Статус телеканала-лідера в українському медіапросторі багато до чого зобов'язує. З одного боку, йому дістаються практично всі лаври. З другого боку, в його ж город летить майже все каміння: критики дуже часто забувають зробити поправку на «кліматичні умови». Як відзначила в одному із своїх виступів головний редактор «Дня» Лариса Івшина, «у нас іноді дуже люблять замість того, щоб проявити принциповість відносно тих, хто взагалі нічого не робить та в кого не виникає бажання щось робити, критикувати тих, хто докладає додаткових зусиль». Яких «додаткових зусиль» докладає «Інтер», щоб утримати свої лідерські позиції, «Дню» розповів голова правління телеканала Влад РЯШИН, який нещодавно побував в гостях у нашої газети.
«АУДИТОРІЯ — ВСЯ СІМ'Я»
— Нещодавно в інтерв'ю газеті «День» президент телекомпанії «ТЕТ» Григорій Тичина охарактеризував «Інтер» як один із респектабельних загальнонаціональних каналів, які, на відміну від каналів другого ешелону, крім орієнтованості на рейтинг, несуть у собі й певну місію. Хотілося б, щоб ви сформулювали: в чому, власне, полягає місія «Інтера»?
— По суті, наш формат не змінився. Місія загальнонаціонального каналу полягає в тому, що він не може дозволити собі бути просто форматним або вузькоспеціалізованим, працювати тільки на тому продукті, з яким йому працювати комфортно. Тобто загальнонаціональний телеканал у будь-якому випадку повинен мати у власній сітці фактично усі основні жанри, запитані аудиторією. Він повинен інформувати про ситуацію в країні та у світі. Він мусить мати досить могутнє власне виробництво — у різних жанрах: художньому, документальному, соціальному, безумовно, і в розважальному, та в інших. Національний канал повинен претендувати на кращий відбір та плані кінопоказу. А в сучасних умовах, крім того, й самостійно виробляти кіно. І ось сукупність усіх цих чинників плюс почуття відповідальності та розуміння командою, котра працює на каналі, що аудиторія — вся країна і що національні інтереси й інтереси суспільства повинні позначатися на програмній політиці телеканала, напевно, і визначають його місію.
Так, місію свою ми справді усвідомлюємо. Як і раніше, наша цільова аудиторія — вся сім'я. Цього року агентство «Інтер-реклама», що продає рекламу на нашому каналі, перейшло на продаж реклами на аудиторію 18+. Тобто йдеться про всіх наших глядачів віком за 18 років. При цьому, як і раніше, орієнтуючись на всю сім'ю, ми залишаємо і дитячі слоти, хоча, з комерційного погляду, це не просто безглуздо, а взагалі збитково.
— Ви сказали, що загальнонаціональний канал не може бути вузькоспеціалізованим. Та, проте, практично кожен телеканал має свої «три кити», на яких він стоїть і завдяки яким стає пізнаваним. На які проекти ви робите основну ставку?
— Як я вже сказав, необхідний синтез різних жанрів у програмній політиці. Я би все-таки не говорив, скільки цих «китів» — один, два, три. Наголошую ще раз: ми рухаємося в різних напрямках. І всі перераховані мною напрямки важливі. Інша річ, що справді щось удається краще, а над чимось ще потрібно працювати. Кажучи про підсумки минулого року, можу, наприклад, сказати, що ми досить непогано розвинули виробництво документальних і публіцистичних проектів — як внутрішніх, так і зарубіжних. Скажімо, команда Андрія Цаплієнка, яка здебільшого працює за межами нашої країни, у 2003 році впевнено «стала на рейки». Це втілилося в резонансний проект «На лінії вогню». Причому він мав резонанс не тільки в нас, а й у Росії (цикл програм придбав, зокрема, російський «Первый канал»). Дуже непогані документальні цикли зробила наша студія документальних фільмів. Цілу низку цікавих проектів зробила команда Костянтина Стогнія. Я радий, що повернувся до команди Марк Гресь, і сьогодні група під його керівництвом працює над дуже цікавим проектом, що має назву «Азартні ігри у владу». Цей проект — про історію України ХХ століття: починаючи з жовтневих подій 1917 року й аж до сьогодення. Перші 15 епізодів, які сьогодні вже фактично на стадії закінчення виробництва, зачіпають час з 1917-го по 1930-й рік. Дуже непогані результати показала у кількох проектах група Ігоря Чижова. Якщо ви пригадуєте, саме його група робила резонансний проект «Війна без переможців», який, до речі, показували у Польщі. Нещодавно я зустрічався з представниками польського посольства: вони досі пам'ятають цей проект. Ігор Чижов реалізував і вельми цікавий проект «Волинь-1943». І виробництво проектів, пов'язаних із неоднозначними сторінками історії України, ми продовжуватимемо. Ми свідомо чітко не вибудовуємо (один, два чи три рази на тиждень) документальний продукт у нашій сітці, але він іде в нашому ефірі досить стабільно. Причому, як ви розумієте, документальний показ особливих рейтингів не приносить. Проте сьогодні ми думаємо, як ставити в ефірі проект «Азартні ігри у владу». Цілком можливо, що ставитимемо його три — чотири — п'ять разів на тиждень (у будні дні) — щоб звернути увагу аудиторії на цей проект.
ПЕРЕДВИБОРНИЙ АСОРТИМЕНТ
— Якщо ви вже заговорили про «Азартні ігри у владу», то принагідно хотілося б запитати — які проекти заплановані у вас на час президентської передвиборної кампанії? Що ви хочете використати з попереднього досвіду, від чого відмовитися (і в зв'язку з чим)? І взагалі — як ви маєте намір пережити цей хвилюючий для медіа час?
— Природно, ми на каналі обговорювали це питання, і найближчим часом, напевно, прийматимемо остаточне рішення стосовно передвиборних проектів. Одним із них, очевидно, стане проект «Дійові особи» — зі збереженою назвою, проте — з абсолютно зміненим і розширеним форматом. Із двома ведучими: одним із них буде Олександр Колодій, з другим ведучим ми поки що не визначилися. Нині тривають роботи над «пілотами» цієї програми. Передбачається, що в нових «Дійових особах» кожна програма буде присвячена не конкретному герою, як зараз, а певній темі, визначеній проблемі. А оскільки навколо кожної проблеми існують деякі люди, які, власне, і є дійовими особами стосовно неї, буде широке коло запрошених. Це буде ток-шоу в студії: аудиторія плюс експерти. Я ще раз наголошую: ми поки що не ухвалили остаточного рішення про постановку в ефір цього формату, але цілком імовірно, що у разі успішного завершення підготовчого періоду цей проект може з'явитися в ефірі вже наприкінці весни.
Крім того, у зв'язку зі збільшенням політичної активності ми, можливо, збільшимо кількість випусків новин, їхній хронометраж.
Традиційно в нас щодня виходить «Народна платформа». І зараз ми думаємо про її нові форми — сучасніші та цікавіші. Отже, «Новини» плюс суспільно-політичний формат («Дійові особи») й аналітична програма (якою, власне, і є «Подробиці тижня», що традиційно отримують найвищі рейтинги в своєму жанрі). Й, крім того, такий собі зріз громадської думки у вигляді «Народної платформи». Це і є можливий асортимент нашого програмного продукту напередодні тієї політичної активності, яка намічається найближчим часом.
— А якщо говорити про таку форму як теледебати?..
— Видозмінені «Дійові особи» якраз і передбачають можливість організації дебатів безпосередньо у рамках цього формату. Питання про доцільність їхнього проведення ми вирішуватимемо залежно від того, наскільки дебати будуть запитані суспільством. Саме суспільство диктує частоту виходу того або іншого продукту.
— Ще одне запитання, що стосується медіа та майбутніх виборів. Тему свободи слова, без сумніву, активно використовуватимуть у політичній боротьбі, в тому числі як інструмент впливу на ЗМІ. Як ви на це реагуватимете?
— Я скажу так: це не перші вибори в історії телеканала «Інтер» і, дасть Бог, не останні. Реакція завжди одна і та сама, єдино можлива в цій ситуації: необхідно професіонально виконувати свою роботу.
— Не є таємницею, що під час будь-яких передвиборних кампаній політичні сили намагаються чинити тиск на ЗМІ та шукають для цього найрізноманітніші шляхи та засоби. Як канал може реально встояти в цій ситуації?
— Тиск, про який ви говорите, не вчора почався і не завтра закінчиться. Він не слабшав, по суті, всі попередні роки, і тому на українському телевізійному просторі став, напевно, вже звичкою. Тобто нічого особливого нібито і не відбувається. Тим більше, що захоплення а-ля захоплення студії на Мельникова, яке ми пам'ятаємо, в нашій ситуації навряд чи можливі — передбачений певний захист. Оскільки телебачення — це завод. Як і на будь-який інший завод (на якому, скажімо, виробляють літаки Ан-70), на телеканал не можна прийти, зупинити конвеєр і займатися демагогією. З цього погляду технологічні заходи захисту в нас чітко прописані. А що стосується якихось інших нюансів, то ситуація, в якій ми перебуваємо сьогодні, на мій погляд, нічим не відрізняється від тієї, яка була під час попередніх виборів. Тиск був, є і в найближчому майбутньому, очевидно, поки що буде.
ЗАКОНОДАВЧИЙ ВАКУУМ: «ЗАБОРОНИТИ НЕСКЛАДНО. СТВОРИТИ СКЛАДНІШЕ»
— На початку нашої розмови ви вжили такі терміни, як «національні інтереси», «інтереси суспільства». Чи не могли б ви уточнити, що це означає у вашому розумінні. Йдеться про інтереси держави, інтереси тих груп, які перебувають при владі чи в опозиції? І як розуміння цих визначень відбивається на роботі каналу?
— Ми вже говорили про документалістику й інформаційне мовлення. Третя найважливіша складова програмної політики телевізійного каналу — телевізійні серіали. Пристрасті нашої аудиторії в цьому випадку не унікальні. У сітці мовлення національних каналів будь-якої країни левову частку часу в прайм-таймі займають телевізійні серіали. Як правило, місцевого виробництва. А в Україні справи такі: у середньому зараз на кожному із загальнонаціональних (або які претендують на такий статус) каналів — три-чотири лінійки серіалів у будні дні в прайм-таймі. Припустімо, три — п'ять разів на тиждень. Уже п'ятнадцять. І помножити на 52 тижні в році. І ми отримаємо 780 годин — приблизно стільки необхідно телевізійного продукту для того, щоб «закрити» прайм-тайм тільки одного загальнонаціонального каналу. А якщо таких каналів три (це без урахування мережевих каналів), то виходить понад 2000 годин телесеріального продукту. Я не кажу про низькопробний, я кажу про більш-менш прийнятний продукт для показу саме в прайм-таймі. Усі разом українські канали минулого року зробили лише близько 70 годин…
Чому склалася така ситуація? Орієнтовна вартість виробництва однієї серії на сьогоднішній день коливається від 50 до 200 тисяч. Візьмемо, наприклад, 70 тисяч доларів за одну серію виробництва і помножимо на 2000 необхідних годин. Отримаємо 140 мільйонів доларів. Це при тому, що сукупний телевізійний рекламний бюджет 2003 року національних і мережевих каналів становив, за різними оцінками, від 105 до 130 мільйонів. На ці гроші усі ці телеканали повинні утримувати себе, виробляти новини, ток-шоу, розважальні програми, документальні проекти, платити людям зарплати, сплачувати податки, платити за ліцензію, за передачу свого сигналу, намагатися оновлювати кадри тощо. Тобто в результаті ми розуміємо, що грошей на власне виробництво явно не вистачає. У результаті, що залишається робити каналам?
Часи, коли в прайм-таймі можна було показувати польські, англійські, американські серіали, давно канули в Лєту. Але Росія близька нам за ментальністю. Російські реалії нам зрозумілі, зі сприйняттям російської мови в нашої аудиторії практично немає проблем. І тому українські канали купують продукт російського виробництва. Росія, наприклад, минулого року зробила близько 2000 годин телесеріального продукту. Таким чином, фактично забезпечила цим свої потреби. А більшу частину цього продукту продали на територію України.
Якби нашим телеканалам вистачало коштів, можна було б, звичайно, інвестувати ці кошти у власне виробництво. А за рахунок продажу на інші ринки (насамперед, на той самий російський) зводити собівартість серії українського серіалу фактично до рівня закупівельної ціни за серію російського. А виробляти якісний продукт та експортувати його в Росію ми вже навчилися. І в принципі навіть вигідніше створювати, ніж закуповувати. Але обсяги необхідного продукту такі, що закуповувати доводиться.
Запитання: чи завжди ситуація з теле- та кіновиробництвом (а це ланки одного ланцюга) на території України та Росії була такою? Відповідь: після кризи 1998 року і в Україні, і в Росії ситуація була абсолютно однакова — ніяка. Три українські кіностудії (Ялтинська, Одеська та кіностудія ім. Довженка), як і центральні російські кіностудії, практично стояли. Що сталося в Росії? У другій половині 1990-х років там ухвалили закон про державну підтримку кінематографії та виробництва національного кіно- та телепродукту. Дуже простий закон на семи сторінках. На перших чотирьох чітко прописано, що таке національний кінопродукт, хто повинен його робити, якими можуть бути обсяги зарубіжних інвестицій, щоб продукт називався національним тощо. Загалом визначені критерії. А потім — три сторінки дуже чітких економічних заходів. На кілька років зняли податок на додану вартість із виробників та компаній-прокатників кінопродукту на території Росії. Витрати компаній, які інвестують та які вкладають кошти в теле- або кіновиробництво, відносили до витрат, а не йшли з прибутку (як це є сьогодні в Україні). Спонсорство кіно- і телевиробництва також заносили до витрат. Ці заходи, природно, стимулювали зростання потоку інвестицій у цю сферу. Плюс ще один додатковий захід, власне, державний. Певний відсоток, а якщо бути точнішим, 0,2% від бюджету Російської Федерації інвестувала держава (насамперед, через Мінкульт, а також через інші відомства) у виробництво теле- та кінопродукту. При цьому, цікаво, що державні організації, використовуючи ці кошти, мали обов'язково знаходити партнера. Тобто державне фінансування в тому або іншому фільмі або серіалі не повинне було перевищувати 70%. За рахунок перерахованих мною заходів (ПДВ відновили через кілька років, а решта працює досі) було сформоване певне поле. Індустрія запрацювала й поступово вийшла на нинішні обсяги. З'явився досвід, з'явилися професіонали та компанії, що навчилися виробляти. З'явилися технології. До корифеїв підтяглася молодь, у тому числі й українська, котра переїхала до Росії.
У результаті запрацювала індустрія, яка в 2003 році видала 2000 годин серіального продукту і понад 150 кінофільмів. При цьому частка державного фінансування в загальному обсязі вже знизилася до абсолютно символічних показників. Тобто загалом ця індустрія вже сама себе інвестує. Про що я хочу сказати? (Пробачте за таку довгу преамбулу). Національні інтереси України полягають не тільки у відсотку української мови в ефірі. Не тільки в забороні або в обмеженнях на показ того або іншого продукту (цей — із червоненьким квадратиком, а той — із зелененьким кружечком). Вони більшою мірою зводяться до того, що за забороною виникає вакуум, який необхідно чимось наповнити. Заборонити нескладно. Створити складніше. Так ось, саме в створенні умов для виробництва власного продукту й полягають, на мою думку, національні інтереси. Продукту, який формував би певний світогляд; певну самооцінку нації; певне ставлення до тих або інших професій (міліціонерів, податкових інспекторів, журналістів, слідчих, лікарів) і підказував би, наприклад, молоді, яку вибрати професію; відновлював би довіру до державних інституцій. У цьому розумінні національні інтереси дуже добре реалізували наші сусіди і, на превеликий жаль, поки що не реалізували ми.
Насилу справа почала зсуватися з мертвої точки завдяки першому кроку, зробленому в нашій країні. Я кажу про прийнятий минулого року Закон «Про рекламу», який зробив ліберальнішим рекламне законодавство. Відповідно, почав зростати рекламний ринок як такий. І в результаті з'явилися хоч якісь вільні кошти, які телевізійні компанії почали інвестувати у виробництво теле- і кінопродукту. Але поки що частка цих коштів та їхня загальна сума невелика. Відповідно, невеликий обсяг власного виробництва. Хоча вже цього року тільки телеканал «Інтер» планує зробити близько 50 — 60 годин серіального продукту плюс чотири-п'ять одно-двосерійних фільмів. Можливо, ще щось зробимо спільно з Міністерством культури та мистецтв. Взагалі зробимо 60 — 70 годин власного продукту. При цьому під час підбору проектів ми обов'язково враховуємо те, про що я говорив, згадуючи про національні інтереси. Наприклад, один із нещодавно випущених нами серіалів — «Європейський конвой» — створили за мотивами реального затримання злочинців українськими правоохоронцями. Тобто ми прагнемо під час підбирання історій для зйомок враховувати не тільки експортні інтереси (хоч, безумовно, і їх також), а й те, що відрізняло б наш продукт від купованого. Наприклад, один із фільмів, який ми вироблятимемо, має назву «Сорочинський ярмарок». Тобто абсолютно зрозуміло, про що йдеться. Але проблема телесеріального виробництва загалом — справді є однією з основних. І цей «кит», на якому стоять усі серйозні канали в Росії та на якому, по суті, повинні стояти усі серйозні канали в Україні, на жаль, у нас поки що не підріс.
— Чи правильно ми вас зрозуміли: національний інтерес на ТБ — це достатня кількість конкурентних, якісних вітчизняних серіалів?
— Я би сказав так: національний інтерес на ТБ — це достатня кількість якісного вітчизняного продукту. До якого входять, з одного боку, новини, інформаційний продукт (його, слава Богу, в нас навчилися робити і роблять уже нормально). А з іншого боку, художній продукт. І, насамперед, кіно і телесеріали. Оскільки саме вони є рейтингоутворюючими, саме вони є структуроутворюючими прайм-тайму. Саме вони є найцікавішими для аудиторії. Отже — новини та кіно.
— Скажіть, а чого не вистачає для того, щоб за прикладом тієї самої Росії вжити заходів із підтримки власного кіно- і телевиробництва? Телеканали не можуть пролобіювати такі зміни, немає політичної волі?
— У нашій ситуації можливі, як звичайно, два варіанти: один — песимістичний, другий — оптимістичний. Песимістичний варіант передбачає вирішення проблеми за допомогою заборон. Ще більше обмежити, ще більше посилити правила (тим більше, що закон про захист моралі дає такі можливості) і тоді взагалі усі канали можна закрити хоч завтра. Скажімо, до чого можуть призвести обмеження (або заборона) на показ російських серіалів? Безумовно, до падіння зацікавленості аудиторії українськими каналами. За ним піде падіння інтересу до них рекламодавців і, відповідно, згортання рекламного ринку як такого. Наступний крок, напевно, — перетворення України на країну супутникових тарілок (як альтернативного джерела інформації та якісного продукту). Тобто дивитимуться НТВ+ або щось ще на зразок цього.
Це — гірший варіант. Варіант оптимістичний можливий, якщо від логіки заборон і обмежень перейти до логіки розвитку. У цьому випадку справді необхідно досить швидко приймати закон про підтримку виробництва національного кіно- і телепродукту. Я не бачу іншого виходу: я навів як приклад досвід Росії, але й у Франції приблизно так само підтягали свого часу інвестиції в цю галузь. Іншого варіанта розвитку, схоже, просто немає. Тобто, з одного боку, йдеться про створення на первинному етапі якихось пільгових умов. Але, з другого боку, пізніше, коли індустрія вже працює, вона відшкодовує ці витрати державі сторицею — в тому числі й у вигляді податків. Не кажучи вже про найголовніше, до чого покликані національні канали, — дотримання певної державної ідеології (не з погляду політики якоїсь партії, а з погляду національної самооцінки та світогляду, про що я вже говорив).
— У зв'язку з впливом серіалів на світогляд глядачів хотілося б поставити ще одне запитання. Якщо більшість російських серіалів чітко ідентифікується з російською ментальністю, то нечисленні вітчизняні серіали наділені, щонайбільше, лише вторинними національними ознаками. А чому, наприклад, немає тих самих історичних костюмних серіалів? Це пов'язане з жорсткою орієнтацією на російський ринок?
— Телесеріальне виробництво неоднорідне. Названий вами жанр — лише один із жанрів. Сьогодні телеканали здебільшого виробляють сучасні людські історії, де є цікаві долі, обов'язково — людські почуття, кохання, де, можливо, є якийсь екшн. По суті — це відображення сьогоднішнього життя. На даному етапі розвитку вітчизняного телеринку знімати це певною мірою простіше. Але на наступному етапі розвиватиметься й той жанр, про який ви говорите. Є маса напрочуд цікавих тем. Причому, якщо нині кожен вироблюваний продукт орієнтується як на внутрішнє, так і на зовнішнє споживання, тобто на продаж, то в майбутньому, безумовно, з'являться і суто українські теми. Підтвердження тому — еволюція інших телевізійних жанрів. Якщо ви пригадаєте, ще кілька років тому на вітчизняних телеканалах із розважальних програм були тільки російські проекти — «Поле чудес», «Угадай мелодію» тощо. По суті, на першому етапі українські канали робили тільки новини і найпростіші форми телепередач. Сьогодні розважальні проекти українського виробництва замінили російські та мають кращий рейтинг.
АБСОЛЮТНО УКРАЇНСЬКИЙ ПРОЕКТ «СОРОЧИНСЬКИЙ ЯРМАРОК» РОСІЯ КУПИЛА НА СТАДІЇ ІДЕЇ
— Якщо вже згадали про розважальні проекти, не можна не сказати про ваш новорічний ефір. Цього року практично на всіх вітчизняних телеканалах Новий рік був абсолютно провальним, оскільки насправді було незрозуміло, у якій країні ти перебуваєш. Мабуть, пізнаваними були тільки ви — за рахунок своїх мюзиклів. Хоча їх потім критикували всі, кому не лінь. Чи задоволені ви цього року своїм новорічним продуктом? Чи продовжуватимете ви створення подібних проектів? Наскільки добре вони продаються? І чи не маєте ви все ж таки наміру залучати до цих проекти більше українських виконавців?
— Виробництво проектів подібного жанру в нас займало декілька кроків. Ми починали навіть не з «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки». До «Вечорів» було ще кілька проектів, тільки слабших. Просто «Вечори» «вистрілили». І в «Вечорах» із росіян, по суті, були тільки Філіпп Кіркоров і Лідія Федосєєва- Шукшина, яка грала імператрицю Катерину II. Решта акторів — наші, українські. Тобто спочатку ми не переслідували мету експортувати цей продукт, а виробляли для себе. Але проект вдало продали. І ми зрозуміли, що є інтерес. Другим проектом була «Попелюшка», яку ми з самого початку виробляли для двох ринків. Оскільки цей продукт був запитаний спочатку й куплений уже на етапі виробництва. І справді, що гріха таїти, побажання російського ринку враховували. Минулого року ми створювали вже три проекти. Їх усіх також продали вже на етапі виробництва. І побажання російської сторони десь більше, десь менше знову ж таки враховували. Але в жодному з фільмів не брали участь тільки росіяни. Там брали участь і українські актори. Крім того, усі фільми знімали виключно на території України виключно українські знімальні групи. У повному складі українські, не було жодного легіонера. Відповідно, ці гроші працювали тут, що добре вже саме по собі. Так, у плані кастингу головних ролей ці проекти були орієнтовані на експорт, але при цьому однаково в кожному з них була присутня якась українська риса. І ось зараз ми вийшли на такий собі новий щабель. По- перше, ми маємо дуже багато пропозицій із боку російського ринку. По-друге, що цікаво, цього року поставили самі перед собою завдання: зробити щонайменше один фільм виключно український — з виключно українськими головними героями, акторами, зірками. Свідомо не орієнтуючи його на продаж. Парадокс ситуації полягає в тому, що Росія, дізнавшись про цей проект, вже купила його, хоча він виключно український та існує поки що тільки на папері. Йдеться про проект «Сорочинський ярмарок». Цього року кілька музичних фільмів, які ми вироблятимемо, вирішили не позиціонувати виключно як новорічні проекти. Так, частина з них піде під Новий рік — просто до того часу закінчимо їхнє виробництво. Частина — можливо, і ні. (Те саме «Одруження Фігаро», наприклад, до Нового року не мало жодного стосунку). Крім того, ми отримали замовлення на виробництво від одного з російських каналів — за російські гроші, з їхньою ідеєю, їхнім кастингом. Ось там, може, взагалі не бути українців, але я однаково гордий, оскільки виробництво буде на території України, відповідно, тут — податки, зарплати тощо. Ще кілька фільмів нині перебувають у стадії обговорення і поки що про них рано говорити. Але ми вже вийшли на схему, коли в Новий рік купований продукт ми ставимо на другі ролі, а створюваний — на перші. Рейтинги показали, що це абсолютно виправдане та доцільне. Тому, судячи з усього, так діятимемо і надалі.
А що стосується критики… Одне з видань протягом кількох років писало про наші новорічні мюзикли таким чином. Коли закінчили «Диканьку», то стаття мала приблизно такий вигляд: «Телебачення — чортзна-що. Гоголь у домовині перевернувся. Телевізійники, як звичайно, довели свою неспроможність. Естрадні зірки — чортзна-що. Грати ніхто не вміє. Музика — дурниці. Загалом, як звичайно, все погано». Наступного року — той самий автор: «Попелюшка» — чортзна-що. Шарль Перро в домовині перевернувся, телевізійники довели свою неспроможність, естрадні зірки — ніякі. От «Диканька» була нормальною». Оскільки цього року було три проекти і всі три одразу розкритикувати, очевидно, не можна було, вибрали тільки один із них, якщо не помиляюся, — «Зайців». І текст мав приблизно такий вигляд (як ви розумієте, автор — той самий): «Зайці» — чортзна-що. Старицький у домовині перевернувся. Телевізійники довели свою неспроможність. Естрадні артисти грати не вміють. От «Попелюшка» була нічого. А «Диканька» — взагалі класика»…
— Одним з артистів, задіяних у ваших мюзиклах, був Андрій Данилко. І ви висунули його цього року на «Телетріумф» у номінації «Актор, актриса». Після Нового року ми разом із нашими експертами обговорювали питання: чому росіяни «підсіли» на поїзд Вірки Сердючки? А як ви гадаєте, чому?
— Напевно, вся справа — в таланті Андрія. Мені образливо, коли я чую або читаю про те, що хтось цілком серйозно задається питанням: а чи добре те, що робить Андрій Данилко, чи не крах це української культури? На мій погляд, Андрій — прекрасний актор, у своєму жанрі — справжня зірка, що й довів і в нас, і в Росії, і на території всього СНД. Обговорювати користь або шкоду того, що він робить, — однаково, що обговорювати користь або шкоду творчості Чарлі Чапліна. Ми повинні пишатися, що маємо такого актора, який такий талановитий у своєму жанрі. Ось, власне, і все.
Насправді в тій самій Росії досить популярна творчість групи «Воплі Відоплясова», «Океану Ельзи», є «Червона рута» Софії Михайлівни Ротару та вічного Івасюка. Тобто існує й інший зріз української культури. І феномен Вірки Сердючки пояснюється все ж таки не грою Андрія на якихось українських колоритних рисах. Просто цей персонаж — дуже вдало вибраний образ.
— Нещодавно кілька музикантів підписали чергового колективного листа про те, як усе погано в радіо- та телеефірі, про те, що їх туди не пускають, усюди — засилля російської попси тощо. У свою чергу менеджер однієї з радіокомпаній, коментуючи нам цю ситуацію, пояснив, що просто немає якісного продукту, у вигляді тих самих кліпів або записів, які б підходили для радіо- або телеефіру. Який ваш погляд на це, чи існує проблема? Чи існує це так зване засилля російської попси в телеефірі?
— Я не беруся зараз говорити про радіоефір: там своя специфіка. А якщо говорити про телетрансляції, то ситуація, можливо, була такою кілька років тому. А сьогодні вона почала змінюватися. Принаймні, на нашому каналі. Знову ж таки, чому? З'явилося виробництво. Ми знімаємо самостійно «Пісню 2004», де дві третини українських учасників — і зірки, і молоді виконавці. Ми знімаємо проект «Шанс», де даємо можливість людям «із вулиці» кимось стати. Ми знімаємо проект «Комедійний клуб», де спочатку, справді, здебільшого виступали російські гумористи. А зараз почали підтягатися люди з українських регіонів. Процес пішов. Або в тих самих музичних фільмах, які ми знімаємо. А коли до нас прийшли організатори церемонії «Міс Україна» (яку цього року нарешті зробили на нормальному для телетрансляції якісному рівні) і сказали, що вже провели переговори із кількома російськими акторами, присягаюся, перше, що я сказав, були слова: «Ви поспішили. Ми могли б абсолютно спокійно обійтися українськими зірками». Наша політика сьогодні — ось така. Так, ми використовуємо російських акторів. Але я правильно підібрав слово — «використовуємо»...
