Чого приховувати, щаслива, щаслива нині бабуся Феня! І днинка гарна видалася, й у справах своїх пенсіонерських досягла неабиякого успіху. І коляска — старий друг — тьху-тьху, не підводить який уже рік. Від’їздили в ній діти, підросли, соколи, та й розлетілися в різні сторони. А колясочка служить, рідна, допомагає до суворої зими підготуватися. Оно скільки гілок нарубала бабуся. Дякувати Богові, що по-сусідству повалив вітер товстелезне дерево. Гілок сухих — безліч, возити — не перевозити. Головне — щоб ноги не підвели, надто вже стали суглоби останні кілька років боліти. А дрова ой як потрібні. Адже на вугілля вже не напасешся, кусається вуглинка, не по кишені пенсіонерці. От і доводиться викручуватися з біди. Дивиться бабуся на гору сушняку на колясці — не нарадується. Бачиться їй, мабуть, холодний зимовий день (скільки їх таких уже прожито-пройдено). На дворі — сльота, мокрий сніг, носа не висунеш. А в печі весело потріскують про запас заготовлені дрiвця, в хатині затишно, не те, що в подружки Карпівни в дев’ятиповерхівці-шпаківні. Сяде бабуся перед стареньким чорно-білим телевізором, в якому нескінченний серіал, стане вечеряти — мисочку молока з накришеним хлібом. Замислиться, дивлячись у телевізор, і побачить себе — молоду, вродливу, спритну, потрібну дітям, людям, суспільству. І зовсім не голодну. Зовсім, як ці красуні із серіалу. І посміхнеться бабуся своїм спогадам і на декілька хвилин знову стане щасливою. Чи багато треба для щастя?
