Знаменитий піаніст і педагог, який нині живе в Америці, але активно гастролює по всьому світові, в Києві дав два сольних концерти в Національній філармонії України, завершивши сезонний абонемент «Мистецтво фортепіанної гри». Ми познайомилися з Володимиром Владиленовичем на IV Міжнародному конкурсі пам’яті В. Горовиця, де він був членом журі. Доля подарувала йому зустрічі з видатними музикантами ХХ століття. Про них і про власний шлях у мистецтві — наша розмова.
ПРИРОДА МУЗИКИ ЗАПЕРЕЧУЄ ЗМАГАННЯ
— У мене двоїсте ставлення до конкурсів, — сказав В. Віардо. — Адже сама природа музики заперечує змагання. Як ви визначите, що є смачнішим, — банан чи апельсин? Обов’язково отримаєте суб’єктивне судження. Так само i у питанні про конкурси. Їх можна порівнювати з айсбергом. Адже щоб підготувати музиканта до міжнародного конкурсу, потрібно безліч складових. Насамперед, багато працює сам молодий піаніст. Потім із ним працюють педагоги, акумулюючи свої знання в учні. Хочу зауважити, що на нинішньому конкурсі пам’яті Горовиця мене вразило, як багато талантів приїхало з провінційних міст. Якщо раніше престижними були два-три огляди, то нині лише фортепіанних — сотні. Я б сказав, що з’явився ринок конкурсів. Я був на багатьох і хочу підкреслити, що київський відрізняється тим, що його роблять не адміністратори. У ньому особливий дух, де сконцентрувалися таланти, і тут можна почути представників найрізноманітніших фортепіанних шкіл. Через те виступи в турах часто нагадували не змагання, а святкові програми. Складно визначити, хто кращий. Особливо після другого туру. Адже віртуозне виконання етюду — це не завжди заслуга конкурсанта, а дуже часто його педагога, що буквально «вимуштрував» учня, який зазубрив матеріал.
Я хочу побачити в конкурсанті індивідуальність, людину, що грає так, як ніхто інший, і робить це геніально, переконуючи своєю впевненістю: можна те, чого не можна. Наведу приклад: так, як грав Володимир Горовиць Ліста і Шопена, до нього ніхто не зважувався. Але в нього це виходило чудово. Якось я обідав у Святослава Ріхтера, і він сказав, що незабаром до нас приїде найкращий у світі піаніст. Його відразу стали переконувати, що найкращим може називатися тільки він. Святослав усміхнувся і сказав, що після концерту Горовиця повернемося до цієї розмови. Я пам’ятаю свої враження від виступу Володимира Самійловича після його гри в Москві. Він почав із Моцарта. Ми здивовано перезирнулися, хіба так можна грати? Перші хвилини перебували в шоку, але потім його енергетика захопила нас, і він переконав своєю музичною інтерпретацією. Тому коли я працюю в журі, хочу знайти самородків, які зовсім не схожі на основну масу конкурсантів, але це буває вкрай рідко. Нинішні переможці Марія Кім і Дмитро Онищенко мають одну цінну рису: вони в пошуку свого шляху і, мені здається, що в обох є великий потенціал.
У нинішніх умовах для молодого музиканта конкурс — єдина можливість заявити про себе і почути представників інших фортепіанних шкіл. Якщо раніше законодавицею моди була Центральна музична школа Москви, то нині свої позиції вона здала. Дуже сильних піаністів підготували педагоги Одеси, Донецька, Харкова, Дніпропетровська. Я отримав величезне задоволення від роботи в Києві і навіть сам дечому навчився в нинішніх конкурсантів.
ПУБЛІКА НЕ ЗАВЖДИ МАЄ РАЦІЮ
— Через різні, не залежні від мене причини я не був у США майже 15 років і відчув, наскільки змінилася американська аудиторія. Наприклад, на останньому конкурсі імені В. Клайберна, де я був членом журі, грав чудовий піаніст зі Східної Європи. Його публіка дуже гарно прийняла. І тоді я подумав, що глядачі завжди правильно реагують. Але потім за рояль сів дуже посередній музикант (я б навіть назвав його нікчемою, він зіграв три ноти, при цьому нечисто і повільно) — і йому влаштували овацію. Я не міг зрозуміти, що відбувається. Якщо 20 років тому західна публіка вміла відокремлювати гарне від поганого, то нині для неї важливий не клас виконання, а розважальність. Вони вважають, що якщо заплатили за квиток, то хочуть просто відпочити і не бажають співпереживати. На конкурси приходять, немов на спортивні заходи. Готові навіть робити ставки — майже як на тоталізаторі. Мене радує, що в Україні такого поверхового ставлення до музики немає, що не перевелися меломани, які тонко відчувають фальш і які вміють оцінити талант як справжню коштовність та визначити підробку.
ФЕНОМЕН ГОРОВИЦЯ
— Якщо Ріхтера ми можемо назвати філософом музики, то Горовиць — її поет. Із Володимиром Самійловичем ми познайомилися, коли мені було 23 роки. Я переміг на Міжнародному конкурсі піаністів ім. В. Клайберна. Він мені запам’ятався смішною та незвичайною людиною — трішки Петрушкою. Дуже на собі сконцентрований, любив вислухувати думку професіоналів про свою гру. Наприклад, скажеш, що в нього м’яко звучить форте, і він може образитися: «Чому? Я дуже сильно зіграв». Мені здається, він був великою дитиною. У світі не знайдеться іншого такого музиканта, який би зумів, після 12-річної перерви, знову посісти п’єдестал першого піаніста у світі. Коли я його запитав, чому він повернувся на сцену, то Горовиць зiзнався, що скучив за публікою, за тим зарядом, який ішов від залу, йому захотілося знову відчути, що він потрібний слухачам. У визначений момент він відчув, що більше не може бути замкненим у чотирьох стінах. У нього, на мій погляд, була щаслива конституція. Навіть без щоденного тренінгу завжди грав блискуче. Я цим похвалитися не можу: без занять на роялі виникає таке враження, що мене потрібно відправляти в музичну школу на перенавчання. От моя мама може п’ять років не грати, а потім сісти за інструмент і віртуозно виконати Другий етюд Шопена.
БЕЗ КОРДОНІВ
— Я народився в Краснодарському краї в музичній родині. Але мої найкращі дитячі роки пройшли в Україні. Справа в тому, що 1950 року, коли мені виповнився рік, бабусю репресували, і мене відправили в Запоріжжя до її сестри. Там я вчився в школі до 14 років. До речі, з української мови в табелі в мене «п’ятірка», а з російської — «четвірка». Саме Запоріжжя стало моїм першим улюбленим містом. Це вже потім — навчання в Московській консерваторії (клас Льва Наумова). Мені пощастило, що я потрапив до чудового педагога — послідовника методики Нейгауза (вчитель таких майстрів фортепіанної школи, як Святослав Ріхтер та Еміль Гілельс). Я дуже добре розумію хвилювання конкурсантів, адже і сам пройшов через горнило змагань. Те відчуття щастя, коли одержав свою першу міжнародну нагороду — третю премію та «Prix de Prince» на конкурсі Марії Лонг та Жака Тібо в Парижі. Як першим серед піаністів колишнього СРСР став переможцем IV конкурсу Вена Клайберна у Форт- Ворті (США). Як після цього почав активно гастролювати. Був період, коли мене, незважаючи на запрошення, не випускали із Союзу.
Я вважаю, що музикант не повинен бути зв’язаний кордонами. Сьогодні мій дім — в Америці. Коли почалася перебудова, мені запропонували цікавий контракт, що включав у себе гастролі та записи із симфонічними оркестрами в Німеччині та США, а також запропонували стати артистом-резидентом музичного відділення Університету Північного Техасу. Я погодився і ні за чим не шкодую. Заснував «Товариство Віардо», що допомагає розвитку фортепіанної школи серед студентів та педагогів. У моїх класах навчаються студенти з різних країн Європи, Америки й Африки. Я вважаю, що мені пощастило, адже доля подарувала мені зустрічі з такими видатними диригентами, як Китаєнко, Мазель, Мета, Співаков, окрім того, я є професором Московської консерваторії імені Чайковського, минулого сезону багато гастролював як піаніст. Дав сольні концерти в Бразилії, Німеччині, Португалії, Канаді, Польщі, Франції та США. Цього приїзду в Київ я дав один майстер-клас і сподіваюся, що до наступного конкурсу пам’яті Горовиця привезу сюди і своїх учнів.
Уже кажучи маестро «до побачення», я не втрималася від запитання, що буквально крутилося на язиці весь час, поки ми розмовляли, — чи є він родичем Поліни Віардо, музи Івана Тургенєва? Володимир Владиленович розсміявся і зазначив, що йому часто ставлять це запитання: «Я їй рідня через її кузенів. Сімейство Поліни не визнає мене, я думаю, з матеріальних мотивів, можливо, побоюючись, що претендуватиму на частину її спадщини. Хоча формально вони відмовляють через те, що по-французькому пишеться «Viardot», а в Росії моєму дідові, коли виписували паспорт, то букву «t», що не вимовляється, не вписали. От і вийшло, що моє прізвище в російській транскрипції стало «Віардо». Але я не страждаю від цього.
