Крик своєї душі — «Всеукраїнська байдужість...» опублікувала Людмила Марчук у «Дні» №222 від 2.12.2002. Авторка справедливо незадоволена тим станом духовного життя українського народу, його освіти, культури, мови, в якому вони перебувають зараз. Але великою методичною помилкою авторки є те, що у всіх наведених негативних прикладах вона не намагається знайти або хоча б окреслити конкретну причину, конкретних відповідальних за ті чи інші негаразди, а намагається сховатися за безликим «ми», таким чином переносячи відповідальність на всіх українців, що несправедливо. Це досить типове явище. У нас багато недоліків: то не ходять автобуси, то не опалюються будинки, то не виплачують зарплату. При цьому ми рідко чуємо на вулиці, що винен мер міста, губернатор чи директор. Найчастіше чути: «Это такое государство». Чути так часто, що навіть подумалось: а чи не наші недоброзичливці дискредитують у наших очах нашу ж державу?
В Україні одночасно відбулися дві революції: національна і соціальна. Результатом соціальної революції став перерозподіл майна — загальнонаціональне, державне майно стало власністю обмеженої кількості людей. Результатом національної революції стало створення своєї держави.
Наш народ, прості трудівники демонструють дивний патріотизм, стійку і вірну підтримку процесу державотворення. За ці роки ми фактично не бачили справдi масових соціальних акцій протесту, хоча народ в ході первинного накопичення капіталу доведений до зубожiння. Хіба у нас хоч раз (як недавно у Франції) зупинився транспорт і водії перегородили вантажівками дороги? Хіба у нас відбувалося щось на кшталт виступів у Венесуелі проти Уго Чавеса? Ні! Але чому? Адже підстав для цього маємо навіть забагато. Тому, що народ боїться своїми діями зруйнувати свою державу. Народ виконує свій патріотичний обов’язок: селяни сіють і збирають хліб, шахтарі добувають вугілля, лікарі лікують людей...
В умовах іноземного панування для просвіти народу українська інтелігенція на власні кошти створила громадську організацію «Просвіта». В умовах вільної України її функції мала би значною мірою взяти на себе держава, могутні міністерства: освіти, культури, інформаційної політики тощо. Вони ж мали би займатися і патріотичним вихованням молоді. Але, на жаль, виявляється, що для «Просвіти» є достатньо роботи і тепер.
Дуже негативним процесом є люмпенізація значної частини населення, в тому числi інтелігенції. Адже, крім усього іншого, у люмпена нема світоглядної позиції, його легко повести куди завгодно, купити. За свою працю люди одержують зарплату, недостатню не те що для відтворення робочої сили, а для елементарного прожиття. Притиснуті нестатками, вони змушені думати не про духовні потреби, не про роботу «Просвіти», не як краще вчити дітей, а як вижити і де підзаробити. І, не маючи змоги заробити вдома, вони не бунтують, а роблять добру справу для України — їдуть на роботу в Італію, Португалію, Росію, Німеччину та інші країни. І, привозячи звідти свої невеликі заробітки, валюту, вони і в такий спосіб зміцнюють економіку України.
Відомий революційний класик переконливо показав, що для перемоги революції необхідно змінити, зламати старий бюрократичний апарат. У багатьох успішних постсоціалістичних країнах так і зробили. Великою помилкою наших перебудовників і особисто Леоніда Кравчука було те, що вони не провели декомунізацію апарату.
Відомо, що для того, аби зробити кар’єру в радянському апараті (а це різні міністерства, міліція, суди і т.п.), претендент перш за все мав продемонструвати вірність системі, вірність ідеям комунізму, інтернаціоналізму, а потім уже i професійні якості. Пройти крізь сито КДБ і знати, що будь-хто із твоїх колег може бути співробітником цієї організації. Була своя система цінностей і умов. Наприклад, якщо ти був українцем, латишем, вірменином і т.п. і твої діти ходили в російську школу або ти вдома розмовляв російською, ти мав шанс заробити позитивний бал як інтернаціоналіст, відданий системі. І багато хто так робив кар’єру. І цей апарат, натренований на ловлю «буржуазних націоналістів», став будувати нову державу.
В Україні згідно з даними перепису проживають 78% українців і лише 22% осіб інших національностей. Відомо, що організована меншість завжди поведе за собою неорганізовану більшість. Але за незалежність України дружно проголосували понад 90% учасників референдуму. Тобто значна частина жителів України інших національностей підтримала нашу свободу, вважаючи потребу українців мати свою державу справедливою і необхідною. І всі ми, українці, тобто жителі України, надіялися і надіємося, що на захист нашої культури, мови, духовного життя встануть держава і влада. Це одна з їхніх найважливіших функцій. Розвиток економіки має йти пліч-о-пліч з розвитком культурного життя. Етнічні українці сподівалися на зупинення асиміляційних процесів, на відродження свого народу, ренесанс культури.
Але нині мова може йти про втрату позицій, які мали українці 10 років тому. В Україні на одну українську книжку припадає 50 російських, дві третини газетного ринку — російськомовні, вже половиною телевізійних каналів володіють росіяни. Інформація подається під відповідним кутом, українська мова витісняється із вжитку. І при цьому в Харківській, Дніпропетровській та деяких інших областях здійснено спроби спровокувати російське населення на протести у мовному питанні. За останні два роки цілеспрямовано знищується націонал-демократична традиція. Iз економіки вимивається і вивозиться капітал. Усе перелічене не відповідає інтересам переважної більшості населення.
Тривожна ситуація. Як зрозуміти все те, що відбувається? Чия це робота? Старого апарату, який підняв голову? Нової компрадорської буржуазії (особливо нафтогазової)? Чи це наслідок російського цілеспрямованого тиску? Де відповідь? Хто має відповідати за такий стан справ: робітники і селяни чи влада?
Як сказав недавно один високий посадовець, влада у нас міцна як ніколи. Це дуже добре. Та хай би вона нам відповіла, що вона думає робити, аби змінити ситуацію на краще. Чи вона у нас настільки міцна, що не хоче ні за що відповідати? Але не треба забувати, що можна раз або два обдурити народ, але постійно обдурювати весь народ неможливо.
