Теми виголошених на колоквіумі повідомлень яскраво засвідчили
довжину того шляху, який пройшла філософська думка, а також суспільна свідомість
країни за останні десять років. Ось теми деяких доповідей: «Віра як атрибут
свідомості», «Віра, вірність толерантність, екзистенційне співвідношення»,
«Людина — співпрацівник Бога (за енциклікою «Віра і розум»), «Релігійність
в українській філософській думці», «Віра — результат вільного усвідомленого
вибору», «Особливість біблійного витлумачення природи розуму», «Християнська
свідомість і сучасна наука» та ін. Ще кілька років тому вчені й подумати
не могли про серйозне дослідження, скажімо, феномену віри або iнституту
церкви, а тим паче системи плідної «співпраці» віри і розуму. Примітно
й те, що київський філософський колоквіум привітав Папа римський Іван Павло
II послання якого зачитав папський Нунцій (посол Ватикану) в Україні архієпископ
Нікола Етерович, який брав участь у роботі колоквіуму. В посланні Римського
папи наголошується, що робота колоквіуму Національної академії наук України
є значним внеском у дослідження зв’язків між різними культурами, з одного
боку, та вірою — з іншого. Як сказав монсеньйор Етерович, було «зроблено
науковий внесок у відновлення гармонії між вірою і розумом, наведено докази
на користь їхньої комплементарності, взаємодоповнення».
Серед учасників колоквіума був ще один гість з Ватикану
— Голова Папської ради у справах культури кардинал Павло Пупард. Можливо,
я помиляюся, але здається, що це був перший публічний виступ в Києві одного
із представників найвищого (після папи) чину Римо-католицької церкви —
кардинала. (Як відомо, саме кардинали обирають — із свого середовища —
нового папу.) Павлу Пупарду 70 років, він походить із Франції, з родини
виноробів. Папську раду з питань культури, засновану Іваном Павлом II,
очолює з 1988 року. На запитання «Дня» кардинал розповів, що головна мета
цієї інституції — сприяння діалогу Церкви з різними культурами світу, зокрема,
з великими тисячолітніми культурами Азії, такими, як культури буддистів,
індуїстів, синтоїстів, мусульман тощо. Рада також займається вельми актуальною
для сучасної церкви проблемою євангелізації культури християнського світу,
поверненням цій культурі втраченої нею системи християнських цінностей.
Рада програмно підтримує розмаїття національно-культурних форм релігійного
життя Католицької церкви, піклується про його максимальне наближення до
звичаїв, характеру, побуту народів земної кулі. Бо церква повинна говорити
на мові, зрозумілій всім, а це значить — має бути багатомовною, нести людям
слово Боже на їхній рідній мові. У плюралістичному світі інакше неможливо.
Кардинал Павло Пупард виступив на колоквіумі з доповіддю
«Від релігійного досвіду до віри в Бога Ісуса Христа» — на теми енцикліки
Івана Павла II «Віра і розум». У доповіді кардинала йшлося про неминаюче
значення інтелектуального осмислення людського буття, з одного боку, та
універсального релігійного досвіду — з іншого. Кардинал глибоко переконаний
у тому, що релігійність не є примітивною формою розуміння світу чи, згідно
з марксизмом, свідомим обдурюванням людей заради влади та грошей: «Адже
у нашому житті, у житті кожної людини є щось таке, що не належить до повсякденних
реалій, щось нетутешнє, відмінне від всього того, що входить до сфери мирського,
є частиною побуту, повсякдення ... У зорянім мовчанні безкінечного простору
мені відкривається щось таке, що є поза безпосередньою даністю. Це називається
«ієрофанія» — явлення таємничого, священного ... Релігійний досвід допомагає
бачити Бога в природі, у творах мистецтва, в історичних подіях, які захоплюють
або потрясають, і навіть у буднях, начебто без будь-якого приводу».
Сьогодні, однак, за словами кардинала, існує небезпека
того, що релігійність залишиться на узбіччі життя і не матиме на нього
жодного впливу. Через це життя стає якимось незначним і навіть неважливим.
Оточуючий світ більше не вражає уяву людини, втрачають значення людські
закони, життєві події, навіть вельми драматичні, нас більше не хвилюють.
Все навколо набирає форм ніби ірреальних, хаотичних, а значить — небезпечних.
Кардинал наводить слова Марселя Гаше, відомого сучасного мислителя- агностика:
«Розплатою за занепад релігії є те, що кожному з нас стало важко бути самим
собою. Пострелігійне суспільство — це суспільство, в якому проблеми безумства,
внутрішнього розпаду особистості набирають безпрецедентного розмаху. Це
психічно виснажене суспільство, де люди живуть «нагими, в постійній тривозі
й неспокої». Доповідач повторив також слова з енцикліки Івана Павла II:
«З позицій нерелігійності неможливо відповісти на вічні й фундаментальні
запитання: «В чому суть життя? Звідки ми тут? Якою дорогою маємо йти? Чому
я — це я, а не хтось інший? Чому я існую, хоча міг би й не існувати? Хто
я є?» За межами віри ці питання залишаються без відповіді, а сам факт існування
світу, існування себе може викликати бунт: «Чому я тут, у світі, де мене
ніхто не чекав, і де моє життя не має жодної мети чи жодної підстави?»
Віра, навпроти, наповнює душу людини вдячністю за існування, за те, що
«Я» був замислений Кимось. Тоді життя набирає сенсу».
Тому, закінчив кардинал Пупард, сьогодні перед церквою
стоїть важливе і складне завдання — в межах і мовою сучасної культури сформулювати
ясно і чітко співвідношення між трансцендентним і іманентним, божественним
і людським, щастям і спасінням, повсякденним і священним. У діалозі між
культурами і релігіями незамінимою, особливо у царині пошуку рівноваги
між універсальним та тими традиціями, що вкорінені в різні культури, є
роль філософії.
Кардинал Павло Пупард — то не просто поважний функціонер
Ватикану. Це видатна особистість, вчений — філософ, теолог, автор численних
робіт, перекладених багатьма мовами світу. Серед них такі твори, як «Християнська
мораль завтра», «Церква і культура», «Аналіз сучасного атеїзму», «Релігійний
словник», «В пошуках щастя» (про різні культури, віри, країни) та ще багато
інших. За своєю освітою, обов’язком, а також уподобаннями Павло Пупард
вивчав священні книги багатьох релігій світу і «знайшов там багато прекрасних
істин, які тільки посилили мою повагу до Євангелія». У відповідь на запитання
«Дня», яке культурне явище ХХ століття він вважає найбільш значущим і важливим,
кардинал відповів: «Падіння марксистської імперії, на що ніхто не смів
надіятися навіть у 80-ті роки». Він згадує, як — всього за кілька років
до розпаду СРСР — російський письменник-дисидент Зінов’єв сказав йому страшні
слова: «Радянська людина є людиною вічною!» Однак «духовне ядро — сила
Божа, сила культури — виявилося сильнішим за все: імперія розпалася під
тиском сил внутрішніх, розпалася сама собою. І навіть агностик Вацлав Гавел
визнав, що це було чудо, дія трансцендентних сил, що проявляються попри
всі очевидні матеріальні фактори».
У спілкуванні з присутніми Павло Пупард виявився простою,
веселою, дотепною, дуже цікавою людиною, яка користалася вченістю виключно
для того, щоб робити свою мову зрозумілою, доступною, образною; говорив
просто і натурально. На відміну від деяких православних ієрархів, які,
подібно до давньогрецьких оракулів, не говорять, а театрально віщають.
Останніми словами кардинала на київському колоквіумі були: «Я людина, сповнена
надії, — попри все!»
У доповіді кардинала Поля Пупарда, у тому, як він окреслив
завдання Папської ради у справах культури, найбільш важливою здалася послідовна
орієнтація на існування Римо- католицької церкви у багатокультуральному,
плюралістичному світі, розробка алгоритмів наближення зовнішніх форм церковного
життя до культури, звичаїв пастви. Йдеться, іншими словами, про те, що
азіатським чи африканським народам не нав’язуються первісні західноєвропейські
церковні традиції. Особливо підкреслюється повага до мов різних народів
— кожна мова вважається богослужебною, кожною мовою перекладається Святе
Письмо, на кожній мові — аби вона була зрозуміла пастві — виголошуються
казання, провадиться катехизація.
На цьому тлі гірко змирятися з тим фактом, що значна частина
українських православних досі не «виборола» собі право на українську богослужебну
мову. Бо чимало не тільки московських, але також власних ієрархів вважають
її «низькою, не богодухновенною». До того ж, такою примітивною, що її лексичних
та граматичних засобів недостатньо для створення адекватних перекладів
богослужебних та євангельських текстів.
Наведу невеликий доказ «з натури». На колоквіумі виникло
питання перекладу українською мовою деяких праць кардинала Пупарда (досі
таких перекладів немає). Зацікавлення цим перекладом, яке виявив, зокрема,
академік Онищенко (Національна бібліотека України ім. Вернадського), пошепки
прокоментувала журналістка, що сиділа поряд зі мною: «Но ведь украинский
язык не имеет средств для таких переводов, в частности, полностью отсутствует
теологическая терминология»(?) І це після всього, що ми почули на колоквіумі,
після спілкування з людьми, справа життя яких полягає у тому, щоб кожному
народу забезпечити можливість спілкування з Богом рідною мовою.
