Фактично від самого початку бойових дій на сході України «День» записує і публікує історії тих, хто нині захищає цілісність країни — військових та добровольців. Із таких особистих історій — часто емоційних, сумних чи, навпаки, оптимістичних (попри все!), пережитих кожним з бійців, зрештою і складеться одна велика історія цієї війни. Сьогодні «День» публікує три історії — 53-річного водія швидкої допомоги сільської лікарні Павла Петренка, який нині воює у складі 128-ї Мукачівської гірськострілецької бригади, 20-річного нацгвардійця Миколи Каблаша і 49-річного письменника, а нині заступника командира батальйону «ОУН» Бориса Гуменюка.
Павло Петренко — з Воронькова Бориспільського району, на початку серпня пішов добровольцем у ЗСУ. Небайдужий характер чоловіка не давав йому спокійно перебувати у тилу, коли в країні йде війна. Проте 53-річному водію «швидкої допомоги» сільської дільничної лікарні все ж непросто було потрапити до армії. Не хотіли брати. Та Павло Григорович довів, що він був водієм БТР у радянській армії (1980 — 1982 рр.), добре обізнаний із військовою технікою.
Відбув місяць вишколу на Закарпатті. І тепер у складі 128-ї Мукачівської гірськострілецької бригади вже орієнтовно три місяці — на Донбасі, майже два — біля Дебальцевого. З 21 листопада він разом зі своїми побратимами стоїть на сторожі Артемівська — міста, яке контролюється українськими військами. «У порівнянні з Дебальцевим тут тиша. Настільки незвична тиша, що у перші дні після постійних вибухів дзвеніло страшенно у вухах, — розповідає Петренко. — Три місяці в умовах «перемир’я», в постійному очікуванні... Хоча насправді на передовій точаться страшні бої. Тому у багатьох хлопців — справжня депресія від бездіяльності, від відчуття неспроможності знищити ворога. Та насправді у нашій армії достатньо сучасної техніки, сильний дух військових. Усі сподіваються на позитивні зміни у Генштабі. Ми обов’язково переможемо!»
Наводить Павло Григорович і переваги перемир’я. Адже до спокійного Артемівська постійно приходять переселенці з територій, окупованих бойовиками. Вони порівнюють ситуації там і тут і передають своїм знайомим побачене: у населених пунктах, які контролюються українською армією, є газ, електроенергія, вода, ходить транспорт, таксі, у магазинах постійно завозять товари, діти відвідують школи, а дорослі ходять на роботу. Натомість там, де територія підпорядкована терористам, люди потерпають від холоду і голоду. Зокрема, у напівзруйнованому Дебальцевому, за словами бійця, працювала одна школа, до якої батьки потай, у перерві між обстрілами, возили дітей на навчання.
Та на Донбасі продовжує працювати телебачення окупантів, яке транслюють і на визволених територіях. «Вирішили ми якось поглянути: що ж там дивляться люди? І справді починаєш вірити, що ми — ґвалтівники, вбиваємо дітей, грабуємо будинки, чинимо терор, що української нації не існує, а наша мова — діалект... Голова йде обертом від тої нісенітниці, яку політтехнологи постійно закладають у бездумні голови тих, хто нічим, окрім побуту, не цікавиться. Людей просто зомбують! — розповідає Павло Григорович. — Цікаво спостерігати за людьми, коли їдеш по Артемівську на бронетранспортері: одні радісно махають тобі руками, вигукують «Слава Україні!», а поряд стоять набундючені і з-під лоба скоса поглядають... Зразу видно, хто кого підтримує... Але ж ми не прийшли у чужу державу. Ми захищаємо свою землю!»
Павло добре знає історію не лише України, а й рідного краю. Тож розповів своїм військовим побратимам про вороньківську козацьку сотню Івана Черпака, яка на початку ХХ століття боролася проти більшовиків, а в лютому 1919 року витримала кількаденний бій із російською армією (300 козаків проти декількох тисяч озброєного війська!) біля річки Трубіж, що під Баришівкою. Ця історія дуже вразила молодих воїнів. Вони вирішили на державному прапорі написати: «Вороньківська сотня». Саме цей стяг майорить на гусеничному бронетранспортері, яким керує Петренко.
Вороньківець говорить, що виживати допомагають сміх, жарти і віра в перемогу. Павла Петренка у Воронькові знають як чоловіка, який завжди розповість анекдот, уміє підбадьорити, розвеселити. Таким він є і на фотографіях, які передав через волонтерів із війни. Адже вдома його чекають дружина, син, донька, 80-літній батько, рідні та друзі.
А односельці не перестають турбуватися про нього та ще про двох десятків вороньківців, які захищають Україну від ворога. Павло Григорович розповів, що коли під час триденної відпустки волонтери-односельці його одягли — придбали необхідні речі, а сусіди просто приносили гроші у далеку нелегку дорогу на схід, він був щиро вражений пробудженим добром і турботою своїх земляків.
Нещодавно у черговій телефонній розмові з Артемівська Петренко висловлював особливу подяку волонтерам, зокрема своїм землякам — Валентині Меленевській із с. Жовтневе, Юлії Кияшко і Любові Чешко із села Проців Бориспільського району, які підтримують сьогодні армію. Саме волонтери привозили йому і бензопилу, і лопати чистити сніг, і сокири, і топографічні карти, і теплі речі, і продукти харчування...
«Українці — дуже згуртована нація. Ми на своїй землі й захищаємо рідну землю! Саме тому ми переможемо!» — впевнено підсумував Павло Петренко.
