«Ні, це не монтаж. Саме так я виглядаю зараз. Сім місяців тому я дізналася, що у мене рак», — це підпис до фото, яке опублікувала на своїй сторінці у мережі Яніна Соколова. Відома телеведуча позує на ньому без волосся, брів та вій. Жінка розповідає, що за останній час пережила 30 променевих терапій та чотири курси хіміотерапії. Водночас продовжувала активно працювати: записувала нові випуски авторських програм, проводила конференції, викладала для студентів, грала у театрі та кіно, видала книжку та спродюсувала фільм. Своєю історією ведуча вирішила поділитися в рамках проекту «Я, Ніна», який покликаний побороти стереотипи стосовно раку та покращити умови життя і лікування онкохворих.
«Життя бентежне і непередбачуване. Життя надсилає нам сюрпризи щодня. Треба бути до них готовим і сприймати ці сюрпризи якщо не з вдячністю, то з розумінням, чому і для чого», — ділиться роздумами Яніна Соколова у спеціальному інтерв’ю для «Дня».
«КІНО ПРО ЖІНКУ, ЯКА ЗА СІМ МІСЯЦІВ ПЕРЕЖИЛА НАЙЩАСЛИВІШІ МОМЕНТИ ЖИТТЯ»
— Яніно, багато людей, почувши діагноз, опускають руки. Ти ж, навпаки, заглибилася у роботу, а тепер починаєш масштабний проект. Як ти мотивувала себе боротися, що надихає зараз?
— Це залежить, безумовно, від сили характеру і від оточення. Люди навколо тебе або втішають із сумом і нагнітають твій внутрішній страх, або, навпаки, спонукають тебе боротися, люблять тебе несамовито, щодня підтримують і бажають, щоб усе було добре, запевняють, що ти впораєшся, ти сильна. Це просто ще одне випробування, щоб зрозуміти, наскільки ти сповнена сил, енергії та бажання жити.
— Проект «Я, Ніна» складатиметься з фільму, книги та пісні. Що саме ви збираєтеся в них відобразити?
— Це автобіографічна історія, яка стане основою для написання книжки, фільму та випуску кліпу на саундтрек до цього фільму. В центрі історії відома телеведуча, яка живе у вирі подій, насичує своє життя зйомками, родиною, бізнесом, ідеями на майбутнє. Але одного дня вона дізнається, що в неї — рак. Не буду спойлерити, розкажу лише, що це любовний трикутник між героїнею Ніною, яку гратиму я, її чоловіком, у ролі якого виступить мій друг, лідер гурту «Друга ріка» Валерій Харчишин, та лікаркою Ніни, яку гратиме моя подруга Валерія Ходас. Повнометражний фільм зніматиме одна з кращих команд, яка може бути в цій країні. Це і найвідоміший європейський оператор Сергій Михальчук. Він має купу нагород, зокрема і «Срібного ведмедя» Берлінського кінофестивалю. З українських фільмів він знімав, наприклад, «Дике поле» за романом Сергія Жадана. Режисером фільму буде Володимир Харченко-Куликовський, колишній росіянин, але виходець з України. Має багато премій на теренах російського телепростору, зокрема і ТЕФІ. Це людина, яка дуже щільно психологічно працює над історією та вправно взаємодіє з акторами. Загалом фільм не буде стомлено-приреченим. Це буде дуже позитивне кіно про жінку, яка за сім місяців пережила найщасливіші моменти свого життя і поборола рак. Це буде натхнення для багатьох українців, не лише онкохворих.
— Це досить масштабний проект. Уже вдалося залучити до нього фінансування?
— Ми, звісно, подали фільм на отримання гранту Держкіно. Але рішення щодо нього буде аж восени. Ми ж маємо почати зйомки влітку, на Одеському кінофестивалі. Там починалася моя історія, і саме там за сценарієм Ніна вперше відчула симптоми хвороби. Одеський кінофестиваль надає нам майданчик, червону доріжку, оперний театр, усі локації. Ми зможемо там знімати безкоштовно в аспекті декорацій, але техніка, люди, масовка, гонорари, переїзди, готелі та все решта потребує чималих грошей. На зйомки нам потрібно чотири мільйони гривень. На сьогодні вже є півтора мільйона гривень, але це лише 40% від потрібної суми. Саме тому ми закликаємо українців допомогти нам зібрати гроші краудфандингом. Є кілька варіантів, як можна долучитися. На нашому сайті є опція «Присвята». Мільйони людей хворіють на рак, кожен 42-й — в Україні. Мабуть, у кожній родині є хтось, хто помер від раку. Через цю опцію можна скинути невелику суму коштів на зйомки фільму, і в титрах з’явиться ім’я та прізвище дорогої вам людини як присвята фільму їй. Окрім цього можна придбати вечерю з командою, день на знімальному майданчику, нашу сувенірну продукцію (чашки, футболки) та навіть отримати маленьку роль у фільмі. Ми просимо про підтримку, адже це вкрай важлива історія, що змінить ставлення українців до хвороби.
«ПРАГНЕМО, ЩОБ У ЛІКАРНЯХ БУЛА І ПСИХОЛОГІЧНА ДОПОМОГА»
— Раніше ти розповідала, що мета проекту — змінити сприйняття онкохворих суспільством. З якими стереотипами щодо цієї хвороби ти стикалася за останні сім місяців?
— Люди, які нічого не знають про цю хворобу, думають, що особа без волосся, брів і вій, котру вони зустрічають на своєму шляху, є живим трупом. Її кінець уже зрозумілий і визначений. Навряд чи вона може мати шанс на порятунок. Усе це різними методами люди демонструють хворим на рак. Є ще категорія людей, які вважають, що онкохворі — заразні. Відповідно, якщо бачать таку людину, її сприймають як носія якогось вірусу, що сумно.
— А як щодо людей, яких ти зустрічала по роботі, гостей твоїх програм? Вони помітили зміни, якось на них реагували?
— Ніхто з гостей не помітив мого стану. Запорукою цього були дві години гриму, дорога якісна перука та моя енергія, яка не змінилася. Все це ніколи б не викликало занепокоєння в тих, хто до мене приходив.
— Окрім подолання стереотипів, ти активно виступаєш за зміни у підходах до роботи з онкохворими. Які нині найбільш затребувані напрямки, що потребують реформування?
— Один із напрямків нашої роботи — це зміни у системі паліативної медицини. Наразі хворі на останніх стадіях раку помирають не вдома, а в лікарні. Нині держава не дає можливості дозволити громадянам використовувати підтримувальну терапію поза медзакладами. Тому люди помирають у нещасті в палатах, часом по п’ять-шість людей. Хворі відчувають себе в забутті, помираючи наодинці. Окрім цього, медичний персонал нині не завжди ставиться до хворих відповідно. Я кажу зараз не про вищу ланку. У нас є онкологи, які роблять неймовірні речі. Але є і нижча ланка: медсестри, прибиральниці. Не всі, але трапляються люди, які схильні перекидати свою агресію на пацієнтів. Вони приходять на роботу, де їм платять невисоку зарплату. Їх усе дратує, а тут ще лежачий хворий із трубками з усіх боків, за яким треба доглядати. Він телефонує кожні 15 хвилин, коли йому зле. І на це деякі представники медичного персоналу реагують інколи грубо і агресивно, я сама була свідком цього. До того ж є низка психологічних проблем, які ми хочемо вирішити. Рак провокує стреси, депресії, відсутність віри у майбутнє. Тому ми прагнемо, щоб у лікарнях була в тому числі й психологічна допомога. І ми робимо максимум, щоб люди про це почули.
«МИ НЕ ПЕРЕТВОРИМОСЯ НА КРАЇНУ НАРКОМАНІВ»
— Нещодавно ти виступила на Міжнародній медичній канабіс-конференції та загалом активно підтримуєш доступ до медичного канабісу. Можеш розповісти про свій досвід його використання?
— Медичний канабіс — це така капілярна сигарета, в якій усередині не трава, а олія. Мій друг привіз її у футлярі з ліцензією із США. Після хіміотерапії тебе викручує і нудить настільки, що не можеш знаходитися на одному місці навіть кілька хвилин, не можеш дійти до туалету, не можеш спокійно спати. Цей пекельний біль в Україні спиняють наркотичними речовинами на кшталт морфію, який має величезний спектр побічних дій. Медичний канабіс дає знеболення і має мінімум побічної дії. Якщо правильно харчуватися перед цим, використовувати дозу, встановлену лікарем, то, безумовно, це дуже хороше рішення для знеболення. До того ж не дороге. Футляр медичного канабісу коштує 25 доларів. Знеболення морфієм коштує кілька тисяч гривень і воно просто не по кишені багатьом українцям. Тому я би хотіла, щоб були врегульовані законодавчі норми і медичний канабіс був доступний для знеболення онкохворих під час хіміотерапії.
— Але це питання досі має сильний супротив у суспільстві....
— Варто розуміти, що це не означає, що ми перетворимося на країну наркоманів, коли дозволять доступ до медичного канабісу. Законодавчо буде врегульована його купівля та вживання. В частині країн, зокрема і США, ця модель уже випробувана та використовується. Але ці люди не перетворилися на наркоманів. Тому тут побоювання безпідставні.
«ЛЕВОВУ ЧАСТКУ РОЗМОВИ ПРИСВЯЧУЮТЬ ПЕРУЦІ»
— За останні тижні про твій проект розповіли десятки видань та телеканалів. Як ти оцінюєш медійну реакцію, чи вдалося донести меседжі, які ти мала на меті?
— Траплялося по-різному. Найбільше мене гнітить те, що журналісти левову частку розмови присвячують перуці, і свої сюжети теж, а також, що дехто некоректно і непрофесійно, не дізнавшись про хворобу, ставить запитання. Це засмучує. Але більшість сюжетів дуже якісно зроблені, й я вдячна всім колегам, хто відгукнувся допомогти нашому проекту.
— В ефірі одного з телеканалів ти розповідала, що одразу після зізнання тобі посипалися сотні повідомлень, частина зі співчуттями, а частина із недовірою та звинуваченнями. Отримавши всі реакції, ти не пошкодувала, що зважилася на цей крок?
— Ні, я завжди всі рішення у житті приймаю виважено. Я б ніколи про це не розповідала просто так, бо я не хочу, щоб моє особисте життя було предметом обговорення суспільства. Я розповіла свою історію, щоб створити проект, який змінить ставлення українців до онкохворих, а онкохворих — до самих себе, щоб люди жили кожен день, мов останній, щоб вони насичували його щастям. Щоб вони не звертали уваги на ганебні думки тих, хто в них не вірить і їх засуджує. Щоб вони самі створювали максимум для свого життя, для своїх близьких та країни, яку вони люблять.
* * *
Нині Яніна Соколова продовжує активну громадську діяльність. Вже у жовтні друком вийде її автобіографічна книжка, а на початку наступного року на екранах кінотеатрів з’явиться фільм «Я, Ніна». Допомогти ж проекту можна на офіційній сторінці http://yanina.life/film.
