Гуртожиток на вулиці Чайковського, що в Артемівську Донецької області, взимку прийняв багато переселенців. Ми зайшли туди, щоб дізнатися, як облаштовуються люди з Дебальцевого, Авдіївки та інших «гарячих точок» сходу. Більшість переселенців погано йшли на контакт. Місцеві жителі в цей час визирали з кімнат і усміхалися. Так ми добралися до третього поверху. У спільній кухні дві жінки обговорювали черги до банкоматів. Урешті одна з них, Світлана Коваленко з Горлівки, пошарпаними коридорами провела до свого помешкання.
Мирон і Світлана, Аня, Марина, Оксана, Богдан, Оля і маленький Іллюша живуть у двох невеликих кімнатах гуртожитку. Приїхали з Горлівки наприкінці листопада. Одна кімната — «спальня», де мешкають старші діти. Інша — «вітальня», де сплять батьки, Оля та Іллюша, усі п’ють чай і дивляться телевізор. Світлана Коваленко одразу кличе до столу. У глибокій тарілці декілька видів печива, поруч — пиріг, заварюється чай. Тут люблять гостей. Оксана, яка вчиться в дев’ятому класі, жалкує, що ми не попередили про візит, — тоді б нас пригостили млинцями.
АНЯ І БОГДАН КОВАЛЕНКИ РОЗГЛЯДАЮТЬ МАЛЮНКИ ДЛЯ ВІЙСЬКОВИХ. ІНКОЛИ БІЙЦІ ПРИНОСЯТЬ У ГУРТОЖИТОК ГОСТИНЦІ ДЛЯ ПЕРЕСЕЛЕНЦІВ
Із ліжка витріщилася кішка Буся. «Вона — як людина. Привезли її з Горлівки. Не можна лишати тварин. Багато людей виїхали і кинули прив’язаних собак. Навіть не спустили! Ще нічийні тварини бігають зграями», — розповідає Світлана Коваленко.
Ця сім’я не кидає беззахисних. Шестирічний Іллюша — не рідний син Світлани. Рік тому його мати поїхала на заробітки до Москви. Казала, що забере хлопчика, але досі не виконала обіцянки. Спочатку надсилала якісь кошти, потім і це перестала робити. Інколи Світлана спілкується з жінкою телефоном.
У Іллюші проблеми зі здоров’ям, тому він потребує багато уваги. Інколи розмірковує, як дорослий, інколи бавиться — не знаєш, як із ним поводитись. Іллюша обіцяє: «Коли виросту, буду дегустатором і стоматологом. Дегустатор куштує цукерки. Але від цього зуби болять. Тому буду лікуватися в стоматолога».
УЧОРА
Батько сімейства Мирон Володимирович родом зі Львівщини. Служив у ракетних військах, потім приїхав у Горлівку, працював гірником. Загалом, робив на шахті 30 років, тепер на пенсії. Бойовики «ДНР» затопили шахту, де він працював. «Напроти нашого будинку стояли «Гради» «ДНР», — згадує Мирон Володимирович. — У місті підірвали декілька мостів. Снаряди влучили в магазин, у зупинку, церкву, яку збудували два місяці тому. Церква вщент згоріла».
ІЛЛЮША — МАЛЕНЬКИЙ ФОНТАН ЕНЕРГІЇ. ХЛОПЧИК БАГАТО ПОЗУВАВ ПЕРЕД КАМЕРОЮ, А ПОТІМ САМ СПРОБУВАВ СФОТОГРАФУВАТИ ІГРАШКИ
Влітку родина виїхала до Дрогобича, там живе друг дитинства Мирона Коваленка. Жили в приватному будинку з липня по жовтень. Діти встигли походити до місцевої школи. Коли їхали до Горлівки, на вокзалі Оксану та Богдана проводжали нові однокласники. В Артемівську про Дрогобич нагадує стілець зеленого кольору, придбаний на Львівщині.
«Восени люди стали вертатися до Горлівки. Не стріляли десь місяць. Потім знов почали. У ста метрах від нас у будинок потрапив снаряд. У будівлі поблизу всі вікна повилітали, загинув чоловік», — каже Мирон Коваленко. Наприкінці листопада родина приїхала до Артемівська. Це місто обрали, бо воно поряд із Горлівкою.
Заселитися до гуртожитку допомогла... Партія регіонів. «Раз у житті виручила, — сміється Світлана Коваленко. — Коли приїхали до Артемівська, не було куди йти. Соціальна служба нічим не допомогла. Йду вулицею з дітьми і валізою, ридаю, мороз, і бачу штаб «Партії регіонів». Зайшла туди погріти дітей. Розповіла про свою проблему. Там подзвонили кудись і поселили нас у цей гуртожиток. Тут ремонт був, напевно, часів Олімпіади-1980. Потім трохи все відмили».
Родина живе на пенсію Мирона Володимировича. Побутові умови складні. Купаються раз на тиждень: нагрівають воду у великій каструлі й влаштовують «банний день». За кошти ООН на поверсі поставили три пральні машини. Але, за словами Світлани, ледь виб’єш чергу, щоб попрати. Світлана мрійливо каже: «Люблю ранки. Відправляю Олю до школи, Оксана з Богданом ідуть на заняття. Іллюша ще спить, а я п’ю каву».
СЬОГОДНІ
Оля показує своїх ляльок і браслети, які подарували військові. Дівчинка вчиться в четвертому класі. Говорить і російською, й українською, а пише лише українською — цим у родині трохи пишаються. «Оля спочатку плакала через обстріли. І на вулиці, коли починали стріляти, в неї відмовляли ноги, не могла йти. Потім якось звикла», — згадує Світлана.
«У Горлівці сиділи в підвалі. Бахкало сильно. У підвалі й новонароджені були, й вагітні. Живуть там, як у бункері», — розповідає старша донька, 23-річна Аня. «Буває, сидиш у кімнаті, а поруч стріляють, і вдома все світиться оранжевим», — додає Оксана. Навесні їй виповнилося 16 років. Мати хвилюється, як дівчина отримає паспорт. Майбутнє вкрай туманне. Оксана розмірковує: «Ким тільки не хотіла бути: і журналістом, і фотографом. У дитинстві взагалі мріяла бути пожежником. Але як обрати професію, коли не знаєш, що буде завтра?»
У Горлівці велика родина довго мешкала в однокімнатній квартирі. Сім років тому вибили чотирикімнатні апартаменти, обжилися там. «Тепер маю все кинути й бігати з дітьми Україною», — розводить руками Світлана Коваленко. Переселенцям кортить перевірити, що з квартирою, але їхати до Горлівки лячно. Головний оптиміст, Ілля, викрикує: «Слава Україні! Ми — українці!» «Тепер йому точно до Росії не можна», — сміється Світлана.
ЗАВТРА
За спостереженнями Світлани, інші переселенці з гуртожитку, в основному, підтримують «ДНР». Жінка каже: «Тут навіть місцеві чекають «ДНР». Можуть взяти мої ключі й поїхати на територію, вільну від України. Там літр олії коштує 30 гривень, хліб — десять гривень, але ніхто нікому не платить грошей». Переселенка була в Горлівці наприкінці січня, їздила за теплим одягом.
Родина пильно слідкує за новинами. Удома по телебаченню зараз лише російська пропаганда, тому в Артемівську люди зраділи українським каналам. Узагалі, Коваленки багато уваги приділяють інформаційному меню. Завжди купують свіжі газети, хоча сімейний бюджет скромний.
«Завдяки цій війні ми побачили Україну. У Дрогобич з’їздили, а на зворотному шляху ще й у Києві погуляли», — зауважує Світлана. Із грудня в столиці мешкає старша донька Світлани, Ірина. Дівчина працює в стоматологічній клініці. Із першої зарплати вислала подарунки рідним. Коли ми гостюємо в Коваленків, школяр Богдан хоче перевірити на пошті, чи дійшли вони.
Родина мріє про будинок на заході України. «Втомилася так жити. Усі в одній кімнаті, не помитися, — зізнається Світлана. — Слов’янськ звільнили. А чому Горлівку не звільнили? Там три банди, все не можуть поділити місто і постійно колотять друг друга».
Ми зі Світланою та Олею виходимо на вулицю. Через дорогу — військова частина. Їдуть на ротацію військові зі 128-ї бригади, які нещодавно повернулися з Дебальцевого. Хлопці вирушають на Закарпаття, на жаданий Коваленками захід. Ми махаємо хлопцям на прощання, вони усміхаються з вікон. Переконана, що в краях, куди вони їдуть, є будиночок і для дружної родини переселенців. Допоможете знайти?
Для тих, хто хоче підтримати родину Коваленків
Гривнева картка «ПриватБанк» 4149497826741557
КОВАЛЕНКО Світлана Юріївна
