Охоче до безперервних змін і невичерпне в цьому життя підкидає мені дивні спостереження й факти. Ось у парку проїжджає повз храм на хорошій швидкості й крутому велосипеді відмінно екіпірований хлопець. І, проїжджаючи, хреститься, навіть здійснює рух, схожий на уклін. А нещодавно розповів знайомий, як подружжя після тридцяти років спільного життя вирішило піти під вінець. Місцева газета повідомляє, що в Харківській області за роки незалежності кількості релігійних організацій збільшилося майже вп’ятеро. І ще новина: за указом Президента відтепер вся наша країна щорічно 28 липня святкуватиме День хрещення Київської Русі-України.
Щось відбувається в суспільстві, а що й чому хотілося б зрозуміти. Якщо наведені факти свідчать про різке збільшення кількості віруючих, серйозне ставлення багатьох людей до сакрального, то неминуче виникає питання про місце релігії в новому суспільному житті, про статус віруючих як соціальної групи, про право релігійної думки бути наявною в публічному просторі. Скажіть, хто, наприклад, задумується сьогодні про зв’язки літературної критики з теологією? І хто всерйоз сприйме слова Т. Еліота: «Читачам-християнам необхідно скрупульозно перевіряти своє читання, і особливо читання художньої літератури, ясними етичними та релігійними критеріями».
Віруючі й невіруючі живуть в одному світі як громадяни — спільно беруть участь у соціальних процесах, платять податки, голосують тощо. Вважається, що релігійність людини — це її особиста справа, вона перебуває в світі віри індивідуально, точніше, один на один із Богом. І, виходячи в інформаційний простір, вона зобов’язана дотримуватися релігійної нейтральності. Їй не потрібно, наприклад, у науковій чи політичній дискусії наводити аргументи релігійного порядку. По-перше, це не заведено, а по-друге, їх переконуюча сила за нинішніх умов буде нульовою. Чому так —не ясно, так склалося. Це — результат природного процесу секуляризації суспільства, що почався ще за доби Просвітництва. Звідси й норма — в інформаційному просторі віруючому потрібно перейти на мову невіруючих.
Нещодавно в Британському парламенті обговорювався законопроект, який забороняє створювати в наукових цілях гібридні ембріони з генетичних матеріалів людини і тварини. У парламенті йшли гарячі дебати, законопроект не пройшов. Але для нашої теми важливим є те, що парламентарії, які виступали за цей законопроект, використали релігійні аргументи, і це не сприймалося як щось дивне. Зрозуміло, що років двісті тому результат був би протилежним. А тепер питання про майбутнє: чи буде й надалі релігійний аргумент поступатися в таких ситуаціях секулярному?
Позитивна відповідь напрошується начебто сама собою. Так, релігія в західній культурі вже ніколи не поверне свого колишнього становища, не стане впливовою суспільною силою. Але якщо придивитися до деяких фактів, упевненість у цій думці може похитнутися. У 90-ті роки в США почалося піднесення релігійної самосвідомості, що викликало тоді такі, наприклад, оцінки: «Одна з найбільш яскравих і несподіваних характеристик американського способу життя — це відродження релігійного почуття як найважливішої сили в політиці та культурі» (Патрік Глінн) або: «Релігія вторгається в сфери, які не можуть не викликати неспокою» (голова однієї з секулярних груп). Соціологи, які підключилися до аналізу ситуації, дійшли до наступного пояснення: «все більше американців стривожені занепадом суспільства і деградацією моралі — і все більше американців відчувають потребу у вірі, яку не спроможні вгамувати секулярні ідеології та інститути» (С. Гантінгтон). Окрема людина часто звертається до віри за умов особистої екзистенціальної кризи, ми бачимо, що так само поводиться і суспільство загалом.
У історичній перспективі справу можна представити таким чином. Мораль продовжує деградувати, суспільна солідарність слабшає і стурбованій державі, яка втратила надію на піднесення культури та гуманізму за допомогою світських інститутів, залишається лише сподіватися на релігію й неявно підтримувати церкву. Щось подібне, на мій погляд, вже відбувається сьогодні в деяких пострадянських країнах... Наукове співтовариство, навпаки, стурбоване активним проникненням церкви у всі сфери громадського життя. Як соціальні інститути наука і релігія виконують власні апологетичні функції, як співтовариства вони прагнуть поповнити лави своїх прихильників: наука — через державну освіту та популяризацію своїх досягнень, релігія — через церкву. Це протистояння двох субкультур переходить часом у боротьбу світоглядів чи, іншими словами, в боротьбу за вплив...
Іншого шляху до розуміння, ніж через свідомо організований діалог релігійного та наукового співтовариства, не існує. Але тут також є нерівність, нерівність об’єктивного порядку. Діалог передбачає міркування: аналіз, критику, вибудовування думок за прийнятими правилами, посилання на достовірно встановлені факти. Особистий внутрішній досвід тут не має сили. Таке життя науки. У релігійної людини, навпаки, особисті переживання, почуття на першому плані. Яким чином забезпечити рівність релігійного і наукового співтовариства? Найбільш радикальна пропозиція — досягнути рівновіддаленості церкви і науки від держави. Я впевнений, що 99,9% читачів сприймуть цей проект як фантастичний. Коли так, значить, нерівність отримує в нас громадське підтвердження та виправдання.
Ідею рівновіддаленості детально розроблено філософом науки Полом Феєрабендом. Він розглядає науку як одну з традицій, нарівні з релігією, мистецтвом, мораллю, езотеричними вченнями та подібним. У вільному суспільстві має бути забезпечена рівноправність традицій і рівний доступ до центрів влади. Поки що це не так. Наразі наука в розвинених державах задає стандарт, з якими повинні погоджуватися всі інші традиції. Мабуть, найбільш епатуючий висновок із ідеї рівновіддаленості ось який: «наука є однією з форм ідеології і вона має бути відділена від держави, як це вже зроблено щодо релігії». Вчені, яким я цитував це висловлювання П. Феєрабенда, неодмінно ставили одне й те ж запитання: «А на що ми житимемо?» У нормальному суспільстві люди живуть на прибутки від виробництва потрібних людям продуктів. Отже, і наука повинна виробляти свої продукти, тобто знання, такими, щоб у них хтось був зацікавлений і готовий був платити. Держава виступає тут лишень одним із суб’єктів інтересу.
Якщо вдуматися, то ця ідея не така вже й фантастична, але тут немає місця для розгорнутої аргументації. Існує й більш простий спосіб розв’язання проблеми рівності: відкривати в державних ВНЗ факультети теології. Є думка, що це стане звичайною справою з 2010 року, коли 46 країн світу (в рамках Болонських угод) складуть єдиний освітній простір. У світських країнах Європи теологія давно викладається як одна з гуманітарних наук. Відомо, що вона затребувана і віруючими, і невіруючими. Теологічна освіта визнана й підтримується державою. Випускники факультетів теології проходять державну атестацію. Тому викладати теологію мають право як миряни, так і священнослужителі.
Чи можливий діалог при розв’язанні важливих проблем соціального буття та пізнання природи? На мій погляд, при пізнанні природи можливий лише обмін переконаннями, бо релігійний і науковий роздуми несумірні. Якщо звернутися до проблем соціального буття, де людина має справу не лише зі знаннями, але і з практичними розв’язаннями, («що я повинен робити?»), то тут поняття «несумірність» недоречне. Можна по-різному сприймати світ, але соціальні дії регулюються правом, і діяти доводиться однозначно. При поверховому погляді наука представляється суто інноваційною діяльністю, яка мотивована прагненням пізнати й перетворити світ, а релігія бачиться як консервативний соціальний інститут, який перешкоджає прогресові. Насправді це не так. У світі, який змінюється, життя постійно ставить перед людиною проблеми, втягує її в складні парадоксальні ситуації. Але все, що стосується людини, перебуває під пильною увагою релігійних інституцій. Звідси залученість теологів до життя та творчий пошук розв’язків. Консерватизм релігії — це інше визначення мудрості, це заклик до обережності перед обличчям небувалих темпів розвитку. Наука вносить у життя могутню динаміку, часто пов’язану з ризиком, небезпеками для суспільства. Релігія покликана зберегти в житті вічне.
