Після прийнятих пологів у хаті на хуторі при світлі гасової лампи й у присутності дітей, які звісили голови з печі (й це у благополучному Луцькому районі!), одна з колег Єлизавети Тарасівни Чайковської півроку лікувала нерви й зареклася працювати у сільському медпункті. Вона ж завідує фельдшерсько-акушерським пунктом у маленьких Уманцях уже 48 років, залишаючись єдиним медпрацівником на кілька навколишніх сіл.
Якщо минулої зими й був десь кінець світу, то, на думку Єлизавети Тарасівни, він був в Уманцях. Віддалене від траси село, до якого з райцентру «швидка» їде годину лише в один кінець (і стільки ж назад), так заблокували замети, що вона почала боятися ночі. Лягала й не могла заснути. Не доведи Господи якої біди! У селі знову не працювали телефони, не стало й доріг. А за Уманцями потопали у сніговій імлі Ватин і Ватинець, Скірче й Жуківець, мешканці яких добре знають дорогу до Тарасівни. Один із ватинецьких чоловіків навіть називає її своєю кумою.
— Він віз на пологи в Горохів жінку, яка почала народжувати в дорозі. Доїхав, каже, до сосни, дивлюся, чи в тебе на ФАПі двері відкриті... «Бо якби були закриті, то вмер би в кабіні!» З нею з дому ніхто й не сів, відправили жінку саму. І ось на цій кушетці вона й народжувала, — показує Єлизавета Тарасівна. — Нікого поруч, жодної допомоги, тільки вона й я...
Вона — дитя війни, мала п’ять років, коли батько, залишивши вагітну дружину, загинув на фронті. Мама померла у серпнi минулого року, а брат мешкає в рідному селі Пірванче, яке знаходиться за п’ять хвилин їзди для «швидкої» від райцентру. Через це Єлизавета Тарасівна по-доброму заздрить братовій, котра теж сільська медичка.
— Якби я в Уманцях не вийшла заміж, відпрацювала б три роки за направленням — і тільки Уманці мене й бачили!
У такі села — а насправді, то й у менш віддалені від райцентру — молоді медики не хочуть іти.
— Абсолютно не хочуть! Кажуть, що складно працювати. Дуже складно! Оклад малий, якщо не найменший. Я на початку отримувала 40 рублів, а тепер і 400 гривень не отримую...
— Фактично той самий еквівалент, що колись 40...
— Трудно, але ми трудніше починали.
До Уманців Єлизавета Тарасівна потрапила після закінчення 1958 року Луцького медичного училища та трьох місяців самостійної роботи в селі Коритниця Локачинського району. А дорогу в село проклали аж 1982-го! Не було ні машини, ні телефону, медпункт був у приймах: змінили три селянські хати. Ошатне приміщення, в якому ми розмовляємо, будувала вже Є. Чайковська. Під ногами — килимок, сліпучо-білі накидки аж хрумтять чистотою. Фельдшер гордиться, що тепер на ФАПі — дві маніпуляційні, одна з них акушерська. Але протоплюють грубку тут лише тоді, коли є на прийом жінки... За склом у шафі — аптечка, асортимент якої мало відрізняється від горохівських аптек, та, щоб привезти ліки, доводиться часом наймати приватну машину... Оскільки й маршрутка з Луцька ходить сюди, коли господар вважає за потрібне, то щоб дістатися до райлікарні, люди теж часто вдаються до приватних послуг. А найняти з такою метою машину коштує 40 гривень. Ясно, що на варті суспільного здоров’я залишається сільський фельдшер. За майже півстоліття роботи на передовому «фронті» охорони здоров’я й при відсутності в найближчому просторі лікаря у Є. Чайковської вистачало ситуацій, які можна назвати стресовими.
— Було, що на цій же кушетці у ватинецької жінки приймала у пологах близнят. Одного разу в чоловіка при шлунковій кровотечі тиск упав до 50 ударів, треба було ставити систему, піднімати тиск, чекаючи «швидку». Думала, не довезу в лікарню... А хвора дитинка чи кровотечі в жінок?! Після такого місяць не можеш ні спати, ні їсти. То страшна... То важка робота, — виправляється Тарасівна, а на моє запитання, чи не було у неї справді безвихідних ситуацій, тільки махає рукою. Були, й хіба тільки в неї...
— Цей випадок трапився в Уманцях, коли я саме в декрет пішла. Одна з місцевих жіночок, між іншим, сама медичка, завагітніла, але чомусь вагітність приховувала, скільки могла. Як мені здається, чоловік хотів сина, а вона відчувала, що народить і другу дівчинку... Ось взяли її перейми, везе чоловік у Горохів. А дорога ж переметена, невдовзі машина застрягла. Вдома ж батько місця не знаходить, виїжджає, врешті, услід. Добралися вони лише до крайньої хати на Ярівці, а вона починає народжувати просто в машині. Шофер побіг у хату: може, жінка яка є. Правда, жінка була, ще й не розгубилася. Вийшла вже з рушником і теплою водою. А породілля розродилася, дитя й не писне, вона в шоку замотала його у свій плащ і кинула в машині під ноги. Каже: вертаймося, воно — не живе. Вдома лягла, а їй погано, бо місце не відійшло... Покликали медичку, яка мене заміняла. Дитина ж лежала в холодному коридорі. То моя наступниця й жінку врятувала, і дитя (дівчинка була) відходила, бо живе було. Тепер ця дівчина заміжня, а родина її давно в Уманцях не живе. Як ви думаєте, молоді тепер захочуть так працювати? Щоб за все відповідати й потерпати?.. Мені здається, дай їм і тисячу на зарплату, а в село не підуть.
— І ви були молодими, а із села не втекли.
— Не в усіх однаковий характер. Мені з моїм важко. Треба шість годин працювати, а я й 16 працювала. Ось сьогодні прийняла людей, багатенько було, ще записи зроблю, а тоді піду в село. Одній дитині щеплення зроблю, іншу провідаю. Так по хатах до восьмої години вечора ходитиму. Цієї зими було так слизько, що в Уманці (а приміщення ФАПу на перехресті між двома селами — власне Уманцями й Зеленолужею, яка тепер стала просто вулицею. — Авт. ) увійти не можна було. Мені ж треба було робити уколи дитині, хворій на запалення легень. Іду ввечері, у них в хаті ще й світла нема, й ніхто тобі назустріч не вийде. Просися, щоб до хати пустили. То дочка мене проводжала й зустрічала...
— Дочки не хотіли за вашим прикладом стати медиками?
— Я не хотіла, щоб вони пішли в медицину.
Проживши й переживши, врятувавши не одне життя в окрузі, Є. Чайковська допрацювалася до того, що на 48-му році роботи на неї... написали скаргу. Звинувачували в... непрофесійності, у тому, що примушує везти дитину до лікарні, а батьки цього не хотіли. Якби жила в місті, могла б цих людей ніколи більше не зустрічати. Та й у селі могла б пройти повз їхню хату.
— То дві сім’ї дуже трудні! Ото в матері було троє синів, двоє з них засуджені, один за вбивство. Середульший узяв жінку від іншого чоловіка, з яким вона мала п’ятеро дітей, а це й від нього народила. А старший його брат находив дитя її дочці, якій тільки 13 виповнилося. До речі, він перед вами на уколи приходив, бо теща його по голові сильно вдарила. Йому 30 років, жінці — 13, він забрав її від тещі до своєї мами. І дитині там краще, бо свекруха за дитя переживає. А матері, видно, це не сподобалося, забрала дочку назад, хоч і самі не мають де жити. Сіли в чужій хаті, та й сидять... Коли зять прийшов забрати жінку з дитям, вона чимось так ударила, що неживий був, снігом, казав, відтирали.
— У вас тут пристрасті, як у бразильському серіалі...
— Такого в серіалах не показують. У дитини (тієї, що мама сімейства народила) до року вже третій раз запалення. Помирає дитина на твоїх очах, а вона: «У лікарню не поїду!»
Свої люди, як каже Єлизавета Тарасівна, до неї звикли. Що скаже, що призначить — те приймають і виконують. Між іншим, нема в Уманцях надто поширеного тепер, на жаль, раку чи туберкульозу. Одна жіночка була прооперована 1977 року, інша ще 1962-го — і живуть, бо вчасно виявили біду... Фельдшер привчила людей вчасно провірятися, й коли приїжджає з райлікарні гінеколог, то має на цілий день роботи... Не всі мають можливість найняти машину й поїхати до райлікарні, а до Тарасівни прийти, тиск поміряти, перевіритися — лише одиниці не слухаються, бо фельдшер має авторитет.
— Ми до діток до року маємо ходити раз на тиждень, а я щодня йду. Був Новий рік, 1 — 2 січня — вихідні, пішла я в цю сім’ю третього. Дитина така тяжка, аж синя, дихала одним животом, серцебиття... А вони: у Горохів у лікарню не повеземо!
Є. Чайковська додзвонилася до районного педіатра.
— Обіцяли мамі з дитиною всі умови. Безплатне лікування, харчування, аби їхала лікувати. Не хоче в Горохів — завеземо в Луцьк чи Київ, хай лікарню вибирає. А мама: ми маємо свої гроші й самі дитину завеземо в Луцьк. Проте нікуди не повезли, і знов я ходила десять діб день і ніч, робила уколи... І знов мала кашляти почала! Був випадок, що головний лікар прислав у цю сім’ю цілу бригаду з десяти чоловік. З райвідділу освіти були, з сільради, бо ж старші діти до школи не ходили. Цілий день вмовляли, впрошували, вже почали писати акт із пропозицією позбавити прав батьківства, то вона поїхала з хворим малям до лікарні. А через день утекла. Одумалася потім, що втратить дитячі гроші. Один чоловік їй казав: ти півтори тисячі отримала, а Тарасівна — тільки 300. Вони до мене за допомогою не йдуть, то йду сама. Дитина ж не винна!
В Уманці ми їхали крізь високі снігові тунелі. У Ватині та Мирному ще є потужні сільськогосподарські підприємства, які мають техніку й розчищають дороги. Коли наступного дня потелефонувала до Є. Чайковської, то вона сказала, що замело так, що не скоро й прочистять. Зате влітку село дуже гарне. Хати добротні, є водопровід, одна з вулиць уже має газ. Пориті «окопи» й навколо уманецького ФАПу. Надія на голубий вогник применшує навіть жаль за чудесними квітниками, в яких потопає заклад від весни до осені. Коли Є. Чайковська починала працювати, діток віком до року було до двох і більше десятків. Потім перестали народжувати а от ніби помаленьку «бебі-бум» наближається й до цих країв. Але люди стали хворіти значно більше, чоловіки мруть як мухи, в селах дуже багато вдів. Як спомин про краще життя бовваніє при в’їзді в село гарне приміщення школи. Тепер кажуть, що завелику спорудили: зі спортзалом, із дитсадком... Усе було в килимах... Але за опалювальний сезон використали вісім чи десять машин брикету. Школу закрили, тому майже три десятки уманецьких дітей прокладають дорогу до знань крізь болота чи замети.
— Молоді наче й побільшало, діток до року вже від п’яти до десяти буває. А враження таке, що село наче має вимерти, — каже Єлизавета Тарасівна. — Чоловіків підвозять на роботу до Ватина, в Уманцях залишилася ферма. Щоправда, колись на ній працювали 16 — 18 доярок, а тепер — лише четверо.
Коли на неї написали незаслужену скаргу, вона подала заяву про звільнення. Давно на пенсії, сама здоров’я не має. Торік кілька місяців була на лікарняному, бо зламала руку. Але люди почали йти додому. Те, що вони не перестануть йти, навіть якщо безповоротно оформить «відставку», переконало її ще трохи попрацювати.
— Медичні училища багато місцевих закінчило, та жоден на село не пішов. То трудна робота! Медик і десять років відпрацює, а буде відчувати, що стаж ще замалий. Я тільки після 20-ти років відчула, що можу надати допомогу й на рівні лікаря, — ось таку високу планку ставить фельдшер, яка є нині «золотим фондом» волинської сільської медицини. — Кажуть, що закінчить медучилище одна дівчинка з Мирного й на моє місце прийде. Але щось я в це не вірю...
