмовах Дюранті сам оцінював кількість жертв у кілька мільйонів. Премія за лицемірство — чи не сором світової журналістики? Інший приклад лицемірства — щоденники Ромена Роллана, опубліковані вже після його смерті, де було згадано про український голодомор. Світова громадськість знала і знає про нашу трагедію.
Але найбільше мене вразила не стільки несправедливість світової громадськості до одного із європейських народів з тисячолітньою історією, а те, що ми, українці, не поважаємо себе самі. Не всі народні обранці вшанували пам’ять загиблих хвилиною мовчання. Виринає давня ракова пухлина — роз’єднаність. Історично зумовлена проблема актуальна і сьогодні. Ми і далі розділені на «західняків» та «східняків».
Розумію, що старше покоління, яке черпнуло сповна чашу «червоного раю», залишається байдужими до трагедії і вірним своїм переконанням. І їх не можна засуджувати, бо вони мали відповідне виховання. Нам пощастило більше, бо маємо змогу вивчати істинну історію, а не її потворне віддзеркалення, можемо вірити без огляду на переслідування.
Радянська пропаганда проводила політику за принципом «розділяй та володарюй», посваривши один народ, роз’єднавши його ідейно; українську національну душу розчленовано буквально навпіл. Пропаганда в СРСР намагалася нав’язати стереотипи, щоб легше було скористатися з нашої немочі. Так було і з Голодомором 1932 — 1933 рр. Кілька років тому один свідок у своїх спогадах, що публікувалися в газеті «За вільну Україну», назвав лицемірами тих, які або не визнавали трагедії, або вдавали, що не знають про неї.
На Західній Україні знали про голод. Про це свідчать публікації. У церквах було оголошено про збір допомоги для братів зі Східної України, яку відправили потягами. Та допомога не потрапила до рук голодуючих, які так і не побачили зібраного для них омріяного хліба. Факти, скільки ж людей на Західній Україні допомагали голодуючим, приховувалися, бо не можна було допустити братання народу. Сталінський сценарій геноциду українців ретельно готувався, і боляче нині чути: Голодомор — то лише спадок тоталітарного режиму, або, за твердженням лівих сил, «вмирали лише одиниці»... Тоді як жертви вимірювались мільйонами!
Роздвоєна українська душа — Схід і Захід. У Галичині українці мали можливість плекати національне. Велику Україну, тобто Наддніпрянщину, спіткало більше лихо. І ці люди кращі за нас, щиріші за нас. Зараз не так важливо, що мало жителів Східної України розмовляють українською мовою. Розуміння національної мови як атрибуту громадянина-патріота приходить iз часом. Кілька років тому понад 90 % громадян України проголосували за нашу свободу. Сьогодні Центр імені Разумкова, провівши соціологічне опитування, з’ясував, що за незалежність сьогодні проголосували б лише трохи більше 50%. Вражаюче? Песимізм? — Ні! Випробування свободою набагато важче, ніж випробування ярмом, бо необхідно самостійно мислити, а не виконувати чужі накази. Самостійно ж мислити нам заважають надумані комплекси та міфи. Але ми — самодостатні! А коли усвідомимо свою єдність як нація, то нам не зашкодять і глобалізаційні тенденції. В’ячеслав Липинський сказав: «Ніхто нам не збудує держави, якщо ми самі її не збудуємо, ніхто з нас не зробить нації, якщо ми самі нацією не схочем бути!» І варто тут згадати і Дмитра Донцова, й Івана Франка, й Тараса Шевченка, й об’єднавчу сподвижницьку працю Михайла Грушевського. Може, Бог дав нам таку важку історію, щоб ми цінували свободу, щоби ми не зазнавалися, щоб ми гуртувалися?
Український голодомор світова громадськість не визнала геноцидом.
Вибачаємо!
Пулітцерівський комітет не скасував премії за лицемірство.
Вибачаємо!
Ліві сили не визнають голодомору.
Вибачаємо!
Закам’янілі та байдужі серця — тяжке видовище. І не осудження, а прощення їм потрібне. Нам легко судити, але що ж ми зробили для того, щоб ситуація була іншою? Ми винні. Пробачаємо та просимо вибачення!
