Часом можна почути термін — Розстріляне відродження. Отже, існувало власне — Українське — від родження. Вочевидь, маються на увазі роки ХХ століття до утворення УНР і дещиця потому. Канву тодішніх подій ми, зокрема завдяки публікаціям «Дня», уявляємо. А що ми знаємо про людей, які породили ту добу і були породжені нею? Гадаю, небагато. А це була ціла генерація романтично налаштованих юнаків і дівчат, які жили Україною й задля неї, готові були накласти за неї головою і, здебільшого, полишилися у своєму часі, примусово зневажені нащадками.
А все ж, не знаю, як кому, а мені протягом життя доводилося перестрівати людей того кшталту, тієї доби. Може, і не достеменно їх, але їхніх прямих нащадків, котрим дещо передався той вогонь Прометея. Про одну з жінок того гарту цей нарис.
Надія Йосипівна Малишко народилася в середовищі народної інтелігенції на початку визвольних змагань 1917—1921 рр. і прожила практично все життя у смт Васильківка на Дніпропетровщині. Ми з нею ніколи не бачилися, але вже 10 років розвивається наш «епістолярний роман».
Із проголошенням у ЗМІ «Лексичної толоки» — збору лексики й фразеологізмів для доповнення словників української мови, пані Надія несміливо озвалася й почала раз у раз надсилати грубенькі конверти із перлинами нашої мови. До власне добірних матеріалів для годиться, додавалися листи. І завдяки ним поступово відтворився як образ лідера Толоки, яким вона, поза сумнівом, стала, так і склався розділ своєрідного літопису життя нашої країни: люди козацького краю, їхні звичаї, мова, зовнішні впливи й обставини.
Якось вона написала про своїх педагогів, людей, що ввели її до храму національної культури, сформували як українку. Прищепили, зокрема, любов до мови, викладачем якої вона стала, й досі воює за неї з нахабами й невігласами.
Хитрик. Як він любив Україну, школу, учнів! Викладав історію, і його розповіді були далекі від підручника. Директор школи. Сам організовував і проводив тематичні вечори на різні теми. І завжди виступав як фахівець. Як його паплюжили в газетах! Перед арештом сказав: «Якщо я й винен у чомусь, то тільки в тому, що безмежно люблю Україну». Розстріляли.
Костів. Завуч школи. Із його розумом і знанням ніхто не міг зрівнятися. Шляхетний, красивий, культурний. Закінчив Краківський університет, знав до десятка мов. Знайомий був з багатьма дореволюційними письменниками. Його уроки літератури — то зримі картини життя. А як він читав художні твори! Я й зараз бачу Ігоря Святославовича, Всеволода-буй-тура. Розстріляли.
Тараненко. Молодий (27 років), енергійний, красень, розумний, освічений, організатор різних нестандартних нововведень серед молоді. Учні за ним юрбою бігали, а дівчата поголовно закохані в нього були. У фізкабінеті всі прилади поробив своїми руками з нашими хлопцями. Розстріляли.
Ткалік — директор школи після Хитрика. Розстріляли.
Ціммер. Розстріляли.
Михайлов. Помер у в’язниці після допитів.
Так це ж тільки з нашої першої середньої! А розкажеш молодим, кажуть: «Ну и что? Так нужно было».
Кому?
Як же прикро, що ота всенародна трагедія нічого не навчила ні старших, ні молодих. Старі так закодовані, закомплексовані, що й до цього часу як папуги повторюють: «У 33-му труднощі були, а голоду не було». Мати й брат померли з голоду, сам у школі сьорбав (як дадуть) похльобку з мерзлих буряків, продав із себе сорочку... А «голоду на було»!
Отак ми позбулися тонесенького прошарку інтелігенції, що вцілів після навал різних муравйових. Еліту, корифеїв перемолотили різними «справами СВУ», а по селах і містечках обійшлися без розголосу в пресі. От вам і причина «розінтелігенчення» (термін Юрія Шевельова) нашої громади.
А ось недавній лист від пані Надії:
«Два роки тому до мене прийшла біда: впала й поламала ногу... зараз ходжу, але з палицею (і то хитко) чи в каталці, а жаль. Саме йде збір інформації про голодомор 33-го.
Я його дуже добре пам’ятаю, той 33-й, бо «мені тринадцятий минало». Можна було б походити по Васильківці й поговорити з багатьма старенькими. Вони мені «всі знайомі, всі свої». Але я цього зробити не можу. Тоді я пoдумки «пройшлася» по рідних вулицях і записала тих, кого я добре знала, говорила з ними, сусідила, дружила, ходила з ними до школи, — і вони стали жертвами голодомору.
Збір прізвищ продовжувала і після «походеньків». Декому телефонувала, уточнювала, записувала нових. Назбиралося щось із сотню імен. Список передала в наш музей, щоб і цих записали до «Книги жертв голодомору».
Але директорка музею пішла до ЗАГСу, попросила книги 1932—33 рр. і майже нікого не виявила в записах. Якщо і був хтось, то помер він (так записано) від водянки, серцевого нападу, грипу, пневмонії, склерозу і т. ін. Від голоду ніхто не помер!
Яка наївність, яка глупота!
Слово «голод» тоді було суворо заборонено! Хто його вимовляв, за тим ішли переслідування, тортури, а то й смерть. А якби працівник ЗАГСу якомусь покійнику написав діагноз: голод, то такого негайно б розстріляли. Та й закралися в мене сумніви, що шановна директорка музею бачила й читала книги ЗАГСу 1932—33 рр.
Ми з моїм чоловіком Семеном записувалися в ЗАГСі після війни. Прожили разом близько 40 років. Коли він помер, мені треба було переоформити на себе хату. Принесла я документ, а нотаріус тільки глянула й каже: «Ваше свідоцтво не дійсне. Немає підпису зав. ЗАГСом».
Пішла туди, а там: «У Васильківці архіви зберігаються 10 років, а після цього лежать в області, у спецхранах».
Ну от! А Наталі Олексіївні зразу ж так і виставили довоєнні документи. Ще прийшла до мене додому по фотографію Семена Трохимовича для музею (він був посланий Москвою в польську армію і прослужив там до 1947-го). Розказала, що спочатку не давали книги, а потім: «Ну, ми ж вас знаємо, ви ж авторитетна людина. Та ладно вже, беріть книги».
А чому багатьох у книгах смерті не знайшли? Та тому, що хто їх буде записувати, отих куркулят-сиріт, що жили біля нас? Василь і Одарка (їхні батьки) померли за кілька днів. Залишилося троє дівчаток, голодні, в холодній хаті. Найстарша Клава, років десяти, а ті зовсім малі. Хата продана. Прийшла нова господиня, дітей повикидала на мороз, на стужу, на темінь. Побігли діти в горoди, в замети, в бур’яни, в терняки. Там і позамерзали. Тільки весною поприкидали трупи землею. Хто їх запише?
Або отих, що падали і вмирали на дорогах, на станціях, під загатами, на вулицях у калюжах... без документів, незнaні, невідомі, чужі. У містах такого не було.
Не думаю, що дівчата з сільради самі додумалися перекручувати дані. Напевно, вони корилися якимось «вказівкам» з райкому, а там, у свою чергу, ловили волю верхів, які прагнули замітати сліди, бо «знала кицька, чиє сало з’їла»!
І це додатково свідчить, що той голод не був наслідком неврожаю або «временных трудностей», як твердять сучасні комуністи, забуваючи додати, як сподобився один «розумник» стосовно російських вояків у Чечні: «Вони вмирають з усмішкою на вустах». То, може, й наше селянство радісно гинуло, виспівуючи пісні про партію Леніна-Сталіна?
Друге, як наслідок рефлексії над листами Надії Йосипівни. Якщо дані фальшувалися або факти взагалі не фіксувалися, то більш-менш точної кількості жертв, як і їхніх імен, ми ніколи не знатимемо. Можливі лише оцінки на підставі демографічних закономірностей.
І третє. В нас на місцях, схоже, і досі панує якась неукраїнська влада. Вона нишком і явно нехтує, оббріхує як боротьбу за Україну бійців УПА, так і пам’ять хліборобського цвіту нашої нації.
Тож схилімо голову перед горбками, під якими покояться останки наших безіменних, не відспіваних і не оплаканих земляків і рідних!
