Володимир Гребенюк із села Івашківці на Хмельниччині, як кажуть, підкорив вітер. «Пішов на пенсію, думаю: настала пора запрягати цю природну силу. От і змайстрував вітряк. Ну, це вже застаріла конструкція, звісно ж. Та, якщо крупи треба, дід (про себе. — Авт.) може зробити», — мовить Гребенюк.
Вітряк — на городі за його хатою, що ліворуч від дороги, де три сосни. «Кардан, дві шестерні, привід. Один камінь мені родичі подарували. Не знаю про його історію. Років із 80 чи й більше тому зроблений. Другий камінь сам, своїми руками зробив. Кайлом видовбав із брили, дірку прорубав. Оце вони, жорна. Дід усе може. Бо в невмілого руки не болять», — хвалиться.
Про себе чомусь говорить у третій особі. Либонь, тому, що достеменно знає: iвашківці його поважають. Гребенюк, кажуть, не нудить світом, давно вже знайшов відповідь на основне питання філософії, перебуваючи у повній гармонії із природою. Навіть вітер використовує для власних житейських потреб.
Одначе ця сліпа сила, вітер, якогось дня вийшла з-під його контролю. Розперезалася. Про це люди повідомили Володимирa Йосиповичa, коли він у полі був. «Розблокувалися гальма. Поки прибіг, поки приборкав, то два крила відірвало», — пригадує. За те він «на вітер не образився — сам винен». Лише зробив із цього висновок, що полягав у відповіді на ще одне філософське питання: все вимагає повсякчасного вдосконалення. «Раніше вітряк був, як кажуть у народі, з хвостом. То дід зробив простіше: на драбину і — «зловив» вітер», — розповідає.
На городі чути, як «б’є» крилами вітряк: мелеться жито на камені. «Мене Туряк Іван Йосипович, який недавно відтоптав свій ряст, наставляв, щоб не старався його ставити дуже високо, бо тоді з обслуговуванням буде тяжко, а вітру і так, і сяк вистачає», — Володимир Гребенюк звертає увагу на те, що «радився з людьми, коли брався на цю справу».
З Іваном Туряком пов’язані його перші незабутні враження про вітряк: «То було у перші повоєнні роки. Вітряк стояв на пагорбі біля ферми — щоб і змолоти, і воду для худоби із свердловини подати. Туряк там всьому лад давав. Уже і сліду від усієї спадщини не залишилося. Все йде, все минає. З електрифікацією всього села, як мовиться, відпустили вітер на волю».
Коли ж робив свого вітряка, то «був упевнений, що з отого дива буде мливо». Хоча — без жодних інженерних розрахунків: «Отак уявив собі і зробив. Дід усе може».
Ударні трудові будні минали в колгоспній тракторній бригаді: «Одна зміна на полях, друга — на городі вдома. Й отак день при дні. На кого робив? Усі плоди спільної праці порозносила велика й дрібна злодійня. Від колгоспу залишилося те ж саме, що й від вітряка біля ферми». «Дехто так і не навчився думати самостійно. Гадає, що хтось має це замість нього робити.»
Та туга за минулим Гребенюка не доймає: «Ходять, кажуть, що їм нудно тут жити та бути. П’ють. Дід не п’є. Дід не має часу для нудьги. 2,95 га паю має, город — 40 соток. І кінь Сірко є. Йому — шість років, мені — 66. Лоша на мій день народження подарували. Кажуть: беріть, діду, і хазяйнуйте. Щодня за чотири кілометри жену корову на пасовище, ще й сусідську беру. У сусідів — хлопчик, четвертий клас. Привчається до корисної праці. Дід і хлопчик — на коні, худоба — обіч...».
І вже там, на пасовищі, пильнуючи худобу, має час на розмови «за життя» з односельцями: «Про політику говоримо, аякже. Кажу про людей, що вже все приватизували, крім парламенту. То хай би вже й оцей орган депутати розпаювали, як землю і майно по селах. А що? Була б економія: не треба витрачатися на вироби, людей обіцянками годувати. Купив місце у залі й по всьому: його власність. Хоче — продає, хоче — працює», — іронізує Гребенюк. Відтак вказує на те, що політичні вітри якось його обминають, на врожайності посіяного, на надоях від корови, добових приростах бичка і підсвинка, продуктивності курей у його господарстві жодним чином не позначаються. Навіть вітряк «б’є крилами за будь- якої політичної погоди».
Вітряк дивиться у той бік, де кінь стоїть: «Сірко мене виручає. Сіно привезти — раз, насіння на ділянку — два, гній — три. Сірка вже й Америка побачила. На фотографії. Так у дочки доля склалася, що виїхала з чоловіком і двома дітьми, моїми онуками, аж за океан. Пише, що вся Америка багато працює. А дід із своєю бабою, Олександрою Спиридонівною, нікуди не поїдуть від рідної землі. Нам і вдома добре. Син — у Хмельницькому...».
І знову: «Дід усе може. Он Івашківці готуються до газифікації. Я у 1979 році купив собі радіоприймача, справжнього. Й от слухаю новини, чую: останнє, найменше село Франції одержало радянський газ. У 2005 році Івашківці ще не будуть останнім газифікованим селом Новоушицького району... Ага, то дід піч стару розібрав, нову кладе».
«У мене, бачите, дерева не заважають одне одному, бо посадив на певній відстані. Воно ж як у природі? Навіть яблуня скидає зайвий цвіт, залишає стільки цвіту, скільки може напоїти своїми соками. Так само — вишня, черешня, слива... Гляньте-но на грядку помідорів. Коли зав’язується, то залишаю дві-три квітки, решту відриваю. Тому перші плоди в Івашкіцях — на моєму городі. Ще що в мене цікавого, то це — часник. Гляньте-но, яка краса! На часник великий попит. Торік тисячу гривень на ньому заробив, у цьому році більше зароблю. Хоча дідові й бабі, мабуть, і пенсії на життя вистачало б».
Натомість минулої зими Гребенюк першим в Івашківцях зробив кінну косарку. Агрегатував оце знаряддя з бричкою власної конструкції. «Ще не пройшла випробування ця техніка», — скромно мовить Володимир Гребенюк. Хоча й не має жодного сумніву в тому, що випробування будуть успішними.
Продовжує за хвірткою. Показує на сумну хату, з якої пусткою віє: «Тут жив дід. Хазяйновитий був. Сливки сушив, возив аж за Урал... Багато таких хат в Івашківцях. Та я так собі думаю, що, коли газифікують село, зникне нудьга». І пішов до свого вітряка, аби зловити дармовий енергоресурс...
