Сьогодні в Будинку вчителя о 16.00 відбудеться перша широка презентація книг видавництва «Генеза», де будуть присутні віце-прем’єр-міністр України Микола Жулинський (до речі, автор однієї з книжок, виданих «Генезою», — «Заявити про себе культурою»), міністр освіти та науки України Василь Кремінь, міністр внутрішніх справ України Юрій Кравченко та багато інших високопосадовців. Ми вже повідомляли, що 20 лютого, гостями «Дня» були генеральний директор видавництва «Генеза» Олексій Дубас, завідуючий історичною редакцією «Генези» Ігор Гирич, а також автор однієї з репрезентованих книг «Україна ХХ століття: Особи та події в контексті важкої історії», доктор історичних наук, професор Юрій Шаповал, який працює в Інституті етнонаціональних і політичних досліджень. «Генеза» — одне з небагатьох видавництв в Україні, що зробило вагомий внесок у справу поширення наукових знань, у першу чергу шляхом вдосконалення методики освіти. За підручниками «Генези» вже не перший рік навчаються школярі України.
Нам дуже приємно спілкуватися з видавцями «Генези», які допомагають історикам увічнити свої праці, яким є що сказати суспільству сьогодні. Але водночас важливо говорити, у якому контексті, внутрішньополітичному, гуманітарному і видавці, й історики зараз працюють. Юрію Івановичу, є відчуття, що для себе за ці 10 років Ви переосмислили колишнє своє знання української історії радянського періоду?
Юрій ШАПОВАЛ: — Нинi йде iз цього процесу переосмислення в основному пафос. От чим і відзначалася «перебудова», чи події радянської історії, та й багато подій з української історії минулих століть — вони всі були просякнуті якимось бажанням пізнавати, але пафос превалював. Скажімо, якщо говорити про радянську історію, то там був доволі відчутний руйнівний пафос. Треба було зруйнувати систему. І тоді радянська історія була лише засобом, щоб її зруйнувати. Коли казали про сталінізм, то всі мали на увазі ленінізм. Ви всі прекрасно це пам’ятаєте. Нарешті ці часи минають і залишається дуже серйозний і конкретний результат для аналізу, і ми бачимо тепер абсолютно різні сторони радянської історії, політичної системи, і це, мені здається, найцікавіша риса сьогодення.
— Працюючи над архівами, вивчаючи ту нещадну боротьбу радянської влади з українською елітою, інтелігенцією, що не поділяла офіційної лінії, чи маєте Ви якісь власні спостереження? У чому слабкість національного руху, що з 1991 року визначав багато що в політиці України?
Ю.Ш.: — Одна з незаперечних істин, що репресії в Україні розпочалися трохи раніше, ніж цей процес набрав обертів у Радянській Росії, чи Радянському Союзі в цілому. Тому що в Україні були два контрапункти, якщо говорити про історію, яка передувала Великому Терору, класичному його періоду (з 1936 до 1938 року). Це період колективізації і страшенного спротиву селянства, справжньої війни режиму проти власне народу, тому що селянство було його більшою частиною. І лише тепер ми можемо оцінити масштаби цієї боротьби. Друге — це голод початку 1930-х років, і ці дві події були використані режимом для того, щоб вести наступ. Це одна причина. А друга причина власне випливала з тих подій, з того, як ми його називаємо, викошеного «інтелектуального поля». Риса, яку той режим зміг інсталювати і яка мала якісь корені в нашій історії, насамперед — політичній історії. Унікальною рисою українських керівників є здатність пристосовуватися, рабське по суті вміння (людина має щось у голові, має якісь ідеї, але вона змушена пристосовуватися і повинна робити це більш чи менш майстерно). І от скажімо, сучасна політична ситуація дає безліч прикладів. Як писала з іронією нещодавно одна московська газета (це мені було вкрай неприємно читати), українські олігархи за давньою традицією поливають одне одного брудом у московських газетах. А «Независимая газета» взяла інтерв’ю у двох олігархів iз різних таборів і вони характеризували один одного у «відповідний спосіб». Ця риса дуже пов’язана з минулим, і не лише радянських часів.
— А що ми бачимо нинi? Маємо прецедент коли фактично політична опозиція, частину якої складають націонал-демократи, поводять себе так, нібито вони досі не визнали незалежності України. Одна справа — звертатися за допомогою до експертів, а інша справа грати на зниження ставок України. Таким чином, що потім і втручання в політичну ситуацію в Україні чи то Заходу, чи то Росії виглядає як певна гуманітарна місія.
Ю.Ш.: — Абсолютно згоден. Одна із думок, яка є у передмові до цієї книжки («Україна ХХ століття...» — Ред. ), — у мене складається таке враження, що сучасний політичний істеблішмент ніяк не вирішить, що з цією незалежністю робити — чи це «всерйоз і надовго», як казав ще Ілліч, чи це якась гра, той потяг, iз якого можна швидко зійти принагідно на станції, і бажано, щоб вона була за межами України.
Олексій ДУБАС: — У нашій історії видавництва був такий цікавий епізод, ще тоді коли ми започаткували видавництво у 1992 році. Постала така проблема — держава не мала своїх підручників, звичайних підручників історії. Як можна було вчити громадян своєї країни? Уявляєте собі, у Києві, в столиці, центрі держави, політичному, науковому, не знайшлося людей, які взялися б за цю справу. І фактично у нас більше 90% істориків, авторів наших підручників, що стали популярними, з провінції.
— Не секрет, що в минулому багато хто з нас бачить чи хоче бачити підтвердження своїх оцінок, поглядів. Сповідується «чорно-білий» принцип в освітленні минулого. То з якими ідеалами, що додадуть динамізму нам iти до третього тисячоліття?
Ігор ГИРИЧ: — Була остання передача «Табу», де питають хлопчика про національну ідею. Він відповідає: «Яка там національна ідея? Це придумали якісь дивні люди. Надо нам жить по-человечески...» Ось і мені здається, що ми будемо жити «по-человечески», коли будемо любити оту нещасну Україну. А любити можна тільки тоді, коли будемо знати, вивчати. І коли вона буде гiдна цієї любові. Нинi в Україні така ситуація, на жаль, що любити її важко. Але пояснювати не варто, що її любити треба, і буде змінюватися Україна. Я вважаю, що наше видавництво робить це так, що людина, читаючи ці підручники (нехай вони мають багато недоліків), буде любити Україну. Цей шлях до любові почався нашими підручниками.
О.Д.: — До речі, жодна республіка з колишнього СРСР не має своїх 100%-х підручників з історії, крім України. Факт залишається фактом. Можна говорити про багато причин! Ми ж маємо навіть альтернативні підручники. Людина може у будь-якому класі вибрати 4-5 підручників. Це абсолютно нормально.
— Нас вражає якого значення Ви надаєте цій події, широкій презентації книжок видавництва «Генеза». Ми досі не навчилися подавати в належній іміджевій упаковці свої інтелектуальні досягнення. Розкажіть, будь-ласка, як ви особисто ставитеся до цієї акції?
О.Д.: — Ви знаєте, я зроблю невеличкі аналогії. Якщо кажуть, що незалежність нам подарувала доля, то ми йшли до цієї першої презентації доробку «Генези» закономірно усі вісім років. Взагалі видавництво спеціалізується в галузі навчальної літератури і презентація цих видань (підручники, робочі зошити) річ дуже специфічна і дуже вузька. Але так трапилося, що саме на зламі тисячоліть у нас народилося кілька «дітей», ми їх так і називаємо нашими дітьми, плекаємо їх і «носимо» більше, ніж дев’ять місяців. Наприклад «Історію міліції» ми «носили» шість років; тому це наші діти. І от на межі тисячоліття з’явилися ці видання, включені Міністерством інформації в програму соціально значимих видань. Без нашої на то волі, ми з Міністерством ніколи не працювали. І ми побачили, що наша робота має резонанс, що презентація видань «Генези» може бути цікавою. Тому ми прийшли до такої думки, все решта, — це технологія. Ми хочемо показати, що в Україні можна це робити на нормальному рівні. Можна було ці гроші віддати на зарплату, ще кудись, але ми зробимо на сучасному високому рівні, абсолютно за свій рахунок, гарну європейську презентацію у прекрасному місці, в Будинку Центральної Ради (нині Будинок вчителя). Буде у нас єдиний ворог — це час, тому що про шість презентованих книжок можна говорити безкінечно, хоча я б із задоволенням включив до списку й «Українську історичну дидактику». Це тема окремої розмови.
Ю.Ш.: — Цей збірник на сьогоднішній день — безпрецедентна робота, вперше українські підручники обговорюються фахівцями із різних країн.
О.Д.: — Я бізнесмен, і мені говорили, Олексію, чи треба тобі робити таку справу, коли в центрі уваги зараз «касетний скандал», а ти запрошуєш міністрів... Але ми принципово пішли на те, що треба робити таку справу, не дивлячись на те, які б там політичні хитання мали місце. Ми запросили й отримали підтвердження, незалежно від того, що про нього тепер говорять, міністра МВД Юрія Кравченка. Ми зібрали чисті документи. Людина, що їх упорядкувала, фанат своєї справи. Aвтору 77 років, генерал-лейтенант міліції Петро Петрович Михайленко. Людина тієї ще епохи. Він їздив до Москви, працював в архівах. Це феноменальна за обсягом робота — тритомна «Історія міліції».
— Ми повинні знати подвижників і використовувати кожну годину, щоб казати добре слово про них, один українець про іншого; це рідкісне явище.
О.Д.: — Тому ми хочемо бачити міністра освіти Василя Кременя як міністра, а не заступника голови СДПУ (о); пообіцяв бути Іван Драч, голова Комітету інформаційної політики. Буде цілий ряд керівників СБУ. Без них Юрій Шаповал не зміг би підняти такий величезний історичний пласт. І ці люди будуть на зібранні, яке буде їх об’єднувати, а не розмежовувати.
Ю.Ш.: — Я гадаю, що ті, хто прочитає книжку Миколи Жулинського «Заявити про себе культурою», змінять думку про нього на кращу. І це не тому, що він віце-прем’єр, і тому що він писав передмову до моєї книжки. Ця книга надзвичайно цікава робота — за багато років зібрані його виступи, праці й уважний читач помітить, що ця людина має свій духовний стрижень, свої інтелектуальні орієнтири. Він вірний своїм орієнтирам у таких складних умовах. Згадайте той скандал, який влаштували навколо нього, групи фахівців, що вирішили запровадити новий правопис... Йшла кампанія дискредитації і цього проекту і власне, людей, які в ньому брали участь. Мені здається, що ця книжка буде хорошим контраргументом.
О.Д.: — У нас уже є проблема iз мiсць взагалі. Зал на 500 чоловік.
І.Г.: — Хочу нагадати такий вислів: «Держава, яка відмовляється годувати свою армію, буде годувати армію свого ворога». Перефразуючи, скажу, що держава, яка не дбає про виховання через підручники своїх громадян, фактично годує громадян інших країн. Мені здається, що «Генеза» якраз вносить внесок у годування власної країни, і що ми стоїмо на порозі до підготовки практично нової генерації підручників iз новими авторами, більш кращими, більш цікавими, потрібними.
— Ваша продукція, ми цілком переконані, буде конкурентною, європейською. Газета «День» вітає вас щиро з презентацією, тому що за всі ті роки, що ми робимо газету, намагаємося дотримуватися лозунгу: «Українське — означає інтелектуальне». У цьому немає нічого від комплексів якоїсь неймовірної самозакоханості. Це означає тільки те, що ми можемо це зробити, ми можемо конкурувати і це потрібно. Середовище, де проходить така високоінтелектуальна робота, безумовно, об’єднує. Запрошуємо до співпраці.
Продовження читайте в наступному п’ятничному номері «Дня»
