Після смерті дружини, з якою прожив 49 років, але Господь не дав їм власних дітей, Сава Іванович Петров п’ять років просидів у хаті сам- самісінький. Кликали до себе добрі сусіди, ішов до них, а повертався додому, порався по господарству — і розумів, що може порозмовляти тільки з котом. Життя проходило мимо, йому здавалося, що він дивиться кіно, залишаючись байдужим до сюжету.
І ось одного нудного вечора Сава Іванович слухав радіо...
Село Ниви-Губинські — це колишня чеська колонія, донедавна неперспективне село. І сьогодні у ньому набереться всього 50 хат, немає ні школи, ні клубу, але родючі чорноземи й залізниця (у селі зупиняється дизель-поїзд) своє діло роблять. До десятка хат викупили «дачники» — колишні лучани. Мають тепер і садок, і ставок, і городик біля дому. І міські зручності: вода на подвір’ї, центральна вулиця заасфальтована, а газ у Ниви торік провели.
Село, як і Сава Іванович, знало далеко кращі часи. Тут діяла неповна середня школа, була лікарня. Шикарне, збудоване чехами у 33-у приміщення «дому людового» служило б віки, але клуб і школу, що тут квартирували, закрили. Просили люди, аби комусь платили хоч з 30 гривень, щоб приміщення відкривав — закривав. Все ж було б ціліше! Нема де у селі ні весілля, ні поминки справити. Для багатого колгоспу, яким є місцеве господарство, такі затрати видалися чомусь зайвими. Добротну споруду помалу розтягують сусіди. На все село тільки п’ять школяриків. І двоє з них — внуки Сави Івановича: Ромчику — вісім, а Богданчик — шестирічка.
Звідки у бездітного діда внуки взялися? Сава Іванович завжди був поважним чоловіком. Прийшовши з армії, взявся приймати на заготпункті зерно (і так 40 років), був секретарем парткому колгоспу, заступником голови... Одружився рано, у 21 рік, повернувшись з Манчжурії, куди його на війну з японцями забрали ще 17-річним. Тоді й приписали Петрову роки, наче він не з 27- го, а з 24-го. Мав вибір: або в армію — або в табори («Не хочеш на фронт — зробимо «бандьорою!»).
Коли померла дружина, він не знаходив собі місця. Велике господарство — дві корови, город, сад — не радувало. Та й скільки одному чоловікові треба? Приїжджали з міста родичі: щось дідові поможуть і собі харчів візьмуть. У Львові має Іванович рідну сестру, племінників. Сестра не хотіла кидати дітей і їхати в село, а брат затявся доживати у своїй хаті. Ще за життя Катерини мали Петрови надію на жінчиного брата і його дітей. Як каже дід Сава, «ми до них притулились». Але за рік до смерті тітки усі вони виїхали на постійне проживання у США. Пишуть листи (збираючись за одним з них на пошту, раптово померла і дідова дружина), давали Саві Івановичу виклик. Просять хоч у гості приїхати, побачитися.
І має він тепер на кого хату зоставити — а нікуди їхати не хоче. Торік, саме на Вербну неділю, у домі Петрова з’явилися приймаки — прийняв Сава Іванович сім’ю аж з Яворівського району, що на Львівщині. Чоловік, дружина — Олег та Іванка Купчаки — і двоє їхніх синів. До Великодня нова господиня причепурила обійстя, напекла-наварила... Дід їх прописав і хату заповів. Сьогодні Сава Іванович вважає, що їм стелилася доля жити разом. Він слухав київське радіо, передачу, у якій одні люди ділилися своєю бідою, а інші могли зголоситися і допомогти. Він знав, що немало молодих сімей бажають догледіти чужу людину з правом успадкування житла. Такий варіант його приваблював. Чужої жінки після Катерини, з якою прожили півстоліття душа в душу, у своїй хаті бачити не хотів (а просилися!). Спочатку почув про молоду сім’ю з Закарпаття. Чоловік, дружина і трирічна дитина після повені залишилися без даху над головою. Сава Іванович почав телефонувати у Київ, щоб зв’язатися з ними, але скільки не набирав номер — то зайнято, то ніхто трубку не бере... А стосовно Купчаків з першого ж разу додзвонився.
Спочатку приїхав Олег. Поцікавився, чи будуть мати, крім житла, й роботу, бодай у колгоспі. Бо у пошуках заробітку він добирався аж на Харківщину. Їхнє село Смолин — велике й гарне, а молодому подружжю не було тут за чим триматися. Іванка з багатодітної сім’ї, мала трьох братів і трьох сестер. Один брат загинув в аварії. У 12 років сиротою залишився й Олег. Він непоганий столяр. Зговорившись про переїзд у Ниви-Губинські, попросився зачекати, доки він у Смолині виконає всі набрані замовлення. Сава Іванович трохи зачекав та й почав телефонувати: приїжджайте, бо треба города садити!
— Та хіба то вони діда доглядають? То дід їх доглядає! І їсти зварить, і діток пригляне, — так реагує дехто у селі.
Заможний хазяїн і добра хата, хто перечить, хороший варіант! Тільки за пам’ятник на могилі покійної дружини Сава Іванович виклав — ще на ті гроші — 90 мільйонів купонів («Не жалів! Небіжчиця за життя так тяжко працювала...»). І нині є біля чого ходити на дідовому обійсті.
І при цьому з ним, чужим чоловіком, треба жити. А йому — з ними. Заохочені прикладом Сави односельці, бездітна сім’я, погодилися прийняти до себе молоду безквартирну родину. І що ж? Побули приймаки трохи, роздивилися, що хата потребує ремонту, а старі — догляду. Була без радості любов, то й розлука вийшла без печалі.
Сава Іванович найбільше потерпав, щоб не попалися випивохи. Не попалися. А що ж Купчаки: не боялися у приймаки на «пташиних» правах?..
— Боялися, навіть дуже боялися, — признається Іванка. — Але дідо нас не рахує чужими!
І хто ж у домі господар? Торік Іванка з Олегом на двох у сільськогосподарському кооперативі заробили 300 гривень і 8 центнерів пшениці. У цьому році Олег заробив у кілька разів менше. Іванка вдома сидить, роботи їй вже немає. Вдома накрутитися треба: чотирьох хлопців обіпрати, нагодувати, а ще ж город, худоба... Сава Іванович хвалить молодих, що взяли для обробітку 10 сотих цукрових буряків. Не ліниві — однозначно. Порося продали — дітей у школу зібрали. Теличка вже на підході — свіжі гроші будуть. Проте частіше доводиться покладатися на дідову пенсію.
— Я їм одразу сказав: що є в мене — буде наше! Не прискіпуюся, не вказую: те не зачіпай, те не руш... Коли щось пораджу, послухаються. Мене в селі інколи питають, чи я ще у своїй хаті хазяїн. А чого мені має бути зле? Ще, слава Богу, не голодний, сам і зварю, якщо всі по роботах... Ото думаю, щоб кухню перебудувати. Ми з Катериною колись звели таку собі хабірочку... На нашу сімейку вона вже замала. Хай Олег вирішує, на мене не оглядається. Бо я одне кажу: вам тут жити. А коли й пожити, як не молодому?
Над ліжком Сави Івановича висить велика фотографія хлопчика у гусарській формі. Вловивши наші зацікавлені погляди, дід охоче піднімається з-за столу і шкутильгає (останнім часом дуже ноги болять) до ліжка:
— То наш Ромчик на Новий рік у школі! — і, показавши знімок, бережно відкладає його на ліжко.
Серйозний дідо просто розпливається у доброті, коли починає розказувати про Ромчика і Богданчика. А розказувати про них він може, здається, безкінечно. Дуже жаліє наразі старшенького, який з мамою довго лежав у лікарні в Луцьку.
— Як приїхали сюди, бліденький такий був у нас... Ще й заслаб. Але дякувати Богу, обійшлося.
