Закінчення, початок у №№ 54, 55, 56
Події незавершеної антикомуністичної революції 1989—1991 рр. сприймалися у повсякденній свідомості вже як віддалене минуле. Власне, тодішні події навіть і не сприймалися частіше за все як антикомуністична революція, тобто як вихід із комуністичної цивілізації, різко відмінної від параметрів нормального суспільства. Тим більше було відсутнім розуміння того, що будь-яка антикомуністична революція є незавершена за визначенням. Адже тільки після неї ставала можливою регенерація політичних, соціальних і економічних структур, властивих демократичному суспільству.
За нормальних умов масова політична партія є основним елементом трикутника «глава держави — парламент — партія». Партія — це найбільш динамічна структура громадянського суспільства. Об’єднуючи однодумців, вона пропонує програму дій, яка здатна узгодити інтереси різних суспільних кіл і максимально наблизити їх до параметрів національного інтересу. Якщо суспільство висловлює довіру її представникам на виборах у парламент, вона стає урядовою і залишається такою, поки діяльність її уряду задовольняє виборців.
Українське суспільство не звикло до явища, відомого під назвою «урядова партія». Впродовж трьох поколінь воно мало досвід спілкування тільки з державною партією. На перший погляд, цей термін мав не більше прав на існування, ніж словосполучення «гарячій сніг». Адже партія у перекладі з латини — це тільки частина цілого. Насправді, однак, тоталітарна КПРС була не частиною цілого, а всім цілим. Вона приватизувала державу і опанувала суспільство. Уламки цієї КПРС у вигляді лівих партій вели за собою чверть українського електорату. Комуністи закликали народ не у майбутнє, яке для України асоціювалося з Європою, а в минуле. В тій мірі, в якій діяльність лівих зводилася до закликів відновити лад, що не підлягав відновленню через об’єктивні причини, ця діяльність могла бути тільки деструктивною.
Як уже підкреслювалося, негативний досвід спілкування з державною партією прищепив основній масі населення, особливо східних та південних областей України, стійку відразу до партій взагалі. Після 1991 року більш-менш задовільно розвивалися лише партії на правому фланзі політичних сил, які мали своєю базою в основному західні та центральні області. Ліві в європейському значенні цього терміну, а також центристські партії взагалі не виникли в Україні. Зате з середини 90-х рр. почали з’являтися кланові партії, в усьому схожі на справжні. На відміну від західноєвропейських об’єднань політичних однодумців, що розвивалися від первинних осередків в напрямі утворення загальнонаціональних організацій, це були насаджувані центральним правлінням на кошти олігархів організаційні структури під соціал- демократичним або яким-небудь іншим принадним для виборців брендом. Такі партії могли сягати багатьох сотень тисяч осіб, але залишалися штучними утвореннями, придатними лише для «розкрутки» кандидатів у народні депутати, а також для формування парламентських фракцій, покликаних просувати свого кандидата у президенти. Вони відстоювали інтереси спонсорів, а не виборців.
Подивимося тепер на другий кут українського політичного трикутника. За наявності сильних партій парламент стає рупором, через який вони на повний голос розмовляють з виконавчою владою від імені виборців. Але в Україні рештки КПРС і новонароджені праві партії врівноважували одна одну, тоді як суспільство залишалося майже таким безгласним, як при радянській владі. Парламент за цих умов зависав у повітрі, не маючи можливості врівноважувати виконавчу владу. 450 народних депутатів — це стільки ж різноспрямованих воль, вектор яких за відсутності яскраво вираженої політичної структурованості спрямовувався здебільшого в бік персональних інтересів. У добу Л. Кравчука він дивував людей своєю анархічністю, а під час першого президентства Л. Кучми став спільником останнього у побудові кланово-шантажистської держави. Кучма згуртовував навколо себе депутатів поодинці й цілими групами, користуючись для цього примітивними, але ефективними способами: шантажом і підкупом.
Якщо розглядати еволюцію посткомуністичного політичного устрою, використовуючи мову геометрії, то перше президентство Л. Кучми можна характеризувати як рівнобедрений трикутник. Завжди орієнтований на посилення персональної влади, Л. Кучма уперше наповнив реальним змістом чужу для радянської політичної системи президентську посаду. Тим самим була забезпечена мирними засобами (на відміну від Росії) невідворотність демократичної еволюції посткомуністичної України. Уповільнений порівняно з кланами розвиток громадянських інститутів пояснювався об’єктивними чинниками. Українське суспільство було не тільки посткомуністичним, з цілком зруйнованими горизонтальними зв’язками між людьми, але й, за справедливим визначенням Дж. Мейса, постгеноцидним.
Після переобрання на новий строк Л. Кучма мав намір продовжити концентрацію влади у своїх руках вже не тільки шляхом індивідуального впливу на народних депутатів, але й прямим підпорядкуванням собі парламенту як політичного інституту. Всі шість запитань Всеукраїнського референдуму 2000 року були націлені на обмеження функцій і прав Верховної Ради. Депутати дозволили собі на повний голос обурюватися в засобах масової інформації першим і шостим запитаннями — про недовіру Верховній Раді та про прийняття нової Конституції України шляхом референдуму. Але найбільш болючим для них було четверте запитання — про скасування абсолютної депутатської недоторканності. Не секрет, що немало підприємливих людей, які добилися великих статків незаконними шляхами, використовували депутатський мандат як гарантію особистої безпеки. Можна було здогадатися про те, що на референдумі зубожіле населення з особливим ентузіазмом проголосує за скасування депутатської недоторканності. І, нарешті, цілком очевидними були наміри президентського оточення вщент зруйнувати український парламентаризм позбавленням депутатів захисту від судового переслідування. Виконавча влада, яка займалася цілеспрямованим збиранням компромату на кожного громадсько-політичного діяча або масштабного підприємця, ставала за цих умов вкрай небезпечною для суспільства. Президентський референдум руйнував усталену конфігурацію влади. Трикутник перетворювався на пряму лінію — таку, яка з’являється на осцилографі, коли хвора людина помирає.
Після прийняття Конституції 1996 року в політичній боротьбі вперше почала відігравати істотну роль третя гілка влади — судова. Оскільки закон про Всеукраїнський референдум був прийнятий ще у липні 1991 р. і мав розбіжності з чинною Конституцією, процедурні питання референдуму 2000 р. стало необхідним винести на розгляд Конституційного Суду. Одночасно до Конституційного Суду звернулися опозиційні президенту партії з проханням визначити відповідність формулювання поставлених запитань нормам Основного Закону.
Суд зняв із референдуму перше і шосте запитання, які викликали особливо багато критичних зауважень всередині країни і за рубежем. Разом з тим він різко обмежив визнаний у світі статус референдуму, відмовившись визнавати пряму дію його рішень. Імплементація наслідків референдуму покладалася на Верховну Раду. Це означало, що парламент мав приймати конституційною більшістю (не менше 300 голосів) закони, які випливали з наслідків референдуму.
У ситуації, що виникла, Л. Кучмі залишалося потурбуватися про те, щоб воля виборців на референдумі прозвучала найбільш переконливо. Президент розраховував, що народні депутати будуть морально зобов’язані здійснити імплементацію наслідків референдуму, якщо народ одностайно підтримає поправки до Конституції.
Організацію референдуму Л. Кучма доручив О. Волкову — людині, яка добилася для нього чудових результатів на торішніх президентських виборах. Волков не підвів: позитивні відповіді на запитання референдуму виявилися, як вказувалося у закордонній пресі, неправдоподібно високими — від 82 до 90 %. Дивовижно високою була й участь виборців у голосуванні — 81 % від кількості включених до списків.
Головне пояснення здобутих президентською командою чудових результатів корінилося в процедурі голосування. Було допущене дострокове голосування, при якому технічно неможливо проконтролювати фальсифікацію результатів. Такою можливістю в областях скористалися по максимуму. В цілому по Україні достроково проголосували 54 % громадян. Найвищий показник дострокового голосування був продемонстрований у Закарпатській області — 74 %.
Ініційована референдумом 16 квітня 2000 р. політична боротьба поділила фракції Верховної Ради на пропрезидентські й проурядові. Комуністи уперше опинилися у становищі «третього зайвого». Оформилася антипрезидентська опозиція, яку можна було назвати «право-лівою». В ній об’єдналися партії колишнього Народного руху на чолі з Ю. Костенком і Г. Удовенком, «Батьківщина» Ю. Тимошенко і соціалісти О. Мороза. Ці політичні сили підтримувалися кланами, розташованими на відстані від президента. Вони шукали собі союзника в особі прем’єр- міністра, але В. Ющенко волів залишатися над сутичкою.
Л. Кучма сподівався, що сформована в грудні 1999 р. парламентська більшість виявиться достатньою, щоб забезпечити імплементацію наслідків референдуму. Додаткові до конституційної більшості голоси могла забезпечити пропагандистська кампанія, що розгорталася в ЗМІ. Суть її зводилася до того, що депутати не можуть ухилитися від реалізації висловленої на референдумі народної волі. Політики не сумнівалися, що «народна воля» сфальсифікована, але документальних свідчень ніхто не міг представити.
Однак депутати більшості приховано саботували зусилля президентської команди. У червні 2000 р. їй вдалося набрати лише 251 голос на підтримку змін в Конституції, які випливали з результатів референдуму. Політична ситуація застигла у стані невизначеності. Її зруйнували два чинники: справа Г. Гонгадзе і плівки майора СБУ М. Мельниченка.
У квітні 2000 р. в інтернеті з’явилося нове видання — «Українська правда», створене опозиційним журналістом Георгієм Гонгадзе. 16 вересня Гонгадзе зник, а 2 листопада знайшли його обезголовлене тіло. 28 листопада О. Мороз проінформував парламент про наявність плівок із записами розмов у кабінеті президента України з підлеглими чиновниками. Під час цього повідомлення були озвучені записи, які давали підставу стверджувати про причетність президента в тій або іншій формі до вбивства Г. Гонгадзе. 1 грудня 2000 року стенограма і аудіозапис пов’язаних з убивством журналіста епізодів з плівок М. Мельниченка були розміщені на сайті «Української правди». Відтоді й дотепер цей вітчизняний інтернет-продукт є найбільш популярним серед користувачів всесвітньої мережі.
Плівки М. Мельниченка та пов’язана з ними справа Г. Гонгадзе ще й досі перебувають на стадії слідства. Невідомо, коли обидві справи розглядатимуться у судовому порядку. Однак політичне життя України вже 4,5 року розвивається під впливом «касетного скандалу». Ця розтягнутість у часі тепер заважає оцінити його ключову роль у бурхливих подіях 2000—2001 рр.
15 березня 2005 року Л. Кучма дав перше після президентських виборів 2004 року інтерв’ю вітчизняним журналістам. У ньому він зробив таке визнання: «Я на вторые выборы шел с европейской ориентацией. После победы у меня были радужные надежды, большие планы, я собирался продолжать очень серьезные, интересные реформы. «Кассетный скандал» сломал все планы…»
Нам нічого не відомо про «цікаві реформи», але «касетний скандал» справді зламав всі плани конституційної реформи, яка віддавала парламент в руки Л. Кучми.
У грудні 2000 р., тобто одразу після озвучення в парламенті плівок майора М. Мельниченка, опозиція перейшла до рішучих дій. Вулицями Києва проходили антипрезидентські демонстрації. На Майдані незалежності з’явилося наметове містечко під назвою «Зона, вільна від Кучми». Опозиційні партії створили свій координаційний орган — Форум національного порятунку.
У ситуації, що ставала напруженою день від дня, було зрозуміло, що імплементація наслідків референдуму неможлива. У січні 2001 року на підтримку конституційних змін висловилося тільки 204 депутати Верховної Ради. У Києві тривали демонстрації під гаслом «Україна без Кучми!» Однак вони ніколи не збирали більше 20 тисяч осіб, тобто у протестах не спостерігалося справжньої масовості. Деморалізований спочатку «касетним скандалом», президент перейшов до рішучих дій. У січні 2001 року він звільнив Ю. Тимошенко з посади віце-прем’єр-міністра, а 13 лютого вона була затримана і звинувачена у контрабанді російського газу, ухилянні від сплати податків і дачі хабарів П. Лазаренку (всі епізоди відносилися до 1996— 1999 рр.). Арешт фактичного керівника опозиції вніс дезорганізованість в її лави. 1 березня наметове містечко на Хрещатику було знесене міліцією.
Найвищою точкою протистояння опозиції та влади став 18-тисячний мітинг біля пам’ятника Т. Шевченку в Києві 9 березня 2001 року. У сутичках були поранені десятки маніфестантів і міліціонерів.
У квітні 2001 року минав рік від схвалення урядової програми, з якою В. Ющенко виступив у парламенті після затвердження на посаді прем’єр-міністра. Через рік після схвалення програми Конституція дозволила ставити питання про довіру урядові, й президентські фракції цим негайно скористалися. 26 квітня голосами кланових партій і комуністів парламент висловив недовіру популярному в народі прем’єр-міністру, який змусив олігархів розрахуватися з боргами по заробітній платі та пенсіям. Виштовхнутий із уряду, В. Ющенко став природним лідером опозиції.
ПРО АВТОРА
Станіслав Кульчицький народився в Одесі в 1937 р. Закінчив історичний факультет Одеського університету ім. І. Мечникова й аспірантуру Інституту економіки АН УРСР. Кандидат економічних наук (1963), доктор історичних наук (1978), професор (1986), заслужений діяч науки і техніки України (1996), лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (2001). Працює в НАН України з 1960 р. Наукова школа — 27 кандидатів і 14 докторів історичних наук. Має понад 1,5 тис. публікацій, в т. ч. 42 книжки, понад 70 розділів у колективних монографіях, більш як 500 статей у газетах. У газеті «День» виступив за 8 років 62 рази.
