Темно-синій светр, темно-сині брюки, рельєфне обличчя. Воно й насмішливе, й сентиментальне одночасно. Його власник, здається, завжди готовий або розсміятися, або заплакати. Залежно від причини.
Київський журналістський народ зараз не являв собою типове, мляве явище, а відразу накинувся на геніального клоуна. Усе-таки той п’ятнадцять років не виступав у Києві. А за цей час багато чого сталося в його кар’єрі.
Підкорено 50 країн. Америка, Євразія, Австралія. В Англії — кілька успішних років. Полунін, напевно, єдиний із пострадянських артистів, який підкорив усю планету. Звідси і свідомість його — планетарна. І досвід.
Михайло Жванецький (в якого остання гастроль у столиці України збіглася з Асісяєм), сказав так: «Слава Полунін — це думка в русі, або рух думки. Полунін — це початок нового жанру — клоунада душі. Він володіє рідкісним талантом справжнього актора, який не хоче говорити. Йому не потрібен перекладач. Він мовчить доречно».
Як з’ясувалося, він і говорить доречно. Та ще й як! На яку б тему не висловлювався артист-філософ — це потік знань. Здається, до будь-якого запитання він готувався спеціально.
Із метафізичних явищ вражало, що він випромінював якусь енергію, потойбічну, але дуже теплу. Хотілося в цих променях побути якнайдовше, погрітися. Може, це ніжність? Та, яка захована в слові «сНІЖНЕ», у назві його шоу.
Розповім трохи і про саме шоу, яке я вже бачив. Що стосується, власне, самих номерів, їх небагато. Буквально п’ять- шість. Три з них у конспективному вигляді — старі роботи Полуніна. Але багато «картин» і драматургічно вибудуваних спецефектів.
Загалом артист працює жорстко. Мабуть, позначилися ті потрясіння, яких він зазнав, покинувши свою «пригріту» публіку. Весь цей досвід Полунін переплавив на виставу.
Початок: клоун вийшов із мотузкою та накинув собі на шию зашморг. А потім почав тягти другий кінець мотузки. Але вона ніяк не закінчувалася. Людина, з одного боку, дійшла до межі, а з іншого, — зволікає. Підсвідомо хоче, щоб мотузка була нескінченною...
Найсильніший номер. Клоун з’явився, пронизаний трьома стрілами. Під трагічну музику він буквально помирав, падаючи на сцені з ніг. Без сліз важко було на це дивитися. Та раптово він почав завалюватися в перший ряд. Усі засміялися. Асісяй, хитаючись, простягав руки глядачам, і народ у відповідь простяг свої долоні... Потім він, похитуючись, пішов по спинках стільців, і публіка його підтримувала. Алегорія: підтримка людини, яка потрапила в халепу. Клоун повернувся на сцену і, вбитий стрілами, впав. Світло згасло. А коли спалахнуло знову, на місці жертви стояв інший клоун із луком і стрілами та почав розкланюватися перед публікою. Сміючись, зал зааплодував... Режисер співчував і катові, і жертві...
У фіналі вистави паперово- сніжна буря звалює героя (в буквальному значенні, дуло, як в аеродинамічній трубі!) з ніг. Зловісна завірюха вертіла на сцені маленьку, беззахисну людину, тисячі сніжинок кололи її. Ця сцена вводить у стан, близький до шоку.
Коли ураган вщух, до залу покотилися гігантські різнокольорові кулі, які діти та дорослі (що тимчасово стали дітьми) із задоволенням ганяли. Як визначає цей стан сам Полунін, — «суміш надії з катастрофою»...
Після прес-конференції я підійшов запитати артиста: «Як ви гадаєте, сміх від Бога чи від диявола?» — оскільки ще греки стверджували, що комедія працює на пониження. «І від Бога, і від диявола, — усміхаючись, сказав Полунін. — Причому, якщо твій масштаб як художника росте, — чим більше радості, тим більше болю».
Справді, і те й інше в його шоу на рівних. Після катастрофи відчуття свята гостріше.
«ІСПАНЦІВ ПОТРІБНО ОБ СТІНУ ВДАРИТИ — ТОДІ ДЛЯ НИХ ЦЕ ВИДОВИЩЕ»
— Розкажіть про реакцію публіки в різних країнах.
— Радість і теплота людського життя для кожного народу єдині. Гумор існує скрізь. Є нюанси. Уся Азія схожа на дітей. Неначе виступаєш у дитячому садку. Вийдеш на сцену, помахаєш рукою — їм уже весело. Я для них і так смішний: із таким розрізом очей та кольором шкіри. А вже якщо щось зробиш — від сміху під стільці лізуть. На Тайвані виступали, в Сеулі — у залі істерика.
У Японії — вони тільки групками ходять. Сам один японець не буває. В Америці — кожний сам по собі, а в Європі — тим більше. Англійці — поріг у цьому значенні. У лондонському театрі «Пікаділлі» поруч сидять: панк, джентльмен у котелку та бабуся бомжацького вигляду. Один плаче, другий сміється. Але створюючи виставу, я намагаюся знайти ключик для кожного.
В Іспанії я обов’язково повинен зробити динамічну, пристрасну сцену. Іспанців буквально потрібно приголомшити! Їм недостатньо, що ти десь на сцені вовтузишся. Їх потрібно об стіну вдарити! По їхніх головах побігати! Тоді вони розуміють — справжнє видовище. Якщо бики на роги не візьмуть, що це за історія?!
А з англійцями, навпаки, потрібно тихо поводитися. У кутку сцени що-небудь зображати, а вони відгадуватимуть. Гумор для інтелекту.
Кожна країна — загадка, і ти приїжджаєш її розгадувати. Підбираєш відмички. Два дні покопирсаєшся — о, спрацювало!
«ТЕАТР БЕЗ МАГІЧНОГО НАЧАЛА НЕ ІСНУЄ»
— Ви зазначали, що слов’янська аудиторія, на відміну від інших, сприймає вистави до 24-го рівня.
— Слов’янська культура для мене найближча, оскільки я сам звідси. Чуттєвість, пристрасність, переживання, драма — усе це притаманне нашому сприйняттю. Не в кожній культурі вони є пріоритетами.
— Розкажіть докладніше про рівні.
— Перший — видовищність. Необхідно, щоб вистава була як голлівудський фільм із безліччю ефектів. Людина, яка потрапляє в луна-парк, має переживати той самий стан. Другий рівень пов’язаний зі Словом і Рухом. Мінімум засобів — максимум ефекту.
Третій — персонаж. Його доля, шлях, зіткнення зі світом. Те, що особливо цікаве людям немолодого віку: як інша людина подолала свої перешкоди? Хоча я не люблю сюжет як ідею. Проте він необхідний, хоча б мінімально.
Четвертий — ефект казки, чаклунства, яке зачаровує. Фокус! Суто балаганна тема: коли раптом піднімається рукав у пальто, яке висить на вішалці…
Я можу нескінченно перераховувати ці рівні...
— Але останній, 24-й рівень, що це?
— Це метафізика. Це не зможуть пояснити ні я, ні ви, хто прийшов на виставу. Я тільки відчуваю, що це є. І водночас боюся доторкатися до цієї теми. Але поки ЦЕ присутнє — я люблю свою виставу.
Не можна її спрощувати до рівня побуту. Великою мірою вистава (дуже важлива для мене тема!) співвіднесена з Нескінченністю. Театр у минулому був одночасно і ритуалом, і естетичною подією. У ньому поєднувалося магічне й естетичне. Це його суть!
Потім раптом магічну складову вилучили і віддали релігії. Це абсолютно неправильно. Театр без магічного начала не існує. Це вилучення було вбивством театру. Театр поєднується з Космосом, із минулим та майбутнім. Кожна моя вистава — ритуальна подія.
Я не можу сказати про вибір: піти до церкви чи на виставу? Але в ідеалі це має бути так.
— А ви прогнозуєте смішні ситуації?
— Важко сказати. Сміх часто виникає в абсолютно несподіваних ситуаціях. Зрозумілі звичайні речі: впав, спіткнувся, зробив не те, що передбачали, замість мікрофона взяв огірок. Це найпростіший рівень, арифметика комічного. Надматематика комічного — річ, яку важко розкласти на складові.
«Я НЕ СХИЛЬНИЙ ДО ПСЕВДОПАТРІОТИЗМУ: Я ПРАЦЮЮ ТУТ, ОСКІЛЬКИ ТРЕБА... НЕ ТРЕБА!»
— Чому ви залишили Батькiвщину?
— Це пов’язане з професією. Останні 10 років у Росії смисл театральної справи було втрачено. Люди були зайняті полем нових можливостей. І надіями, що економіка дозволить їм досягти всіх життєвих цілей. Сім років знадобилося, щоб зрозуміти: економіка вирішує частину проблем. Але не відповідає на основні запитання: ким ти є? для чого існуєш? що шукаєш? Коли люди збагнули це, вони почали повертатися до театру, почали слухати музику, читати книжки. Пошук себе знову наблизив їх до культури. Це сталося роки два тому. Коли я це відчув — повернувся.
Я не схильний до псевдопатріотизму: я працюю тут, оскільки треба... Не треба! Людям потрібно було прогодувати сім’ю. Я б тільки даремно плутався під ногами. Я поїхав до Англії, Америки, Франції, об’їхав 50 країн. Отримав безліч знань. Тепер можу частину повернути рідній країні.
До Англії я перебрався, коли промандрував два роки Америкою та Канадою. Мені знадобився приблизно рік, щоб вивчити основні принципи їхнього шоу-бізнесу. Через рік мені стало нецікаво, оскільки ця система не розвивалася. Після моїх досліджень я дійшов висновку: театральний центр — у Лондоні. З тамтешньою публікою і критикою склалися прекрасні взаємини. Критика може просто розкласти тебе на складові! Це допомагає в рості. А публіка уважна напрочуд. Може дати півгодини тиші, щоб зрозуміти, є в тобі щось чи ні. Публіка в Іспанії, наприклад, дає тільки три хвилини. Після цього відвертаються та йдуть, а англійці можуть дозволити тобі довести, що ти не шелихвіст. Лондонський період (сьогодні я здебільшого буваю у Франції) повернув мені любов глядачів, як колись було в Росії. Сьогодні мій «англійський» розвиток» закінчено, я більше цікавлюся Амстердамом, Парижем. Знову повернувся Бродвейський контракт.
Роки три я провів у переговорах із Бродвеєм, нічого не досягши. Вони не погодилися на мої умови: контроль за художньою частиною повинен бути за режисером… Я вже призабув про цю пропозицію, але через два роки вони пішли назустріч і змінили цей пункт. Тому з травня я на кілька років виїжджаю на Бродвей. Бродвейські шоу рідко є художніми проектами. Це — стала естрадна система. Я спробую знайти баланс для своєї вистави. Може, через півроку скажу: це не той шлях.
«КЛОУНАДА — СИМВОЛ ЕПОХИ»
— Клоун — професія чи стан душі?
— Усе життя я відчуваю іронічне ставлення до звання клоуна з боку преси та публіки. Я намагаюся довести, що клоун — не тимчасове явище, а міфологічна основа людського буття.
У будь-якій групі потрібна людина, яка забирає негативні емоції та прикидається ідіотом. Приємно, коли поряд є незграбніший та невдаліший. Клоун — соціальний лікар. Він падає, постійно у нього все валиться... Я не спеціально, але вдома навколо мене справді все валиться. Тільки сяду за стіл, дружина на півтора метра відсуває посуд, бо все буде на підлозі...
Клоун як ідея давно всередині людства. У мистецтві — тим паче. Я намагаюся повернути цю ідею. А для того, щоб її повернути, потрібна нова мова. Старий клоун нецікавий. Тому я намагався створити оригінальний стиль. Мені здається, що вдалося. У тих країнах, де я виступав, слово «клоун» повернулося. Його люблять. Молоді, досить амбіційні люди, хочуть зв’язати себе з цією професією.
— У чому радикальна різниця між цирком і театром?
— Якщо я працюю в театрі, я працюю всередині себе. Копирсаюся в психології. А в цирку — демонстрація, що людина може все. Ось вона йде по дроту, а це неможливо. Цирк — вплив через динаміку тіла. Це сильна підтримка.
Але сьогоднішній цирк це мало спроможний зробити, оскільки глядачі дуже розумні. Час змінився, а циркова професія завмерла. Професіонали сучасного цирку, наприклад, у Росії, невесело роблять свою справу. Потрібні нові режисери та сценаристи. І глядачі приходять після цирку не з натхненням, а зі смутком. Ми намагаємося об’єднати можливості цирку і театру. Отримати ширшу аудиторію, зробити видовище доступнішим. Водночас залишити тонкість психології, філософії та поезії.
— Кажуть, клоунада — найважчий жанр циркового мистецтва?
— Клоунада намагається наївним способом говорити про глибокі речі. Це — важка вода. Нормальної води потрібно висьорбати тонни, щоб отримати потрібну кількість корисних речовин. Клоун в одній фразі або в жесті повинен виразити стан сучасного суспільства. Справжній клоун — поет!
За різними номерами можеш зрозуміти час, коли їх було створено. Ось час Брежнєва, усе завмерло. І клоун телефонує сам собі. Неможливо знайти відгук або реальну дію. Можна тільки в мріях добратися до ідеалу. Або часи Горбачова — анархія на рівні катастрофи. Це можна побачити в номері з м’ячами. З одного боку, відчуття радості та вседозволеності, але все це межує зі страхом руйнування. Або номер із чемоданом та пальто, коли я зібрався та поїхав на Захід. Людина пішла, і буря все зносить. Я вже не кажу про матеріальне, але це і друзі. Залишається чисте поле! Що це, катастрофа чи надія? У номері відчуття і того й іншого. Клоунада — символ епохи.
«СПОВІДУЮ ТРАДИЦІЇ ГОГОЛЯ»
— Чиї традиції ви сповідуєте?
— Традиції Гоголя: щоб сміх і сльози існували одночасно. Щоб різні пласти людських доль зливалися в один, щоб усе було переплетене, як у реальності. Одночасно смієшся і плачеш, хочеш битися й обніматися. Ось зустріч з давнім приятелем, якого ти ненавидиш за те, що він зробив одне, але обожнюєш за те, що він зробив друге. Для слов’янської культури цей стан нормальний. Але існують у нас і досить дивні речі: на красу реагують сльозами. Особливо — жінки. Так влаштована наша психіка. Ось смішна історія на цю тему. Я запрошував багатьох друзів-клоунів до своєї вистави. Це були ізраїльтянин, італієць, чех, ісландець. Зокрема й Берек — найкращий клоун Канади. Він вперше працював у Росії. Закінчилася вистава, і наші жінки, як звичайно, ревуть. Він підійшов до однієї, обійняв її, заспокоїв. Дивиться, ще одна ж така сама. Напевно, жінок двадцять послідовно заспокоював. Він потім мене запитав: чого, власне, вони плачуть? Це, кажу, неможливо пояснити. Так у Росії виявляється радість.
«НІЖНІСТЬ НА ЗАХОДІ ВІДМІРЮЮТЬ ПІПЕТКОЮ»
— У своїх інтерв’ю ви, що для клоуна досить незвичайно, часто використовуєте слово «ніжність»...
— Ніжність — рідкісне поняття для Заходу. Є в деяких країнах: в Австралії, Канаді, Чехії. Там люди добрі та лагідні. Але між ними відсторонені відносини. Ніжність — дозована, можна сказати, піпеткою. А у нас вона — повноправний володар. Я зрозумів, що це найголовніше, чого люди очікують від мене тут, — підтримки та тепла.
— Вас легко довести до сліз?
— До сліз легко, до сміху важче. Вранці встаю і кажу: «Не забудь, що ти сьогодні повинен одягти свою усмішку на чуже обличчя». До життя слід ставитися, як до щоденної творчості. А якщо як до зобов’язання, буде механічне існування.
— Якою мірою Асісяй є вашим відображенням?
— У клоунаді персонаж — ідеальна формула актора. Таким, яким актор хоче бути, свою мрію він вкладає в образ. І намагається до нього дотягтися. Але потім карає персонаж (за те, що не може досягти його рівня!), нагороджуючи власними негативними рисами. Може, схильністю до садизму або депресії? На Асісяя я витратив років п’ять, щоб зібрати цей образ із розрізнених елементів. Додав трохи якоїсь божевільності, дитячості, наполегливості. Нині він уже став моєю суттю та моїх героїв. Головний герой вистави «Дьяболо» — Диявол. Він, як і належить, має могутнє негативне поле. Але всередині нього сидить той самий Асісяй.
— Чи багато у вас вистав?
— Усього приблизно 30 вистав. Із них, напевно, п’ять-сім — довгожителі. «сНІЖНЕ ШОУ» — 1000 вистав — 10 років. Найтриваліша вистава — 18 років.
— Чи існують речі, над якими сміятися не можна?
— Ніколи не думав. Напевно. Але я вже написав сценарій свого похорону. Тому що я хочу, щоб це було свято. Там розписане все: світло, мізансцени, костюми. У житті все настільки перемішане, що відділити одне від одного, сказати, що це правильно, а це неправильно — складно. Питання тільки в одному: це має бути талановито.
— Саме так, адже бувають і зовсім несмішні клоуни...
— Перед Перебудовою було 500 офіційних клоунів-професіоналів. Скільки з них насправді були клоунами, важко сказати. Якась частина з них неталановита. Але якась просто не знайшла свого шляху. Вони просто мало витрачають себе! У будь-якій справі 90% — наполегливість.
— Які нові проекти ви затіваєте?
— Над кожною виставою ми працюємо три-п’ять років, поки вона не виросте. Поки з «дитини» не стане «дорослою». На сьогодні у роботі вистава за фольклором «Шишок» і за Хармсом, із чотирма персонажами- клоунами: Достоєвським, Толстим, Гоголем і Пушкіним. Ще я готую два проекти в Парижі на млині, де нині живу. Це — Дім Театру і Сад Театру.
Після такої величезної кількості запитань, пов’язаних із мистецтвом, філософією та світоустроєм, раптом підвелася зі свого місця дівчина і цілком серйозно спитала:
— А чи не скажете ви як досвідчений клоун, коли в обличчя кидають тортом, то яким краще: шоколадним чи бісквітним?
— Ви приносьте обидва торти завтра на концерт — на вас і перевіримо...
