Події 60-річної давнини на Волині, що тільки тепер стали широко відомі, підтверджують деякі думки, що виходять далеко за межі власне україно-польських взаємин та наштовхують на питання, які лежать у дещо іншій площині. Мова йде про феномен людської агресії, коли поєднання історичних, соціальних та психологічних чинників призводить до деструктивних дій з трагічними наслідками. Тож не все так просто...
Поляки та українці близькі етнічно. Українську мову в Польщі (а також у Словаччині та Чехії) розуміють набагато краще за російську. Поляки й українці близькі за вірою, разом боронили християнство від турків. Польська культура постала у тому числі й на українському корінні, так само, як українська — на польському. Тому українці та поляки поєднані на рівні глибинних змістів психіки, що закономірно породжує як симпатію, так і неприязнь.
Канадський історик українського походження Орест Субтельний, доробок якого тут використаний, дає таку характеристику: поляки почувалися народом зраджених надій після поділу Польщі наприкінці XVIII ст. та невдалих повстань 1830 і 1863 рр. Ментальності польської еліти стали притаманні як безсилля, лють та ненависть до німців і росіян, так і досить успішне пристосовництво до колоніальних режимів задля збереження маєтності, привілеїв та національної ідеї. Своє приниження польська еліта намагалася компенсувати на здебільшого неімущих, національно та культурно дезорієнтованих українцях-«західняках». Галичина, що потрапила до ліберально-конституційної Австрії, спочатку була центром саме польського відродження і лише згодом — українського, а Львів був не тільки українським, але й польським П’ємонтом.
Українська громада зорганізувалась на межі ХIХ — ХХ ст. саме на протистоянні з поляками, що надало новий імпульс україно-польській ворожнечі, яка жевріла ще з часів Козаччини. Майже 20% населення міжвоєнної Польщі складали українці, ще близько 18 — 19% — інші народи, але замість пошуку міжнаціональної згоди поляки обрали безглуздий шлях конфронтації. На початку XX ст. українці та поляки протистояли як два рухи з широкою соціальною базою, що вперто відмовлялися від компромісу. Поляки були спритнішими й зуміли відновити у війні 1918 — 1919 рр. власну державу, насамперед за рахунок саме українців і допомоги Заходу.
Тепер уже надії західних українців були зрадженими. Вони не зуміли встояти перед потужнішими поляками, а від Східної України годі було чекати допомоги. «Цивілізований» Захід був зацікавлений у створенні на схід від Німеччини сильної Польщі у складі «Малої Антанти» та ігнорував право на самовизначення українців, визнавши після деяких вагань суверенітет Польщі над Галичиною та Волинню. На українських землях поляки розпочали «боротьбу» з українською мовою та національними навчальними закладами, дискримінували греко-католиків та православних: із 389 православних церков на Волині вціліло лише 51! Малоземельні українські селяни страшенно потерпали від Великої депресії, у той час, як набагато заможніші польські осадники отримували щедрі дотації від держави.
Від неможливості раціонально вирішити соціальні негаразди у певної частини українців виникли войовничо-деструктивні настрої. На радикалізацію українців поляки відповіли відомою «пацифікацією». Але необхідність вгамувати розбрат усвідомили обидві сторони, що призвело до так званої «нормалізації»: ряд українських партій та митрополит Андрій Шептицький засудили терор, прем’єр-міністр Польщі публічно визнав помилки політики щодо українців, віце-маршалом сейму обрали українця Василя Мудрого тощо. Та заходи центральної влади у Польщі мало важили: кожен воєвода, війт, навіть поліцай провадили свою «локальну» політику. Ворожнеча на рівні широких мас набула таких вимірів, що миротворчість істеблішменту вже не могла зупинити розбрат.
Ядром Організації українських націоналістів (ОУН) була пролетаризована, здебільшого молода інтелігенція, що не мала жодних перспектив у суспільстві в мирний час. На такому психологічному тлі часто і виростає радикалізм. Відкидаючи демократичні цінності, українські радикали звертаються до ідеології «інтегрального націоналізму». Виходячи з поглядів на політику як дарвінівську боротьбу за виживання, у якій мета виправдовує засоби, ця ідеологія вважала суверенітет нації абсолютною цінністю. Націоналісти сповідували культ боротьби, самопожертви, героїзму та колективізму, що ставив націю над індивідом, а також культ «сильної особистості», що був реакцією на соціальну приниженість. Дії ОУН, які часто були спрямовані на ескалацію розбрату — вбивство поборників нормалізації україно- польських відносин: польського діяча Тадеуша Голувка та українського педагога Івана Бабія, — засуджували багато українців. Втім, поляки організовували збройні угруповання та відповідали тим же. Врешті-решт поляки та українці постраждали від власної деструктивності: замість того, щоб згуртуватися, вони захопилися ворожнечею і не змогли серйозно поставитися до того факту, що їх затисли між собою два тоталітарні режими. У 1939 році роздерта соціальними протиріччями Польща впала за лічені тижні. На Західну Україну прийшов сталінізм, у порівнянні з яким польський шовінізм уже видався дитячою забавою, а згодом — німецький фашизм, для ідеологів якого що українці, що поляки були «сміттям», яке заважало будувати «Тисячолітній райх». Як кажуть, догралися...
Драматичним апогеєм у стосунках українців та поляків стала різанина на Волині. Щонайменше дивними виглядають звинувачення у цій трагедії самих тільки українців, а також гітлерівців та сталіністів або провідників українського та польського націоналізму. Такі міркування свідчать про нерозуміння психологічних чинників, що керують великими масами людей. Волинські події — це обопільний вибух накопиченої поколіннями взаємної агресивності, спровокований соціальним катаклізмом — тотальною війною. Сталінізм та гітлеризм були найзапеклішими ворогами і українців, і поляків, але останні зчепилися у безглуздому розбраті, поклавши тисячі безневинних життів. Жодне розумне тлумачення цьому лиху годі шукати, самі лише ірраціональні деструкція та жорстокість.
Крапку у ворожнечі двох народів поставив сталінізм. Хоча Сталін менш за все переймався проблемами поляків та українців, він зробив те, на що вони не спромоглися: поляки отримали як компенсацію землі на заході та півночі, а українські землі вперше за сотні років об’єдналися в межах УРСР.
Підсумовуючи викладене, хочеться застерегти від спекуляцій довкола волинських подій, бо вони можуть мати страшні наслідки. Не можна гратися з агресивним потенціалом великих мас людей, який є найстрашнішою вибухівкою. Ці жахливі події треба дослідити, пам’ять безневинних жертв треба вшанувати, але на пам’ятниках — якщо вже так кортить їх терміново спорудити — слід написати тільки одне: «ПОЛЯКАМ ТА УКРАЇНЦЯМ — ЖЕРТВАМ БЕЗГЛУЗДОГО БРАТОВБИВСТВА. ТАКЕ НЕ ПОВИННО ПОВТОРИТИСЯ». Можна ще додати цитату із Е. Фромма: «Етичні принципи вищі за існування нації».
