В Україні, у Росії повинні зрозуміти, що держава — це передусім найняті нами люди для зручності нашого з вами життя. Коли вони працюють погано, то їх треба вигнати геть і найняти нових
Відомий публіцист, автор книг «Зал очікування», «Кубатура яйця», «Обличчя ненависті», «Дзеркало», в минулому редактор часописів «Ранок», «Всесвіт», «Огонек», голова Спілки письменників України, народний депутат. Нагороджений орденами, медалями, преміями, професор і тощо, і тому подібне.
Але що стосується орденів, наприклад, Леніна — з ними Віталій Коротич учинив суворо. Не зі своїми, а з «огоньковськими». У одному з перших його інтерв’ю як редактор «Огонька» Віталій Олексійович, самовдоволено усміхаючись, заявив по центральному ТБ: «З обкладинки часопису ми вирішили зняти ордени Леніна, а на їхнє місце вмістити... жіночі ніжки. На них дивитися набагато приємніше. А ордени будуть з іншого боку».
З цієї історичної фрази у Радянському Союзі і розпочалася жовта преса. Червоний «Огонек» тоді здорово пожовтів. Хоча, звісно ж, він не став (і не є) бульварним виданням. Там уперше з’явилися жалісливі оповідання про радянських жебраків і правдиві розповіді про американських найманців.
З численних редакційних коридорів (що у Києві, що у Москві) Віталій Олексійович любив заходити у «коридори влади», де він дуже швидко ставав «своєю людиною». Однак варто було початися «заморозкам» (то ЧАЕС вибухне, то путч нагряне), як він одразу ж знаходить місце «потепліше». Останні сім років таким місцем виявилися США.
Невідомо чому, може, «похолодало», а може, просто наскучило йому там, і Коротич нагрянув у рідні пенати. Вже місяць він очолює редакційну раду скандального видання «Бульвар». До редакційної діяльності він залучив строкату компанію «весільних генералів» (членів редколегії). Знайомі все обличчя: Олександр Розенбаум, Анатолій Кашпіровський, Леонід Кравчук, Роман Віктюк, Софія Ротару, Валерій Леонтьєв, Микола Мозговий. На підході ще двоє — Євген Євтушенко та Йосиф Кобзон.
Сьогодні пан Коротич справляє враження людини втомленої політичними іграми та комбінаціями в яких, по суті, брав участь усе життя. Судячи з усього, «великий комбінатор» утомився від політичних «розбірок» і вирішив грунтовно і не без задоволення зосередитися, нарешті, на «жіночих ніжках».
— Віталіє Олексійовичу, помандрувавши по світу, ви прийняли пропозицію очолити жовте видання. Напевно у вас були й інші варіанти. Чому ви вирішили повернутися в Україну і стати біля керма «Бульвара»?
— Україну вважаю своїм домом і, по суті, не йшов звідси по-справжньому. Тут я прожив велику частину свого життя. Я поїхав з Києва, оскільки поміняв місце роботи: спочатку Москва, потім Америка. У Росії мені пропонували різні ділянки, де б міг трудитися, але всі вони так чи інакше пов’язані з політикою. А «Бульвар» хороший для мене тим, що мені від «Бульвара» нічого не треба. Я не хочу робити політичну кар’єру, не можу на ньому заробити, враховуючи те, скільки заробляв у Америці.
Весь інформаційний ринок Росії вже розподілено. Міг піти під «дах» Бориса Березовського. На його гроші виходить нинішній «Огонек». Але тоді треба приймати правила хазяїна. З’являються табу на певні особистості, теми. Не менш крупна фігура на цьому терені — Гусинський («Мостбанк»). Втім, в Україні також практично немає політично незаангажованих видань. Довгі роки тут був більш провінційний рівень. Просто інформаційне поле вже з’явилося. Є кілька країн: США, Велика Британія, Франція та Росія, котрі огорнули світ цілою мережею своїх корпунктів. Україна ще довго оглядатиметься навколо чужими очима. Нічого страшного. Запрошуючи фахівців із досвідом роботи за рубежем, можна робити високопрофесійні видання.
— Чи треба розуміти так, що політика вам набридла?
— Я дуже близько побув до неї і знаю, наскільки вона брудна. Коли отримав можливість вибирати, то відійшов убік. Хочеться побути самим собою. Треба реформувати не людство, а самого себе, відповідати за свої вчинки. У нас сталася не економічна, а моральна катастрофа. У мого собаки більше моральних принципів, аніж у багатьох людей. Він мене ніколи не вкусить. У нас «попливли» моральні стандарти, тому хочу замкнутися на конкретному завданні. Спробую попрацювати в «Бульварі», а не вийде — піду.
— В 70-ті роки ви вели на УТ-1 передачу «Документальний екран», який викриває виразки капіталістичного суспільства. Ви були своїм у коридорах влади, довіреною особою В.Щербицького на виборах. У ту систему добре вписалися...
— Я прожив довге життя і ні від чого не збираюсь відмовлятися. У передачі я пробував розібратися, що ж діється з нами, світом. І якщо критикував фільми, переповнені насильством, то й сьогодні не змінив своєї точки зору. Ніякими доносами себе не марав. Ця частина долі й біографії назавжди залишиться. З роками я дійсно змінився.
На жаль, преса рангу великих газет, типу «Нью-Йорк Таймс» (це бізнес підприємства із замкнутим циклом від випуску, друку і до розповсюдження), здає свої позиції в усьому світі. Найбільш тиражними, а отже впливовими на читача стають жовті видання.
Я хочу, реформувавши «Бульвар», зробити сучасне видання. При деякій грайливості писати про наболіле. Зізнаюся, що думав зробити конгломерат «Бульвара» і «Фактов», але поки не світить.
— Ви очолювали Спілку письменників України і добре знаєте письменницьку «кухню». Чимало ваших висловлювання про побратимів по перу вельми неприємні і короблять. Зокрема про Олеся Гончара.
— Українське письменництво — особлива група населення. За фразу, сказану на з’їзді СПУ: «Першу половину життя якомога краще влаштовувалися в Києві, а другу писали, наскільки краще в селі», — мене багато били. Гончар один із таких. Він, безперечно, талановита людина й отримав від радянської влади все. Олесь — радянський націоналіст.
На початку 80-х років у республіках загострилися стосунки між ЦК місцевими і Москвою. Начальство зрозуміло, що центр багато у них забирає. Саме тоді виникли узбецькі, азербайджанські справи. Погрозили пальчиком і Україні. Тут підросла плеяда романтиків-націоналістів. Націю представляють як людей, що сидять у вишиванках під вишнею. У якийсь момент інтереси двох груп співпали. Це призвело до оголошення незалежності. Все отримали на блюдці. Українська влада була дуже дресированою. Отримавши стерно, не знала, що робити. Поміняли портрети Леніна на Шевченка. Гончар був серед них. Я хотів би, щоб до мене прийшов хтось і сказав, що продовжує перечитувати його твори. Час усе розставляє по своїх місцях.
— Кого, на вашу думку, з українських письменників читатимуть у майбутньому?
— Без сумніву, залишиться Тарас Шевченко. А з сучасників якийсь час перечитуватимуть Павла Загребельного. Його історичні романи, те чтиво, яке на рівні серйозного дослідження і белетристики. Серед нових письменників поки не можу назвати, хто може стати об’єктом зацікавленого читання.
— Віталіє Олексійовичу, а де сьогодні ваш дім, і чи плануєте ви переїхати до України?
— Поки переїзду до України не планую. У лісі Підмосков’я побудував дім і основну частину часу проводжу там. У Москву приїжджаю на вихідні. Частота перебування в Києві та його тривалість буде диктуватися виробничою необхідністю. Але спочатку я повинен зрозуміти, чи не буду дуже травмувати тутешнє середовище, дратувати. Чи не стане мій приїзд негативною подією. Якщо я по своїй або чиїсь волі стану об’єктом гри й спекуляцій, то піду. Жити стану там, де зручніше. Поживши в різних місцях, я відчуваю Україну завжди з собою. Це як панцир черепахи. Осяду там, де відчую душевний комфорт.
— А який ваш прогноз розвитку подій в Україні?
— Я не можу давати поради, але вважаю, що чимало речей пов’язані. Катастрофа не відбулася, просто люди стануть жити гірше. Принаймні, голоду не буде.
Україна обрала шлях незалежності й тільки зараз вона починає розуміти, що це таке.
Ми плутаємо три поняття: країна, Батьківщина і держава. Батьківщина — вічна категорія, комплекс географічних, культурних і інших речей. Країна — результат геополітичного розподілу світу і нічого більше. Держава — система політична, стала у даний момент. Важливо зберігати хороші відносини з Батьківщиною, а держава — додатковий механізм, навішаний на неї. Ми повинні примушувати державу ділитися. В Україні, у Росії повинні зрозуміти, що держава — це передусім найняті нами люди для зручності нашого з вами життя. Коли вони працюють погано, то їх треба вигнати геть і найняти нових. Наша фетишизація держави, ступінь залежності від них — повна нісенітниця.
На Батьківщині головне — народ, а держава доповнення. У період виборів дуже важливо розуміти, що не ми залежимо від Верховної Ради чи уряду, а вони від нас. Цьому навчився на Заході. Нам багато років втовкмачували, що держава і Батьківщина — одне й те ж. Гасло: «За нашу советскую Родину» невірне, оскільки Батьківщина не буває радянською чи антирадянською.
Україна видряпається, але не за одну годину, а поступово.
— Як людині «звідти» чи не здається вам, що роздутий секс-скандал Клінтон—Левінскі показує слабкі місця американської демократії?
— Мені здається, що це проблеми Гілларі Клінтон і більше нікого. Американське суспільство ми трошки неправильно розуміємо. З одного боку, жорстке, з іншою — пуританське. Це дуже регламентована країна. Американки настільки феміністично налаштовані, що при підписанні контракту я зобов’язувався ніколи не торкатися жінки, якщо з нею розмовляю, на заняттях зі студентками не затримуватися поглядами на комусь конкретному, не замикати двері офісу, якщо в ньому знаходиться дівчина тощо.
Те, що сталося між Біллом Клінтоном і Монікою Левінські, в нас не розуміють. Наші жінки на багато речей дивляться абсолютно інакше. Вся метушня навколо Клінтона — чистої води американські політичні стосунки та їхнє пуританство. Але з іншого боку, це й становище американської жінки. Її образити — смерті подібно.
Якось мав дурість пожартувати, бачачи їхню емансипованість: «Якби навколо мене були такі жінки, як у Америці, то я був би гомосексуалістом». Потім довелося два місяці пояснювати, що мене не так зрозуміли.
У Америці буква закону часом стоїть вище здорового глузду. У них в уряді працює маса жінок. Навіть у мусульманських країнах вони очолюють уряд, а у нас ще навіть у сні цього немає.
— Чиї ідеї: демократів, республіканців чи лібералів вам ближчі?
— Я за здоровий глузд. У всьому світі відмовилися від формулювань: соціалізм, капіталізм. У Швеції й тій же Америці більше соціалізму, аніж було в Радянському Союзі. Жебраки напоєні й нагодовані. Ідеали Жовтневої революції самі по собі чудові, але вони реалізовані не у нас. Є хороша формула — треба ділитися. Сполучені Штати ставляться до своїх бідних як до рекетирів, і просто відстібають їм, аби не кричали й не народили свого Леніна та Сталіна. Це обходиться дешевше, аніж боротьба з революцією.
Чому наші люди емігрували туди? Зовсім не по свободу й демократію, а по гарантований прожитковий мінімум. По те, чого ми не змогли їм дати.
— З вашим досвідом ви могли б стати консультантом із загальнополітичних питань, а ви вирішили звузити рамки, чому?
— Напевно, вік робить людину іншою. Я помітив, що став додавати: «Мені здається, треба зробити так-то». З роками різко поменшало директивності, бажання повчати, а додалося самоіронії.
№193 09.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
