Від початку весни з Донеччини та Луганщини виїхали вже тисячі громадян. Хтось прямує до знайомих і родичів, покладаючись на власні сили, хтось у пошуках тимчасового житла звертається за допомогою до волонтерів. Ті кажуть, що заможніші покинули свої домівки ще у березні, але більшість чекали закінчення навчального року у школах. Нині втікачів активно приймає сусідня Дніпропетровська область, а також Київська, Сумська та інші. Наприклад, за статистикою волонтерів зі Львова, лише у їхньому місті та околицях було розселено 800 людей.
«Кілька останніх днів після відкриття новоазовської траси йде просто потік машин. Збільшилася і кількість тих, хто намагається виїхати на відпочинок за кордон. А донецькі туристичні агентства користуються цим — підвищили ціни на поїздки», — розповідає громадський активіст з Донецька Олег Саакян.
ПОЧУТТЯ СТРАХУ ЧИ ІНСТИНКТ САМОЗБЕРЕЖЕННЯ?
Віра Успішна — мешканка Краматорська. Це та жінка, яка минулого тижня вигнала терористів зі своєї вулиці. Відео, зняте її дочкою, облетіло український Інтернет. Жінка обурювалась: «Якщо кожна мавпа ходитиме з автоматом, що за життя почнеться?» У результаті озброєні бойовики пішли. Але за кілька днів вони повернулися — всю ніч їздили під вікнами у супроводі міліції, яка перейшла на бік сепаратистів. Вже наступного ранку Віра забрала трьох своїх дітей, покинула рідний дім та за допомогою активістів і військових переїхала на захід України. «Все життя працювати, мати все, і одного дня покинути нажите та поїхати у невідомість — це страшно», — каже жінка. Вона досі не знає, що сталося з її будинком.
Варто зазначити, що ця мешканка Краматорська — одна з небагатьох, хто не приховує обличчя та готова розповідати свою історію. Хоча Віра і розуміє, що кожний незгодний на сході — у небезпеці.
У координаційному штабі національного захисту Дніпропетровщини, який теж переймається проблемами переселенців, кажуть, що люди втомлені та перелякані. Їдуть переважно жінки з дітьми. Вони часто відмовляються спілкуватися з журналістами. Причин кілька. Перша — їхні чоловіки та татусі залишаються у рідних містах та селах, тож вони за них бояться. Друга — хвилюються за майно, що залишилося на сході.
«Трапляється часто, що тих, хто виїхав зі сходу, знімають журналісти, а вже згодом цим людям дзвонять та погрожують їх же сусіди», — розповідає Тамара. Ця жінка сама від Великодня перебуває далеко за межами свого рідного міста. Вона просить не називати свого прізвища з міркувань безпеки.
«Важко жити, коли перед твоїм носом ходять озброєні люди, діти не відвідують школу. Малечу взагалі страшно випускати на вулицю. Головна причина, чому люди їдуть — панічний страх. Якщо колись стріляли на околицях, то нині кулі влучають у мирних жителів. Ось нещодавно у нашому селищі снаряд потрапив у будинок, люди у паніці просять допомоги», — каже переселенка. Тамара не лише сама поїхала зі своїми дітьми, а й разом із чоловіком допомагає іншим покинути гарячу точку. Нині номер телефону Тамари вже мають кілька сотень незнайомих їй людей. «Уявляєте, нещодавно мені подзвонили і попросили про допомогу, сказали, що мої контакти їм хтось дав на вокзалі. Інші телефонують та пропонують доброчинну допомогу, — продовжує жінка. — Останній приклад: ми домовилися про вивіз однієї родини зі Слов’янська 30 травня, але вони змушені були тікати раніше, бо їхній будинок зруйнували».
Є й ті, хто залишаються у Донецьку, Краматорську, Слов’янську, Горлівці та інших містах. «Це ті, хто боїться виїхати з міста та залишити свій дім, усе нажите, тому вони сидять вдома, живуть у страсі, але досі не знають, як вчинити правильно», — пояснює Тамара.
ЖИТТЯ ЯК СПРОТИВ
Олег Саакян та Катерина Кирилова також приїхали зі східних областей країни. Протягом березня-квітня вони разом з однодумцями організували кілька акцій на підтримку єдиної України у Донецьку. Олег та Катя розповідають, як після мітингу 28 квітня до них приходили невідомі. «Я людина не публічна, і моє обличчя особливо ніхто не знав, бо мене немає у соціальних мережах, — каже Катерина, яка нині перебуває у Києві разом з дочкою. — Олег був ведучим багатьох мітингів. Є ще Діана, яка починала наш рух у Донецьку. До неї вже наступного дня «завітали» з кислотою і «коктейлями Молотова». Місцева міліція «злила» її адресу проживання та адресу прописки», — розповідають активісти.
Олег уже у Києві знімав шви з частково відрізаного вуха. «Слух тільки почав відновлюватися — 30% втрачено. Мене били металевої бітою по голові, я дезорієнтований пішов крізь натовп. Потім міліція пройшлась ще кийками по ногах зі словами: «Сука українська!», — згадує хлопець.
«Дехто з наших активістів залишилися у Донецьку на кілька днів, — продовжує Олег. — Вони займалися вивезенням з лікарень травмованих ультрасів. Треба було встигнути першими, щоб місцева проросійська самооборона не знайшла хлопців та не забрала їх».
Активісти стверджують: важливо, щоб держава активніше долучалася до допомоги людям зі сходу. «Поки ми фактично власними силами змушені вести контрпропаганду, агітувати за все українське, — продовжує Катерина. — Це важливо, щоб припинити розмови: навіщо нам цей Донбас, давайте його куди-небудь подінемо, він нам не потрібен. Важливо казати про те, що, по-перше, у разі відокремлення цих територій, кордон трохи ближче перемістять, а нині Донбас — це така собі буферна зона. По-друге, у нас є спадщина Радянського Союзу — цикл виробництва замкнуто по всій країні, наприклад, якщо не буде Донбасу, вся хімічна промисловість країни, і на заході Україні також, ляже».
«Багатьом активістам, які себе активно проявили, кілька років після АТО не можна буде повертатися до Донецька. Не тому що буде якийсь цілеспрямований наказ прибрати їх, а тому що багато божевільних», — переконана Катерина Кирилова, яка готова повернутися до рідного міста хоч завтра: «Так вийшло, що останні кілька років по роботі я жила у різних містах України по кілька тижнів — за два роки я два рази об’їздила всю Україну. Багато була в Європі. Але для мене у Донецьку — все рідне. Це така для мене зона комфорту. І коли ти до неї звикаєш, то відвикнути складно», — каже вона.
ДО РЕЧІ
Як повідомляє Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН), кількість внутрішньо переміщених осіб в Україні з Криму і зі східних регіонів уже сягнуло 10 тисяч осіб, із них щонайменше третина — діти. «Статистика щодо переміщених осіб формується на підставі даних, які ми отримуємо від органів місцевої влади», — йдеться в повідомленні на офіційному сайті УВКБ ООН. Більшість сімей переїжджає до Центральної (45%) і Західної України (26%), хоча частина осіб була розміщена також на півдні й сході. При цьому серед потерпілих є люди, які вже були переміщені двічі, — спочатку з Криму, потім — зі сходу країни. «Серед причин, які озвучують переміщені особи: прямі особисті погрози, побоювання переслідувань або загальна небезпечна ситуація. Дехто повідомляє про погрози, які вони отримують по телефону або через соціальні мережі, або у формі повідомлень, які вони знаходять біля своїх осель. Люди кажуть про страх переслідування через етнічне походження або релігійні переконання. Журналісти, правозахисники і представники інтелігенції серед причин переслідувань відзначають свою професійну діяльність. Інші кажуть, що не можуть надалі займатися підприємництвом», — йдеться в повідомленні.
Також донецький міський голова Олександр Лук’янченко вчора повідомив, що за останній час із Донецька виїхало до 15 тисяч людей.
Поки що саме волонтери найактивніше і найбільш ефективно допомагають переселенцям із гарячих точок у пошуках житла та роботи. Позаяк волонтери — це переважно звичайні люди, які допомагають у вільний від основної роботи час, вони не мають можливості забезпечувати втікачів житлом чи фінансовою допомогою. Нині волонтери пишуть у соцмережах, що державні гарячі лінії та програми підтримки біженців не працюють, а тому все навантаження лягає саме на них. Вони звертаються до всіх небайдужих людей долучатися до ініціативи і допомагати переселенцям. Наприклад, можна шукати і формувати списки вакансій або людей, які готові надати тимчасове житло тощо.
