Квітень, дорога, неподалік місто Попасна. Волонтери з громадської організації «Варта 1» на УАЗику знову приїхали у гості до 7-го та 8-го батальйону нацгвардійців. Бійці отримали медикаменти, воду, дитячі малюнки, одяг, їжу. Згодом місцеві жителі почули потужний вибух. Вертаючись тією ж дорогою, волонтерський джип наїхав на фугас. Чотири смерті — полковник Нацгвардії Андрій Соколенко, рядовий нацгвардієць Іван Попіль та два волонтери: Володимир Бондар й Геннадій Євдокименко. Дивом вижив лише один із них — волонтер Андрій Романчак. 70% опіків тіла (50% глибокі), зрощення суглобів на ліктях, внаслідок чого він не може згинати руки, обгорілі ноги, які не випрямляються. Андрій з позивним «Крук» пережив уже десятки операцій. Вижив. Зараз він удома. Попереду довгий час реабілітації.
«ДОЛОНІ ОБПАЛЕНІ, БАЧИТЕ? ЦЕ Я ВИБИВАВ СКЛО»
На зап’ястях Андрія два «татуювання» — одне від годинника, інше від паракорду, подарованого волонтерами. На тілі видніються прямокутні сліди від пересадки шкіри зі здорових частин на обпалені.
Якщо коротко про Андрія, то життя, по суті, йшло за течією: вдома пізно, на роботі рано. В планах: посадити дерево, збудувати хату, виховати дітей, подивитися світ. Далі Майдан привчив Романчака до активістського способу життя, потім війна і перші виїзди на схід. Пізніше — відома історія. Трагедію 17 травня Андрія пам’ятає детально. Пригадує удар головою об стелю кузова та «павутинку» на вікні палаючої машини. І це — вже після вибуху. Досі не може зрозуміти, чому три богатирі сказали йому, довготелесому, сісти наперед, а самі зайняли задню площадку.
Цікавих збігів у цій історії є кілька. Перший — це була та сама дорога, якою вони їхали до військових. Є кілька версій: вибуховий пристрій був радіокерованим або хлопці отримали «подарунок» від місцевих жителів. Другий збіг — фугасів було два: один проскочили, на інший налетіли лівим заднім колесом, діагональним від Андрія. До тями прийшов від нестерпного болю — тіло горіло. Коли відкинув рульову рейку, йому вдалось вилізти через лобове вікно. «Долоні обпалені, бачите? Це я вибивав скло», — показує руки. Коли виліз, пролунали ще кілька вибухів. Виявляється, за спиною Соколенка на дверях висіли дві «мухи». Під дією температури спрацював боєкомплект, від чого тіло солдата винесло з кузова на 70 метрів. Можна вважати дивом такі факти: два написаних повідомлення обпаленими пальцями, які наразі вже ампутували, та те, як він навприсядки — бо шкіра задерев’яніла в сидячому положенні — дістався до населеного пункту за кілометр. Далі були лікарні Артемівська, Краматорська, Києва...
«ВІЙНА — ЦЕ ШКОЛА СТОСУНКІВ...»
Уперше Андрій прийшов до тями в Краматорську. Побачив себе і перша думка — краще б лишився в машині. «Ти лежиш і не знаєш, скільки тобі залишилося. Починаєш розуміти, що речі, які ти мав, втрачають всю свою цінність. Навіть не хвилюєшся, що лікар зрізає з тебе штани за тисячу гривень»,—говорить Андрій. Вижити для «Крука», окрім щастя, — було ще й великим тягарем, муками нерозуміння: чому хлопці, з якими вчора робив добру справу, не повернулись, а ти вижив? Прийняти дійсність допомогла дружина Іванна. Випивши заспокійливого, вона запевнила себе, що все буде добре, і твердо сказала Андрію: «Ми вилікуємось, я їду до тебе». Іванку вже було не зупинити. Відбулась довгоочікувана зустріч. Перші обійми, перші сльози щастя. Біль душі зняло як рукою. Вони постійно разом. Іванка — руки і ноги Андрія.
Час, дружина, друзі — дали іскру, і «Крук» запалився життям. «Я не міг підвести ні Іванку, ні людей, які за мене боролися та переймалися», — згадує він. Запитав «Крука», що програмує людину на життя, не зважаючи на будь-які складності. На що Андрій відповів: «Це схоже на питання, що таке щастя. Людина буде щасливою тоді, коли навчиться отримувати задоволення від того, що в неї є, — сміється і додає. — Поки людина не почне цінувати те, що має в цю секунду, то, очевидно, вона не буде цінувати того, чого хотіла б досягнути». Тепер його сім’я — це його мотивація встати на ноги і жити далі.
Війна для «Крука» стала можливістю подивитись на життя по-іншому. «Наша війна — це навчання, школа стосунків влади і людей, людей і життя, життя і цінностей. Тому що коли приїжджаєш на блокпост, залазиш у землянку і бачиш, як живуть люди, починаєш розуміти — те, що ти маєш в тому житті, воно ще добре, не таке погане, як здавалось колись», — промовляє Андрій, повертаючись на бік.
Свою громадську діяльність він націлений продовжувати. Говорить, є багато несправедливості: комусь статусу учасника АТО не дали, в інших бійців вимагають гроші в лікарні. «Та й країна ще не реформована... Роботи багато», — роздумує він. Нагадав Андрію вислів: народ має ту владу, на яку заслуговує. «Крук» задумується: «Заслуга — це нагорода в даному випадку, правильно? Тобто ти щось зробив, і отримав таку владу, або нічого не зробив і отримав іншу владу. Тоді питання в тому, що робить народ? Мені здається, більша частина нічого не робить. Будь-яку свободу потрібно виборювати. Кожного дня. Якщо ми маємо таку владу, то, очевидно, — ми або нічого не зробили, або тих, що робили, було занадто мало».
«Я не вірю, що Бог передбачив для українців війну. Він дав людині право вибору, це право — твоя відповідальність. Тому тільки від людини все залежить, і за все, що відбувається — відповідальна, звичайно, вона», — упевнено говорить Андрій.
БІЛА ВЕРВЕЧКА
Другий шанс на життя Андрій Романчак пояснює просто — милість Божа. І додає: «Очевидно, є речі на цьому світі, які я ще повинен виконати — інакше ніяк». Зараз його мета — стати на ноги та розробити руки. Опіки не дають можливості тримати спину рівно. До того ж є проблема зі стопами — рухаються, але не підіймаються догори.
Ще один факт. Коли збираюсь прощатись, Андрій звертає увагу на білу вервечку, яка звисає біля його ліжка. Впізнаю. Такі вервечки священики роздавали на Майдані. Вона була на сході з Андрієм завжди. Перед останньою поїздкою, вийшовши з хати, «Крук» згадав, що залишив її вдома. Іванка перерила всю хату. Знайшла, одягла Андрію, попрощалась.... Він повернувся.
