Сучасна Полтава, яка з неабиякою часткою апломбу
претендує на звання духовної столиці України, стоїть, в буквальному розумінні,
на кістках — як тих, чиї могили за радянської доби зносили під новобудови,
так і тих, хто бився за Полтаву по різні боки лінії фронту в 40-х роках.
На території міської інфекційної лікарні поблизу міського парку відпочинку
«Перемога» знаходиться поховання 85 радянських воїнів, які раніше вважалися
пропалими безвісти. Саме святовидівці встановили точне місце їх поховання,
зв’язалися з родичами деяких з них. Все це потребує певних матеріальних
витрат, а власті, за словами Олександра Хомакіна, керівника спортивно-пошукового
товариства «Святовид», йдуть на них дуже неохоче. Проте, імена цих 85-ти
не так давно висічені на обеліску «Вічного вогню». Ще 118 радянських полонених,
що знаходилися на лікуванні у німців в обласній лікарні в період окупації,
ніколи не будуть ані викопані, ані поховані з почестями. На місці їх поховання
стоїть перший полтавський пологовий будинок, збудований вже після війни.
Друга світова війна перетворила Полтавську область на таке собі міжнародне
кладовище, яке в більшості своїй абсолютно невпорядковане. Полтавські власті,
щоправда, люблять возити делегації з Німеччини на одне з міських кладовищ,
де знаходяться могили німецьких солдатів — єдине на Полтавщині доглянуте
поховання воїнів армії противника може служити непоганою, хоча і поверхневою,
приманкою для інвестицій з «Бундесу» за вельми скромних зрушень в економічних
реформах в регіоні. Інші ж поховання, як на території Полтави, так і області,
кількість яких так і не вдається підрахувати точно, продовжують заростати
травою забуття. Те ж можна сказати і про 500 японських солдатів, привезених
на роботу у Крюківський кар’єр з далекосхідного театру бойових дій, і про
250 фінів, взятих у полон під час радянсько-фінського конфлікту. Чисельність
похованих у регіоні угорців, чехів, італійців, словаків, поляків, що воювали
проти СРСР, також досі не встановлена. Більше повинно було «пощастити»
в цьому розумінні радянським солдатам — внаслідок чисто «ідеологічного»
чинника. Аж ні. В області досі не підіймається питання про увічнення пам’яті
дев’яти тисяч бійців Новоград-Волинської дивізії, знищених поблизу села
Омельник Кременчуцького району, причому не стільки німцями (їх втрати склали
всього 50 чоловік), скільки загородзагоном НКВС. Ще більш принизливою видається
доля братської могили офіцерів 226-ї стрілецької дивізії, оточеної і знищеної
під Полтавою в 41-му році. «Викопати їх вже неможливо, — жалкує Олександр.
— Ніхто не буде вручну викопувати останки загиблих з-під гнойових куп на
фермі в селі Івашки. Могила ця відома місцевим жителям. З неї взяли землю,
поклали в урну і почесно поховали, а гнойова купа залишилася».
З 18 чоловік пошукового загону «Святовид» залишилося на сьогодні троє.
Не у всіх вистачило сил працювати на голому ентузіазмі без фінансової підтримки.
«А влада всіляко намагається загальмувати нашу роботу, каже О. Ломакін.
— Мені сказав один із впливових людей в Полтаві, я не буду називати його
прізвища: «Вони лежали п’ятдесят років і ще стільки ж пролежать».
Проте, є надія, що у місцевого офіціозу з’явиться інтерес до солдатів,
які загинули у Другій світовій. Якщо не своїх, то чужих. Як знати, раптом
в повітрі запахне інвестиціями — з Японії чи Фінляндії. Або італійці з
чехами чогось підкинуть...
