Цей злочин уже назвали найбільшою післявоєнною крадіжкою. У ніч на 25 листопада з музею німецького Дрездена зловмисники викрали сотні коштовностей на суму майже в мільярд євро. Постраждала скарбниця «Зелене склепіння», де зберігається найбільша в Європі колекція ювелірних виробів.
Втрачені експонати досить відомі, тому непомітно продати їх — не вийде. Якщо вони потраплять на аукціон, то зловмисників одразу ж виявлять. Тому музейники побоюються, що злочинці можуть переплавити прикраси й витягти з них дорогоцінне каміння. Тоді ці експонати будуть втрачені назавжди.
Українські музеї так само час від часу ставали жертвами грабіжників. Чи вдавалося повертати експонати і як запобігти таким злочинам надалі?
ЛЬВІВСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ГАЛЕРЕЯ МИСТЕЦТВ ІМЕНІ БОРИСА ВОЗНИЦЬКОГО
Львівська національна галерея — найбільший художній музей України, до якого входять 16 установ. Цей заклад зазнав, мабуть, найчисельніших втрат за роки незалежності. 2017 року під час звірки фондів там не дорахувалися 521 експоната, переважно — стародруків. На той час зниклі експонати оцінювалися в 63 мільйони гривень.
Втрачені об’єкти належали Музею книгодрукування. Серед надзвичайно цінних, зокрема, один із двох примірників «Апостола» Івана Федорова, датований 1574 роком. Тоді про зникнення заявив новий директор музею Тарас Возняк, який приступив до виконання обов’язків. Колишнє ж керівництво та деякі працівники припустили, що ці предмети могли просто загубитися і невдовзі знайдуться.
«У великих сховищах справді можуть губитися експонати. Таке трапляється, — пояснює помічник генерального директора Львівської національної галереї мистецтв Василь МИЦЬКО. — Під час звірки їх можуть тимчасово не виявити. Але зазвичай це стосується якихось дрібних предметів, наприклад листів. І це одиничні випадки. А таку кількість експонатів загубити складно».
Оскільки непомітно вивезти із музею таку велику кількість експонатів одночасно практично неможливо, музейники припустили, що стародруки зникали роками, а ці втрати — не афішували.
«Зібралася спеціальна комісія, щоби провести звірку наявності експонатів, — розповідає Василь Мицько. — Розпочато кримінальне провадження за ознаками правопорушення, передбаченого частиною третьою Кримінального кодексу. Це привласнення, розтрата, заволодіння майном шляхом зловживання службовим становищем. Восьмого лютого цього року Головне управління поліції у Львівській області поінформувало нас, що слідство добігає кінця. Слідчі вже мали б дати належну правову оцінку доказам. Щоправда, на сьогодні у нас немає інформації про те, що справа направлена до суду».
ЧЕРНІГІВСЬКИЙ ОБЛАСНИЙ ХУДОЖНІЙ МУЗЕЙ ІМЕНІ ГРИГОРІЯ ГАЛАГАНА
Справжнім рекордсменом за кількістю крадіжок виявився Чернігівський обласний художній музей. До нього зловмисники забиралися три роки поспіль і щоразу виходили не з пустими руками.
1996 року із музею викрали картину вартістю в 150 000 доларів. Через рік зникли ще десять картин. Тоді ситуація розгорталася, немов у бойовику. Двоє озброєних грабіжників увірвалися до музею, зв’язали охоронця й винесли зі сховища полотна XVII століття. Серед них: «Виховання Амура Венерою та Меркурієм» італійського художника Рооса і «Чоловічий портрет» невідомого автора. Як згодом повідомляли в поліції, системи захисту чомусь не спрацювали. А за оцінкою фахівців, вартість викрадених картин становить 3,5 мільйона доларів.
«Жоден вкрадений експонат до нашого музею не повернувся, — шкодує головний зберігач фондів Чернігівського обласного художнього музею Світлана КУРАЧ. — Жодної інформації від поліції стосовно результатів розслідування до нас також не надходило. Можливо, вони ще в процесі пошуку. Раніше я спілкувалася з нашою місцевою поліцією стосовно цих випадків. Вони повідомили, що відстежити, куди потрапили експонати, зараз складно. А в 1990-х у тодішньої міліції було мало досвіду в таких питаннях, тому знайти викрадене не змогли».
Під час третього пограбування 1998 року з експозиції зникли сім робіт російських та європейських художників. Серед них був «Портрет дівчини в білому чіпці» Жана Батиста Греза. Вартість картини приблизно 500 000 доларів. На щастя, цей випадок вдалося розкрити, коли зловмисник спробував продати викрадені полотна.
НАЦІОНАЛЬНИЙ МУЗЕЙ ІМЕНІ АНДРЕЯ ШЕПТИЦЬКОГО
Львівський національний музей імені Шептицького — одна з найвизначніших скарбниць пам’яток української культури. Колекція музею налічує понад 100 000 предметів, серед них: ікони, скульптури, рукописи, стародруки, декоративна різьба.
2010 року музейники виявили, що із фондів зникли 40 старовинних книг і рукописів XVI—XVII століть. Розміри окремих видань були занадто великі, щоб пронести їх непомітно. Тому є ймовірність того, що це була внутрішня крадіжка.
«По факту — це була крадіжка, — розповідає генеральний директор Національного музею імені Андрея Шептицького Ігор КОЖАН. — Звісно, кваліфікацію мали б встановити органи внутрішніх справ. Ми звернулися до них, але до сьогодні результатів розслідування немає. І експонати до нас не повернулися».
Та наймасштабніша крадіжка із цього музею сталася ще за радянських часів, 1984-го. Тоді старовинні твори сакрального мистецтва, які належали до фондів музею, зберігалися в будівлі Вірменського собору. Раптом із фондосховища в цьому приміщенні зникло аж 22 старовинних ікони. Тоді масштаб втрат оцінили на колосальну для радянських часів суму у 180 000 карбованців.
«Це була крадіжка на замовлення, — розповідає Ігор Кожан. — Викрадені ікони вивезли до Москви. Там же одразу і знайшли частину експонатів. Решта — розійшлися. До сьогодні ми знаходимо втрачені ікони по всьому світу і намагаємося повернути на Батьківщину. За останні п’ять-шість років вдалося повернути дві ікони із Росії, одну ікону із Німеччини та одну із Нідерландів. Знаємо про місцезнаходження ще мінімум трьох ікон і ведемо підготовчу роботу щодо їх повернення в Україну».
Більш ніж половина викрадених ікон — знову в музеї. Серед останніх повернули кілька ікон празникового ряду іконостасу церкви села Либохора, що на Львівщині. Це найдавніший іконостас, який перебував у фонді. Вартість цих ікон, за оцінками експертів, становить кілька десятків тисяч доларів.
НАЦІОНАЛЬНИЙ МУЗЕЙ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
Не застрахованим від крадіжок виявився й один із головних музеїв країни — Національний музей історії України. Хоча там запевняють, що подібні випадки у них не часті. Востаннє крадіжки в музеї трапилися в 1993-му і 1998 роках, розповідає виконувач обов’язків директора музею Богдан ПАТРИЛЯК: «Було викрадено з експозиції музею годинник «Луч», який належав першому президентові України Леоніду Кравчуку, і предмети етнографії: дерев’яну саморобну вазочку, саморобні дерев’яні дитячі ковзани, свічник та гасову лампу. На жаль, викрадені експонати не вдалося повернути».
ЗВОРОТНИЙ ШЛЯХ
Найбільше шансів на повернення експонатів — одразу після крадіжки. Досвідчені грабіжники вичікують трохи часу, перш ніж почати продавати награбоване. Вони розуміють, що після гучних крадіжок втрачені експонати у багатьох на слуху, тому будь-хто з тих, кому вони запропонують придбати старовинну річ, може повідомити про них до поліції. Поки експонати в руках у грабіжника — повернути їх реально.
Якщо вкрадене вже перепродали — шукати його важче. Але якщо експонати в Україні — це також пришвидшує справу. Найскладніше для правоохоронців знайти предмети, які потрапили за кордон. Може минути багато років, доки відомий експонат із чорного ринку та нелегальних колекцій потрапить у поле зору спеціалістів.
«Усі вкрадені з музеїв твори рано чи пізно десь з’являються, — пояснює Ігор Кожан. — Втрачені речі з наших музеїв ми знаходили на виставках, аукціонах, у приватних колекціях. Коли вдалося встановити місцезнаходження об’єкта, в його поверненні допомагає Міністерство закордонних справ, волонтери, всі небайдужі. Колись повернути ікони із Росії допомагала їхня Державна служба з повернення культурних цінностей. Раніше у нас теж була така установа, тепер цим займається відділ у Міністерстві культури».
Профільне міністерство тримає на контролі випадки зникнень експонатів у державних музеях. Періодично його працівники видають каталоги зниклих предметів, щоб поширити про них інформацію і мати змогу відстежувати їх шлях у приватних колекціях.
ОБЛІК — ЗАСТАРІВ
Відповідно до закону «Про музеї та музейну справу», про безпеку експонатів дбає держава. Сума витрат на охорону музеїв обов’язково визначається в державному та місцевому бюджетах. До того ж, ці витрати належать до захищених статей видатків. Після крадіжок і самі музеї ставляться до безпеки з особливою увагою: «В експозиційних залах нашого музею експонати містяться у закритих вітринах, які підключено до сигналізації, — розповідає Богдан Патриляк. — Великогабаритні музейні предмети у відкритому показі, але в кожному залі є доглядач, який здійснює спостереження за збереженням експонатів в експозиційних та виставкових залах».
Окремого питання заслуговує збереження експонатів у фондах. Адже зникнення предметів старовини там помітити складніше, ніж в основній експозиції. Звісно, всі музеї регулярно проводять звірку фондів, але, як показує досвід Львівської національної галереї мистецтв, цього замало. Кілька років тому Міністерство культури почало формувати єдиний електронний реєстр культурних цінностей, які перебувають у музеях. Через брак коштів цю ідею поки полишили. Проте, на думку музейників, саме електронний каталог міг би вирішити питання збереження фондів: «Проблема в тому, що всі описи експонатів, які перебувають у фондосховищах, застарілі за своєю формою, — пояснює Василь Мицько. — Фактично — вони аналогові. В аналоговому методі, зі словесними описами, неможливо звіряти і зберігати експонати. Нам потрібно рухатися в напрямку чіткої електронної каталогізації всіх музейних експонатів. Зараз уже є перші кроки в цьому напрямку, рекомендовані програми від Міністерства. Але створення електронних каталогів — це велика робота. Якщо у нас одне з найбагатших фондосховищ в Україні, то каталогізація вимагає багато часу, але коли це буде зроблено — працювати стане легше. До того ж, це посилить безпеку».
Щоправда, запроваджувати електронну каталогізацію мають можливість не всі музеї. Це нововведення вимагає значних коштів. А відповідну статтю видатків не фінансуватиме ні держава, ні місцеві бюджети, пояснює Світлана Курач: «Для того щоб це впроваджувати, потрібно мати набір техніки: сучасний комп’ютер, програмне забезпечення для каталогізації. Також мають бути фахові спеціалісти, які отримуватимуть за це зарплату. Над каталогом має працювати цілий невеликий колектив. Ми не можемо цього собі дозволити. У нашому музеї досить малий штат. Щоб створити електронний каталог, доведеться відкласти всю роботу і займатися лише ним».
Нещодавно Кабінет Міністрів ухвалив постанову, за якою створив сім нових центральних органів виконавчої влади під егідою Міністерства культури, молоді та спорту. Серед них і Державна служба охорони культурної спадщини. Виходячи з повноважень цього органу, саме до його компетенції належатиме безпека об’єктів культурної спадщини. Якщо реформована структура принесе реформи і у сферу безпеки музеїв, то є надія, що більшість експонатів все ж вдасться зберегти і вони існуватимуть у фондах не лише на папері.
