Воїн із позивним «Сокіл» рік відслужив у 3-му окремому танковому батальйоні «Звіробій». До цього декілька місяців воював у лавах Національної гвардії. Зустрічі з бойовими побратимами, спілкування зі школярами і малечею у дитсадках — зараз у бійця чимало справ. Але Артур знайшов час, щоб завітати до нашої редакції. «Рвалися до дембеля, крайні дні тяжкі були. Знаєш, що маєш бути вдома, а ще служиш. Але витримали. Втрати батальйону мінімальні. Завдяки нашим офіцерам і комбату батальйон зберігся і непогано зарекомендував себе. Вороги нас боялися», — розповідає Артур Степаненко.
ТОВАРИШ ЛЕДЬ УПІЗНАВ У ЦИВІЛЬНОМУ
Київ зустрів «Сокола» з побратимами гучно. Танкіст згадує: «Коли у потязі під’їжджали до Києва, нам зателефонували і попередили, що зустрічатимуть волонтери, рідні та телевізійники. Просили, щоб не пішли кудись гуляти — дембель святкувати. Все нормально було, ніхто не підвів. Емоції фантастичні!» Так само тепло зустріли Артура у рідному селі Кожухівка, що на Київщині. Одразу запросили до школи — там «Сокіл» подарував дітям бойовий прапор. А за декілька днів Артур сам зустрічав хлопця зі свого взводу, який також демобілізувався. Товариш ледь упізнав друга, вдягненого у цивільне.
Перед дембелем Артур стояв під містом Попасна Луганської області. «Наші хлопці стріляли, відбивали атаки, ловили диверсантів, — розповідає «Сокіл». — Стало страшно, коли за тиждень-два до перемир’я нас обстрілювали то з САУ (самохідна артилерійська установка. — Авт.), то з «Градів». Розслабилися трошки — і на тобі, прилетіло у гості. І безпілотники кружляли над нами постійно».
За рік на фронті Артура найглибше вразила смерть товариша. Хлопець служив в іншому підрозділі, був земляком бійця. «Друг загинув під Краматорськом. Йому залишався десь місяць до дембеля. Перед тим, як він загинув, ми бачилися у Краматорську — це після 9 травня було. І знати, що ти, фактично, останній, хто бачив його живим, — дуже тяжко, — зізнається Степаненко. — За пару днів у школі села Кожухівка, де друг працював і вчився, йому відкрили меморіальну дошку. У нас вже друга така. Перша — чоловіку, який колись в Афганістані загинув».
БАТАЛЬЙОН — ЄДИНА РОДИНА
Бійці підрозділу, де служив танкіст, за рік здружилися — не розлий вода. За словами Артура, спочатку притиралися одне до одного, але потім зрозуміли, що живуть, як родина, і треба відповідати за побратимів, поважати їх. Доказ дружби — бійці перестали ходити до їдальні й готували самі. До речі, з продуктами у танкістів проблем не було. Це — заслуга волонтерів і командування батальйону. Із державним забезпеченням за рік було чимало проблем, але потроху ситуація покращується. «Ті ж речові мішки у нас старі були, а у недавно мобілізованих — нові, хороші. Налагодилося забезпечення технікою. Раніше все довго шукали, бігали по складах і все одно не розуміли, де дістати необхідне. А зараз — зателефонували, приїхали, взяли, записали — все як має бути», — розповідає Степаненко.
У селі біля Попасної, де був Артур, переважно живуть пенсіонери. Військові роззнайомилися з місцевими і допомагали їм. «Сіно погребемо жінці — вона нам яєць принесе. Якось у селі «гусак» для води «полетів» — ми полагодили. А один місцевий пасічник постійно приносив нам то мед, то ще щось, — перераховує «Сокіл». — Люди довіряють військовим, і ми намагаємося їм допомогти. Якось завантажили у машину свої продукти і розвозили харчі по дальніх школах Попасної. Чимало мешканців Донбасу зараз вертаються до своїх домівок, відбудовують їх потихеньку — хлопці допомагають фізичною працею. І нам веселіше — час швидше проходить, і місцевим добре». Власне, місцеві жителі «прив’язали» Артура до Донбасу. Боєць згадує, що тільки-но повернувся з Нацгвардії — вже сумував за Слов’янськом. А тепер хоче поїхати до Артемівська як цивільний. За час, проведений на передовій, у «Сокола» з’явилося багато друзів в Артемівську, Селідовому, Попасній.
З ТАНКУ — ДО СІЛЬРАДИ?
«На зміну нашому екіпажу прийшло двоє чоловіків: в одного — троє дітей, в іншого — двоє онуків», — ділиться Степаненко. Перед дембелем бійці з підрозділу Артура допомогли новобранцям оговтатися на передовій. «У нас досвіду більше. У новачків — лише місяць «Десни» (навчальний центр. — Авт.) за плечима, а там багато чому не навчишся. У нас з товаришами було таке, що стріляють, і ніхто не каже, що це. Самі вчилися», — пояснює «Сокіл». Танк Артура «Ангеліна — Білий тигр» наступники обіцяють не перейменовувати: адже під цією назвою машина пройшла чимало боїв.
Артур демобілізувався у званні старшого сержанта. Нині, як і до війни, працює електриком реактора в Інституті ядерних досліджень, але надовго лишатися там не планує. «Рекомендували йти у поліцію — наче там дуже непогано. У крайньому випадку, біля мене є військова частина — можна там записатися контрактником. Там, де працюю зараз, немає перспектив для мене. Навіть колеги радять змінити заняття — поки є можливість йти далі», — пояснює «Сокіл». Єдине, у чому впевнений Артур — незабаром разом із побратимами почне волонтерити, допомагати товаришам на передовій. Також танкіст візьме участь у місцевих виборах. Податися у депутати сільської ради попросили земляки. Односельці пишаються «Соколом», довіряють йому і переконані, що він добре знає проблеми рідної Кожухівки.
«ДОПОМОЖУТЬ МИРОТВОРЦІ»
Чим закінчиться війна на сході України — передбачити важко. «Сокіл» не хоче загадувати, але відзначив: бойовики гризуться між собою по повній. «У них забезпечення немає, зарплатні вже немає, — каже про бойовиків «ДНР» та «ЛНР» Артур. — У Росії є Сирія — там тепер не до них. Коли Росія втягнулася у сирійський конфлікт, на Донбасі стало відносно спокійно — міномет якийсь постріляє, а важкого озброєння майже немає. Багато найманців здаються, бо розчарувалися. Людям обіцяли одне, а потім вони побачили, що їх кинули. Гадаю, нам допоможуть миротворці ООН. Якби вони просто стояли на Донбасі, це була б перша гарантія дотримання Мінських домовленостей. Бо якщо бойовики полізуть на миротворців, світ побачить, що не Україна провокує агресію».
На завершення зустрічі ми подарували «Соколу» книжку «Катастрофа і Тріумф. Історії українських Героїв», в якій є і його історія. «Такі книжки — це і є новітня історія України! Завдяки таким розповідям потім не буде пересмикування історії. Людині набагато цікавіше почитати таку книжку, ніж слухати у школі речі, яким вона і не повірить. Тому такі книжки, як «Катастрофа і Тріумф...» мають бути», — поділився враженнями Степаненко. «Військова одіссея» Артура скінчилася, але боєць не припиняє боротьбу за вільну й успішну Україну — хай і не на передовій. Тож, ми будемо підтримувати дружбу із «Соколом», який за цей рік став для нас справжнім побратимом.
ДОВІДКА «Дня»
Портрет Артура Степаненка «Позивний «Сокіл»» фотограф Сергій Харченко зробив минулого літа у Слов’янську. Торік знімок здобув Приз Призів на фотоконкурсі «Дня». Згодом світлину на благодійному аукціоні придбала директор ТОВ «Аквавіта» Тетяна Юркова за 15 тисяч гривень. Ці кошти ми передали на потреби українських військових та безпосередньо Артурові.
