Якось губернатору Волині Анатолієвi Французу довелося почути словосполучення «Луцька область». Важко зрозуміти, як автор цього висловлювання поєднує бажання налагодити ділові зв’язки в регіоні з таким низьким рівнем обізнаності про нього. Однак той факт, що про Волинь — принаймні Волинь туристичну — недостатньо знають навіть співвітчизники, доводиться визнати. Знають, звичайно, неповторні Шацькі озера з їхньою головною перлиною краю — Світязем. Не знають — про куточки області з їхніми неходженими лісами, про численні пам’ятки архітектури маленьких волинських міст, які часто є цінністю не лише в українському — у світовому масштабі.
Прес-тур по області, організований місцевою владою і Державною туристичною адміністрацією, а також відбірний етап п’ятого міжнародного фестивалю туристичних фільмів «Вітер мандрів» покликані, як любить говорити головний турист країни Валерій Цибух, «видалити білу пляму з туристичної карти України». Про те, що налагоджена інформаційна діяльність дає плоди навіть в українських туристичних реаліях, говорять і цифри: за минулий рік Херсонська і Тернопільська області завдяки саморекламі збільшили відвідування цих країв відповідно на 37 і 76%. У Волині в цьому плані все тільки починається. Однак і Анатолій Француз, і Валерій Цибух дали на спільній прес-конференції столичним та місцевим ЗМІ обіцянку, що туризму в цьому чудовому краї, як одному з основних чинників «облагороджування» області і поліпшення добробуту її жителів, — просто необхідно бути. А поки — про те, що за чотири дні прес-туру вразило більше за все....
ПРО СПАДЩИНУ РАДЗИВІЛЛІВ ТА ГЕРБАРІЇ З БУР’ЯНІВ
Один із знаменних пунктів Ківерцiвщини — древнє, нині — невелике село, а раніше — місто, яке змагалося по багатству і чисельності жителів навіть із Луцьком — Олика. Місцезнаходження на важливому торговому шляху вже є запорукою процвітання. Крім того, князі Радзивілли, які заволоділи цими землями у XVI столітті, були прямо зацікавлені у зростанні економіки міста, оскільки, відповідно, зростало і їхнє благополуччя. У 1564-му «зразковий приватновласницький маєток» отримує Магдебурзьке право; дещо раніше, в 1558-му, починається історія однієї з головних нині окрас містечка — князівського замку.
Звичайно, нинішнього вигляду палац набув значно пізніше: в кінці 50-х років XVI століття тогочасного власника Олики, князя Миколу Чорного, цікавило зведення фортифікаційної споруди — з валом і чотирма бастіонами, де «на випадок чого» (а випадків у ті часи було достатньо) зберігалося близько двох десятків різного калібру гармат, сірка, 45 мушкетів, більше семисот куль до них та інша зброя. Згаданий арсенал було конфісковано у 1706-му російським царем Петром Першим на користь його армії. Правда й те, що в цей час багато фортів, розташованих на території України, вже втратили своє оборонне значення. А в 60-ті роки XVIII століття внаслідок перебудов замок остаточно набув рис «мирної» князівської резиденції.
Окрасою міста служать і величний костьол Петра і Павла — найдревніша цегляна споруда на Волині, зведена у 1450-му, очевидно, для католицьких переселенців із заходу, а також — костьол Святої Трійці і невелика частина колишніх міських укріплень, що залишилися в «живих», — Луцькі ворота.
В цілому красиво. Ось тільки... невимовно сумно. Хоч подібний настрій цілком може бути не лише тут, в Олику. Справа в тому, що, проінспектувавши саму тільки архітектурну спадщину України, запросто можна перестати заздрити вояжам колег та знайомих по «германіях-франціях». Ось тільки, побачивши стан рідної історичної спадщини, відразу стає зрозуміло, чому до «забугор’я» їдуть масово. І замок Радзивілла, що в Олику, — тому наочний приклад: споруда просто в хворобливому стані — досі не вирішене питання, куди перемістити розташовану там психіатричну лікарню...
... У ще одному музейному селі — Рокинях Луцького району — веселіше: може, справа в тому, що музейна експозиція молодша (заклали у 80-ті роки минулого століття). Хоч, можливо, і в тому, що порівнювати фінансові умови утримання таких різних за характером пам’яток навряд чи можливо. Хоч би як там було, однак 25 років тому в Рокинях почалося будівництво агропромислового містечка, мешканці якого не просто працювали на благо сільського господарства, але й робили це зі смаком: було розбито кілька парків, один із яких — дендропарк — став пам’яткою загальнодержавного рівня. Тоді ж виник і «АПК-музей»: він не просто традиційно розповідає, якими знаряддями праці користувалися далекі й не дуже предки (від палеонтологічних знахідок до предметів побуту селян початку XX століття), але й дає масу пізнавальної, а для невтаємниченого в тонкощi сільського господарства — навіть забавної інформації. У музеї можна подивитись на зібраний гербарій бур’янів, які ростуть серед буряку чи озимої пшениці; дізнатись, як ділили землю на початку минулого століття православна церква та місцеві селяни або який був удій молока на одну корову у 37-му році. Щодо 37-го... Розписане по роках життя українського селянства в радянські роки на архівних фото тих років, рукописних документах, постановах уряду, статистиці вражає аж до появи тваринного страху.
Місцевий скансен (музей під відкритим небом), де зібрано архітектуру села минулих часів... Мірошники, якщо хто не знає, за народними повір’ями, дружили з нечистою силою (не кожному смертному, очевидно, дано піймати вітер). А ковалів дуже навіть поважали: крім того, що коваль за сумісництвом підпрацьовував місцевим перукарем і «стоматологом», він був для села ще й ЗМІ місцевого рівня. Оскільки кузні, як правило, стояли на околиці, там осідали всі новини від проїжджих. Про все це можна дізнатись у скансені безпосередньо в самій кузні, перевезеній до музею iз села Гута-Лисовська, або «під куполом» млина, де заодно і дізнатись про технологію роботи вітряка. Та пізнавальною екскурсією справа не закінчиться: як можна поїхати, коли під покровом дерев серед патріархальних «хатинок» уже димить ароматний куліш, а місцеві музиканти — підтягують струни на інструментах? А щоб після ситних пригощань, як кажуть, «не зав’язувалося сало», можна влаштувати собі підбадьорюючу прогулянку на конях. І тільки після цього вже можна і «на коня», та й, власне, «по конях». По своїх туристичних автобусах тобто.
ПІДСОБНЕ ГОСПОДАРСТВО ЯК... КАТЕГОРІЯ ТУРИЗМУ
Напевно, головне достоїнство типового волинського пейзажу — те, що, на відміну від багатьох інших куточків Батьківщини, рамки туристичного сезону тут не такі жорсткі: колоритні, немов із казки, волинські ліси однаково гарні як влітку, так і взимку. Журналістський десант «вигрузився» біля розташованого в лісовій гущавині санаторію матері та дитини «Пролісок» (с. Грим’яче Ківерцiвського району) в той момент, коли сосновий бір, давно вже пройшовши суничний і чорничний періоди, підійшов до ожиново-грибної пори. Так що збиранням та рибною ловлею (біля санаторію розкинулося велике озеро) займатися постояльцям «Проліска» сам Бог велів, а взимку неможливість піти по ягоди в санаторії цілком успішно замінюють лижними або кінними прогулянками. Дивно, де тільки береться на все час, адже перерви між п’ятиразовим прийомом екологічно чистої (з продукції власного підсобного господарства) їжі та процедурами намагаються наситити максимально: поки діти зайняті на спортивних та ігрових майданчиках, у бібліотеці, відеозалі чи зоокуточку санаторію, дорослі можуть, наприклад, попарити кістки в місцевій сауні. Вже не кажучи про можливості для тих і інших, крім лікувальних процедур (борються тут із захворюваннями ендокринної та нервової систем, органів дихання і травлення, хворобами опорно- рухового апарату тощо), випробувати на собі цілу серію терапій та розслабляючих масажів. Своєю особливою гордістю курорт вважає джерело лікувальної води, аналогічної застосовуваній на всесвітньо відомому курорті Карлові Вари.
Про підсобне господарство потрібно сказати кілька окремих слів. Тому, що навіть у тих номерах санаторію, які не носять гордої назви люксів і напівлюксів, створено людські умови проживання; тому, що в минулому році «Пролісок» було акредитовано за вищою категорією — значною мірою сприяло ведення працівниками санаторію цього самого господарства. Так уже склалося, що дирекція установ, подібних «Проліску», часто діє за формулою: людина їде на курорт насамперед поправляти здоров’я, а, значить, стан номерів — справа другорядна, головне — наявність унікальних методик лікування. При цьому начисто забуваючи про те, що психологічний ефект після якої-небудь ароматерапії можна запросто звести до нуля, якщо вода в номері подається з іржавого крана і за графіком, а дверці шафи щоразу норовлять накрити постояльця з головою.
Така ситуація, з одного боку, зрозуміла: коштами санаторно-курортні заклади бюджет переважно не балує, і це на фоні того, що частину постояльців — представників бюджетної сфери — приймати доводиться безкоштовно. Однак у «Проліску» з цими «але» борються: орендувавши шматок землі, вирощують фрукти-овочі, самі виробляють м’ясо — санаторій тримає близько 80 свиней, печуть хліб, тим самим знижуючи витрати. А бюджетні кошти, що вивільнилися (завдяки різниці між ринковими цінами та собівартістю продукції, виробленої в санаторії), і використовують на облагороджування номерів та території. Ось такий трудомісткий, однак же й мудрий вихід із становища, який привів до того, що наплив охочих тут відпочити нерідко перевищує людиномісткість «Проліска» — прийняти санаторій може близько 250 чоловік.
ВОЛОДИМИР-ВОЛИНСЬКИЙ ЗАПОВІДНИК: «ШВЕЦЬ БЕЗ ЧОБІТ»
Луцька дорога, яка веде до Володимира-Волинського, — надзвичайно звивиста. Говорять, через власників навколишніх багатих земель, які не побажали при прокладанні тракту їх продавати: дорозі довелося обходити численні маєтки. Але пройти складний шлях все-таки варто: не так багато міст на Волині можуть похвалитися такою стародавньою і насиченою історією. За легендою, заснував місто сам великий київський князь Володимир Святославович, який нарік його спочатку на язичницький лад Лодомиром, а згодом, у 988-му, змінив його назву на Володимир. Однiєю із перших пам’яток архітектури того часу була обідня церква-ротонда Святого Василя, побудована, згідно з повір’ям, за один день дружинниками Великого Князя на честь перемоги над білими хорватами. На жаль, сумнозвісний 1241-й рік, коли татарські війська пройшли і волинською землею, церква не пережила, однак неподалік від неї в кінці XIII століття, тобто за часів існування могутньої Волинсько-Галицької держави, споруджено іншу унікальну споруду — Свято-Василівський храм-ротонду, що зберігся і понині. Церква, яка має фундамент у формі восьми пелюсток, не має прямої аналогії у світі. Її виникнення пов’язують з майстром володимирської архітектури Олексою — єдиним архітектором, який удостоївся честі бути згаданим у Галицько-Волинському літописі. Сьогодні поряд із церквою знаходиться парк «Слов’янський», який заслуговує не меншої уваги, ніж стародавня святиня: без перебільшення — навіть у столиці, яка славиться своїми пам’ятками садово-паркового мистецтва, схожий треба ще пошукати.
Воістину, Володимир-Волинський — рай для любителів старовинної архітектури. Заслуговує на увагу Собор Різдва Христового 1718—1755 років. Нині — храм православний, хоч по-католицьки двокупольний. Веде свою історію з XII століття і Свято-Успенський кафедральний собор. Щоправда, про початковий варіант храму тут практично нічого не говорить, оскільки він зазнав значних змін. Наприклад, через реконструкцію собору останнім уніатським єпископом, який задумав прорубати новий хід, завалився купол. Понад 100 років після цього храм простояв у запустінні (тут проросли дерева і навіть утримувалася худоба), поки на реконструкцію — в часи, коли ця територія вже стала російською, — не прийшли 30 тисяч золотом царської позики.
Звичайно, це всього лише кiлька пунктів із великого переліку володимир-волинських пам’яток. Варто ще згадати про головну святиню, розташовану поблизу міста в селі Зимне, — Святогорський Святоуспенський монастир. Старовинні перекази і літопис відносять його виникнення до кінця X — початку XI століття: князь Володимир, який посадив на Волинський стіл свого сина Всеволода, не лише зводив тут оборонні вали (фрагмент одного з них сьогодні дійсно зберігся в районі монастиря), але й приділяв увагу зведенню сакральних споруд. Так, зокрема, він подарував у церкву Богородиці, споруджену на річці Лузі (де нині і розташований монастир), образ Божої Матері, яким вінчав його та грецьку царівну Анну Константинопольський патріарх Микола ІІ Хрисоверг. Нині чудотворну ікону Святогорського монастиря прийнято вважати тією самою, Володимирською.
Серйозно постраждав монастир у 20-ті роки XVIII століття, коли волинський староста, католик Михайло Чацький наказав перетворити храм на костьол. За легендою, староста, який розорив монастирську усипальню і зірвав, глумлячись, з Чудотворної ікони дорогоцінні покрови, осліп і через три роки помер. Відтоді цю кару — слiпоту за три роки до смерті — мали всі нащадки М. Чацького, говорить переказ.
А в 1978-му — після того як будівлі монастиря послужили і складом для машинно-тракторних запчастин, і резиденцією сільради, раптом було вирішено пам’ятку старовини рятувати, один із проектних інститутів навіть розробив відповідний план. Щоправда, задумка була своєрідна: влаштувати тут зону відпочинку з розважальними закладами...
Налагоджуватися життя монастиря почало на початку 90-х з освячення цвинтаря єпископом Луцьким і Волинським Варфоломієм, а через рік сюди прийшли дві корецькі черниці. У 92-му хресним ходом сюди було перенесено гробницю з частинками святих мощів, а в 95- му — до монастиря повернулася чудотворна Зимненська ікона. Один із найчастіших гостей монастиря — український Президент.
Якщо вірити статистиці, озвученій керівництвом Володимира-Волинського, життя цього невеликого прикордонного міста (за 15 кілометрiв — Польща) депресивним не назвеш: майже всі місцеві підприємства (цукрозавод, молочний та консервний заводи, меблева та швейна фабрики тощо) працюють, 95% населення — зайняті. Культурне життя міста начебто теж не страждає: у Володимира-Волинського тісні зв’язки з україномовним населенням Польщі, тут проводяться різного роду акції — наприклад, міжнародний фестиваль молодих виконавців або міжнародний пленер художників. Чого не скажеш про сферу туризму. За великим рахунком, приїжджаючих сюди навіть ніде приймати: в місті — всього один невеликий готель з невідомо якою якістю послуг. Але навіть його облаштування за рахунок міської скарбниці неможливе — бюджет усього не «потягне». Щоправда, тут розумно зробили висновок, що виходом із ситуації може бути продаж готелю з аукціону. Однак для міста, яке володіє такою кількістю визначних пам’яток і статусом історико- культурного заповідника, цього надзвичайно мало. І вже зовсім нелогічним видається те, що на володимир-волинських пам’ятках заробляють усі, крім самих «аборигенів»: фірм, які працюють на туризм міста, тут немає взагалі.
«КОЛОДЯЖНЕ — ЦЕ ОЗНАЧАЄ «ВДОМА»
Давня традиція Устилузької музичної школи — слухати звітні концерти її вихованців у місцевому будинку-музеї. Так тут прийнято віддавати належне таланту колишнього власника будинку, якого ще за життя було зведено в ранг класиків XX століття, — композитору Ігорю Стравінському. Маленьке прикордонне містечко Володимир- Волинського району великий співвітчизник вважав «райським куточком для творчості»: тут у 1907 році за власним проектом композитора було побудовано будинок для його сім’ї. Через сім років Стравінський поїде звідси і більше ніколи не повернеться. На імені композитора, визнаного всім цивілізованим світом — у постановках балетів якого танцювала велика Анна Павлова, а декорації до них писали Реріх, Пікассо і Бенуа, — до 1962 року в Радянському Союзі лежало табу. Через 48 років розлуки з батьківщиною Стравінському дозволили побувати в Москві та Ленінграді, однак до Устилуга його так і не пустили. У відповідь композитор відмовився дати концерт у Києві. Сам будинок пережив дві світові війни, а все тих же совєтiв — не зміг: під лозунгом «меліорація — за будь- яку ціну» садибу перебудували під житло для сімей меліораторів. Вижили — рояль великого композитора, липова алея, посаджена його руками...
...Село Колодяжне Ковельського району щороку відвідує до 30 тисяч чоловік: провідати музей-садибу, де разом зі своєю сім’єю провела дитячі роки та юність Леся Українка. Вимушена через 15 років покинути це місце, куди сім’я Косачів переселилася в 1882-му з Луцька, поетеса втім постійно його згадує в листах: Колодяжне — це означає «вдома», все решта — «тимчасове, випадкове, не своє». У 1907-му поетеса — через різке погіршення стану здоров’я та особисті обставини — востаннє побувала тут. Під час війни проданий до цього Лесин «білий» будиночок (побудований сім’єю спеціально для поетеси) було повністю зруйновано німцями, «сірий» батьківський — розібрано його власником і перенесено в інше місце.
Ще в 44-му волинська газета ставила питання про відновлення Лесиного будинку, а в 1949-му в одній із кімнат відремонтованої будівлі музей запрацював. У 63-му було відкрито літературну експозицію у відбудованій копії батьківського будиночка, а в 80-му, в приміщенні нового літературного музею, — експозицію, яка розкриває життєвий і творчий шлях поетеси. Тут представлено меморіальні речі сім’ї Косачів (з чим дуже допомогла музею внучка Лесиної сестри Ізідори Ольга Драгоманова, яка передала близько сотні предметів), прижиттєві видання творів, фотографії, предмети побуту та етнографії Волині. Над художнім рішенням «білого» і «сірого» будиночків (вітражі, реставрація меморіальних речей та меблів, гобелени, світильники) працювала група львівських художників. Судячи з усього, працювала, шостим почуттям уловивши ту особливу інтелігентну атмосферу, яка витала в будинку Косачів. Все тут дихає «високим стилем», а господарі... Щойно відпили чаю з чашок дорогої порцеляни і вийшли прогулятися у свій яблуневий сад...
БЕРЕГИ СВІТЯЗЯ: В ОЧІКУВАННІ ЦИВІЛІЗАЦІЇ
Що об’єднує угорське озеро Балатон, польське Снярдви, блакитноокий карпатський Синевір та... Азовське море? По- перше, звичайно, популярність. А по-друге — те, що за глибиною ці водоймища залишив далеко позаду себе «український Байкал», як часом називають озеро Світязь.
Свого часу красуням Варшави, за переказом, постачали зі Світязя воду для ванн. І справа не лише в її надзвичайній чистоті (на восьмиметровій глибині ще проглядається дно!) — води озера багаті на одну з головних складових багатьох косметичних засобів, гліцерин. А з 1956 го до визначних нюансівдодався ще один — у водах Світязя штучно завели «водяний женьшень»: таку поетичну назву дали вугру його шанувальники- японці. Зрозуміло, що імідж цій змієподібній рибці створили не так його унікальні життєві якості (як відомо, нереститься вугор у Саргасовому морі, а для того, щоб досягнути мети, готовий частину шляху подолати сушею), як делікатесне м’ясо. Недаремне і порівняння з женьшенем, якщо хто знає властивості, які приписуються рослині... Навряд чи, звичайно, весь той кілограмообсяг, який продається на шацьких ринках, добуто цивілізованим шляхом, але це запитання, швидше, до місцевої рибінспекції. Не факт, щоправда, що і, наприклад, київського вугра виловлено і привезено з дозволу відповідних інстанцій... Але те, що в районі Шацька коштує рибка разів у три-чотири дешевша, ніж у столиці, — факт, причому незаперечний. Інший супровід холодному пиву ще варто пошукати...
На щастя, від жахливої витівки радянських часів — спорудження атомної станції, де унікальному озеру відводилася функція охолоджувальної системи, — свого часу відмовилися. Нині Світязь, у якому максимальна температура води в липні—серпні становить 24,5 градуса, остуджує жар тих 17 тисяч чоловік, які щороку прибувають до Шацького національного природного парку (а це, крім Світязя, ще 23 озера, а також ліси; загальна площа фонду становить майже 49 тисяч гектарів). Приймають тут цілорічно: взимку водоймища анітрохи не гірші, ніж влітку. У районі Шацьких озер розташовано близько 70 баз, а влітку працюють три наметові табори. Посеред озера — невеликий шматочок суші, який прозвали островом закоханих...
Щодо сервісу... Мало поки його як на Світязі, так і в районі інших озер Шацького басейну. Де-факто Шацький район — це курорт; про це говорить і кількість побудованих тут баз, і те, що практично все село Світязь (розташоване, відповідно, на однойменному озері) живе за рахунок того, що приймає постояльців, а 40% бюджету району формується саме завдяки вищезгаданим 17-ти тисячам приїжджаючих. А ось де-юре... Із вказаної кількості баз проліцензовано тільки три, лише 50 із близько п’ятисот садиб зеленого туризму надають послуги професіонально, тобто всіх інших держбюджет просто не бачить.
Про те, щоб місцеві бази відпочинку стали рекламувати себе через турфірми, і зовсім говорити не випадає. Хоч це, напевно, зрозуміло: заява про себе — прямий «дзвіночок» до приходу податківця. Адже туристичний бізнес не тільки в цьому регіоні, але і в багатьох інших точках України тримається на формулі «за старою пам’яттю». Тобто ми, відпочивальники, їдемо в те місце, яке не перший рік знаємо або яке нам підказали, і погоджуємося на мінуси проживання в обмін на ті плюси, які дає природа чи інші визначні пам’ятки певного краю. Вони, держателі баз, упевнені, що заради цих самих плюсів у будь-якому разi приїдуть — і на будь-яких умовах. І в ситуації, коли цивілізовані взаємовідносини бізнесу з державою встановити немає ніякої можливості, за господарями цих, з дозволу сказати, туристичних об’єктів, на жаль, останнє слово. На березі Світязя пощастило побачити лише один-єдиний будиночок, який відповідає поняттю «відпочинок з комфортом»: посеред маси розвалюх радянського зразка височіє двоповерховий європейський зруб, господарі якого, із зрозумілих причин (одна з яких — цивілізована вартість людинодоби), не мають проблем з клієнтами ні взимку, ні влітку. Інші, щоправда, ці проблеми поки також знають мало: саме тому, що, як говорилося вище, сервіс на просторах мальовничих Шацьких озер вибирають за принципом «за відсутністю», адже природа заповідника того варта. Ще одне дивовижне і малозрозуміле відкриття: з урахуванням згаданої бюджетної наповнюваності за рахунок туризму важко пояснити відсутність серед керівних органів району тих, хто відповідає за цю сферу. Хоч останнє цілком пояснює існування на берегах водоймищ будиночків «на курячих ніжках»...
НЕ «ЛУЦЬКА ОБЛАСТЬ»
Замок Любарта (його будівництво почалося в XIII столітті) сьогодні є однією з головних окрас Луцька. Якнайкраще вписуються в архітектуру замка рицарські бої, конкурс на визначення кращого менестреля і огляд старовинного вбрання — на подібні заходи з усіх куточків України люд стікається сюди кілька разів на рік. І не лише любителі історії — у місцевих молодят вважається обов’язком відвідати після офіційної церемонії старовинний замок.
Поряд — незвичайної краси костьол святих Петра і Павла, при будівництві якого як зразок було взято роботи італійських майстрів. Куполи споруди несиметричні — кажуть, градоначальник тих часів просто підписав обидва пропонованi проекти будівництва, тому було вирішено реалізовувати відразу два архітектурні рішення. Однак такий підхід лише додав величній будівлі шарму. Заслуговує на увагу і Свято-Троїцький кафедральний собор — колишній монастир бернардинців, реконструйований у минулому столітті як військова православна церква.
Загалом, прекрасний і Луцьк, та і вся Волинська область не лише за тихої погоди: напевно, якщо в регіоні однаково гарно і взимку, і влітку — це явне свідчення прихованих можливостей. Гостей обласний центр уже вчиться приймати на належному рівні — комфортний комплекс «Україна», розташований у центрі міста, збирається згодом «потягнути» на чотири «зірки». Принаймні зауважень про те, скільки пунктів до переліку послуг потрібно додати, щоб досягти бажаної категорії, тут не бояться. Навпаки, у відповідній нині «тризірковому» стандарту «Україні» з упевненістю говорять, що з часом необхідне з’явиться.
Однак це поки — один із нечисленних прикладів: про те, що на туризмі можна і треба заробляти, в регіоні здогадується небагато хто. І в цьому плані вислів «Луцька область» — не просто чиясь випадкова обмовка, а показник. Як і багато які інші факти: журі п’ятого регіонального туру фестивалю туристичних фільмів «Вітер мандрів» із здивуванням відзначило, що цього разу в представлених роботах Волинi, яка приймала конкурс, вони, власне, і не побачили. А в пухкому пакеті презентованих губернатору області туристичних проспектів, які представляють різні куточки держави, реклами волинських визначних пам’яток поки немає. Представники Національної туристичної організації зробили цей подарунок з певним натяком. Надії, пов’язані з цим краєм, однак, жевріють: одна з головних проблем України туристичної — недостача кваліфікованих кадрів, але на Волині це питання знято. Управління туризму при місцевій обладміністрації довело свою готовність — заради того, щоб Волинь перестала бути «Луцькою областю» — навіть переконувати чиновників, які мислять категоріями позаминулого століття.
