Місяць тому, 22 червня, уряд України ухвалив Концепцію Державної програми співпраці із закордонними українцями на період до 2015 року. Але, як вважають самі мігранти та представники діаспори, — це тільки декларація, тому що в Кабміні навіть не спробували при цьому почути самих закордонних українців та громадськості, їхньої думки з приводу напрямків роботи та потреб мільйонів українців (за різними оцінками, за кордоном працює від 2 до 7 мільйонів наших громадян).
Так, в Концепції говориться про загальні речі , які нікого ні до чого не зобов’язують. Наприклад, «визначення стратегії співпраці із закордонними українцями з урахуванням специфіки країн їх проживання», чи «удосконалення законодавства з питань співпраці... забезпечення захисту їх інтересів», «активізації інформаційно- роз’яснювальної роботи, спрямованої на забезпечення розвитку зв’язків із закордонними українцями». Єдиний пункт, який привертає увагу, це: «утворення спеціального державного органу, на який покладаються функції із забезпечення розвитку зв’язків із закордонними українцями...»
Як стверджують самі українці, які працюють і живуть за кордоном, створення такої єдиної державної структури, яка б опікувалася трудовими мігрантами, — річ нагальна. По-перше, їхня кількість не зменшується, по-друге, згідно із соціологічними даними, сьогодні половина молоді хоче поїхати працювати за кордон, при цьому велика частина молоді вже має приклад своїх батьків. Зрештою, що чи не найважливіше для держави — наші заробітчани є неслабкими інвесторами України. Так, за даними Національного банку України, за підсумками першого кварталу 2011 року, обсяг приватних грошових переказів в Україну з-за кордону сягнув 1,49 мільярда дол., що на 22,2% більше, ніж за аналогічний період 2010-го. Але, на жаль, в Концепції роботи з українськими мігрантами зазначається, що створення державного органу не передбачає «значних видатків державного бюджету».
Що ж до конкретики в програмі роботи з українцями за кордоном, то самі мігранти могли б її додати — якби їх хтось забажав вислухати. На круглому столі у Києві, який організувала Міжнародна громадська організація «Українська Європейська Перспектива», і в якому взяли участь кілька десятків представників українських спільнот за кордоном,... не з’явився жоден представник від Міністерства закордонних справ, Міністерства економічного розвитку і торгівлі і Мінкультури (це структури, які в тій чи іншій мірі мають повноваження опікуватися українцями за кордоном).
— Концепція приймалася урядом без врахування думки тих, кого це стосується. Це показує, що закордонні українці існують самі по собі, а в органах державної влади реалізовують програму теж саму по собі. Але у нас є позитивний досвід: ухвалена у 2006 році Національна концепція по зв’язках із українцями за кордоном. Вона діяла 5 років, а цього року — не діє. Позитив її, наприклад, був у тому, що щороку 500 дітей з Росії мали змогу навчатися в Україні на бюджеті (ви знаєте, що в Росії — жодної української школи). Цей приклад взяли й інші держави... Зараз ми втрачаємо те, що напрацювали, — каже заступник голови Української всесвітньої координаційної ради Михайло Ратушний. — Я пропоную прийняти спеціальний закон про трудову міграцію та утворити державний орган. Адже, маючи таку діаспору і не мати спеціального комітету, який би єдиний був уповноважений опікуватися українцями за кордоном — не правильно. Нині є кілька міністерств, які уповноважені займатися мігрантами, але їхня робота — розпорошена.
Зараз українські мігранти та діаспора покладають надію на черговий форум Української всесвітньої координаційної ради, на якому планують розглянути питання становища українців у Росії, становище української молоді за кордоном, питання освіти тощо. Також Михайло Ратушний вважає, що українці за кордоном повинні мати право не тільки голосувати за когось, а й бути обраними, оскільки є інвесторами країни та добре розуміють соціальні проблеми. І, звичайно, вони чекають, що участь у конгресі візьмуть представники влади
— Передусім влада має сказати, чи цікавлять її українці за кордоном і чи хоче вона, щоб українці поверталися назад в Україну з досвідом, як будувати бізнес, як вирішувати якісь питання — тим, чого навчилися в чужій країні. Адже досвід у цих людей — величезний. Нині в Італії проживає приблизно 600 тисяч українських трудових мігрантів, половина з яких — нелегали. Попередня влада хоча б говорила про пріоритети в роботі з українцями за кордоном. Ця ж — зовсім не чує. Прикладом може бути Італія, яка кілька десятків років тому була поділена: північний італієць не розумів південного, була велика різниця в рівні життя серед італійців з різних регіонів. Але Італія скористалася досвідом своєї діаспори, яка працювала за кордоном, і зробила прорив у своєму економічному та соціальному розвитку, — розповідає голова Християнського товариства українців в Італії Олесь Городецький.
Українці, які працюють за кордоном, та громадськість наполягають: будь-які зміни, будь-які концепції та закони потрібно робити у співпраці влади та людей. «Ми будемо тиснути на владу, аж поки вона нас почує», — наполягає президент Європейської асоціації українців Олесій Толкачов.
Через те громадськість наполягає на затвердженні закону про закордонних українців. Друга пропозиція — збільшення бюджетного фінансування державної політики щодо закордонних українців. Наступна — розробляти політику щодо людей, які працюють за кордоном, строком на 10—20 років із цілями та завданнями, а також критеріями оцінки ефективності державної діяльності. По-четверте, на думку діаспори, Україна має ініціювати цільові програми роботи із українцями за кордоном (йдеться про відкриття шкіл, українські ЗМІ, інформаційно-культурні центри тощо). І п’ята пропозиція — залучати закордонних українців до реалізації міжнародної політики для обстоювання українських інтересів.
КОМЕНТАРI
Андрій ОКАРА, директор Центру східноєвропейських досліджень (Москва, Росія)
— Становище українців у Росії дуже відрізняється від їхнього становища в інших країнах світу. Це спричинено тим, що російська етнокультурна ідентичність самовизначається, великою мірою, через українське питання. Це те, що не лежить на поверхні. Ідентичність росіян (хоч це не завжди проговорюється) виглядає так: нас, великоросів, малоросів та білорусів, — стільки-то мільйонів, а лише великоросів — у два рази менше, тому Україна і Білорусь — це фантоми, створені нашими ворогами.
З одного боку — на рівні культурної та етнічної компліментарності — у пересічних росіян щодо України дуже позитивний набір емоцій і стереотипів (стосуються вони переважно національної кухні, українських пісень — того, що не потребує заглиблення в суть речей). Але на концептуальному рівні Україна сприймається як витвір глобальної змови проти Росії. Це пов’язано з тим переконанням, що природа зла не в тобі самому, а десь ззовні. Зрадники і глобальні зовнішні вороги — це дві конспірологічні теми, що є провідними для російської політичної культури чи не з часів Івана Грозного. Тому спроба побудувати будь-які українські інституції час від часу стикаються зі супротивом російської влади. Наприклад, були такі харизматичні постаті в українських організаціях у Росії, як Павло Попович і Олександр Руденко-Десняк, і їм непогано вдавалося вирішувати такі питання в офіційних установах. А зараз припинила діяльність Культурна автономія українців у Росії, її фактично закрили, через що готується позов до Страсбурзького суду. Також є Об’єднання українців Росії, на яке Мін’юст подав до Верховного Суду через суперечливість деяких пунктів його діяльності російському законодавству. Можливо, непорозуміння вдасться врегулювати мирно і позов буде відкликано. Продовжує працювати проблемна українська бібліотека у Москві, але раніше вируюче в ній культурне життя фактично завмерло.
Добре, що в Україні є закон про правовий статус закордонних українців, бо його могло і не бути. Але за природою він декларативний і не передбачає ніяких серйозних змін у політиці щодо українців за кордоном. В Україні він фактично надає їм ті самі права, що мають українці, окрім права обирати владу і бути обраними.
У сучасному світі проект модерну терпить кризу, а одним з його досягнень була, власне, національна ідентичність і формула національної держави. Постмодерн же створює більш реальні можливості для мережевих структур, в тому числі на геокультурній основі. Тепер національна та етнокультурна ідентичність мінімально прив’язана до держави, вона завжди може бути з тобою в будь-якому місці. Виїжджати з країни і почувати себе іммігрантом — пережиток доби, від якої ми віддаляємося. На часі створення нових структур ідентичності. Хоча українську ідентичність змінювати і не потрібно, є необхідність підкорегувати її на нових засадах.
Олена МАЛИНОВСЬКА, радник дирекції Національного інституту стратегічних досліджень (Київ, Україна):
— Останнім часом було прийнято багато рішень, які є дотичними до проблематики українців за кордоном. Це й концепція державної міграційної політики, і Стратегія інтеграції мігрантів в Україні та реінтеграція українських мігрантів, що повертаються, створена міграційна служба. Що спільного в цих документах? Це низький рівень їхнього затвердження, крім концепції міграційної політики (бо він затверджений Указом Президента), також низький рівень підготовки цих документів, відсутність їх громадського обговорення. Іншими словами все це робиться під тиском європейської спільноти відповідно до плану лібералізації візового режиму. Видається позитивним той факт, що після років мовчання створюються потрібні для мігрантів документи, однак те, що маємо зараз, не свідчить про результати експертно-аналітичної роботи та не виражають потребу українців. Також говорячи про імідж наших мігрантів за кордоном, слід говорити про створення відповідних умов для закордонних українців та про інвестиції в своїх мігрантів, — так робить більшість держав світу. Окрім того, закордонні українці не просто повинні висловлюватись, а й повинні мати важелі впливу на те, що відбувається в державі Україна. На сьогодні маємо невтішний факт, що, на жаль, українців стає з кожним роком менше, проте забуваємо, що саме репатріанти забезпечили зростання населення України на початку 1990-х років, тоді, коли повертались в Україну. І це при тому, що депопуляція вже тоді була надзвичайно серйозною. Не нафта і не газ, як дискутується зараз у світі, а саме людські ресурси ХХІ століття перетворюються на найбільш цінний і найбільш дефіцитний ресурс. І якщо цього не усвідомить Українська держава, то буде нам лихо.
