Розпочну із загальної оцінки робіт. Більше половини робіт написані на вельми хорошому рівні, учні поставилися небайдуже до всього, що відбувалося 9-го березня у Києві, що їм довелося побачити по телебаченню, почути від очевидців або прочитати в пресі. Шкода, звичайно, що подібні події, про які пишуть дев’ятикласники, примушують їх хоч-не-хоч дорослішати швидше.
«Минає час, але емоції, що спалахнули під впливом подій, які відбулися в столиці у день народження Кобзаря, не вщухають. Життєво важливими для України стали згуртованість, єдність і взаєморозуміння на шляху будівництва правового й демократичного суспільства. І ось — знову провокація, знову вибух емоцій, що підігріваються в натовпі. І цьому оскаженілому потоку бруду й очорнення перегородили шлях бійці правопорядку, які нерідко вимушені виконувати свій обов’язок з ризиком для життя. Вони виявили витримку та професіоналізм, витримали град ударів, не вступаючи в бійку. І, на мою думку, саме така їхня реакція погасила бурю пристрастей, втримала її від переростання в криваву бійню. Кому потрібне було кровопролиття? У чому вина цих людей у формі? Хто зацікавлений у безладді в країні? Питання висять у повітрі! Гадаю, що досягти мети, вдаючись до методу перегинання палиці, може тільки стрілець із лука: шляхом цькування один одного добрих результатів у будівництві демократичного суспільства досягти неможливо...» — так відгукнувся про події 9 березня один з учнів 9-А класу, син учительки й працівника райвідділу внутрішніх справ. Особисто я згодний на всі 100% з висловлюванням свого учня, оскільки вважаю, що за умов анархії й безвладдя, вседозволеності, не може бути мови про будівництво квітучої України.
На запитання свого однокласника «Хто зацікавлений у безладді в країні?» у своєму творі спробувала відповісти його однокласниця. Зокрема, вона пише: «...Деякі політичні сили, які програли на президентських виборах у 1999 році, ніяк не хочуть змиритися зі своєю поразкою і прагнуть до реваншу різними методами. Екстремісти топтали не тільки квіти, які на честь 187-ї річниці від дня народження генія українського народу Тараса Шевченка поклав Президент країни, члени уряду та депутати Верховної Ради: вони «топтали» світлу пам’ять самого Шевченка...» Далі вона пише, що до подій 9 березня ставиться негативно, «тому що організатори акції «Україна — без Кучми» «ознаменували» святий для кожного патріота України День народження Великого Кобзаря жорстокими вуличними зіткненнями, показавши своє істинне «обличчя» — обличчя псевдореволюціонерів: насильників і анархістів. Вони не хочуть конструктивно працювати в парламенті, тому що вони не творці: анархісти можуть тільки руйнувати, тому час поставити їх перед судом за скоєне 9 березня не тільки проти гаранта Конституції України — Президента, але і взагалі проти української держави»... З нею солідарний ще один учень 9-А класу, який зазначив у своєму творі: «На мою думку, в цьому протистоянні «правими» були державні сили правопорядку, тому що ніякі політичні лозунги так званих «борців за правду» не зможуть виправдати кинуті в міліціонерів пляшки із запалювальною сумішшю і кров на асфальті»... Чому тут можна заперечити?
Звичайно, є роботи і з протилежними думками щодо подій 9 березня в столиці України. Ось що пише школяр-відмінник навчання: «Я підтримую тих, хто виступає проти нинішнього Президента. Ще в перший виборний термін він обіцяв провести багато реформ, які б мали полегшити економічне становище народу, але значна частина обіцянок Кучми залишилася на папері, а ті, які були здійснені, мало що виправили в житті народу. І під час другої виборної кампанії Леонід Кучма продовжував обіцяти, а стомлені від боротьби за виживання люди повірили йому вдруге, вирішивши, що він доведе до кінця свої реформи, й обрали на другий термін. І що ж? Президент до ладу так нічого і не зробив досі. Людям просто набридло терпіти цю брехню й вони вийшли 9 березня на мітинг... Звичайно, деякі моменти мітингу були не зовсім коректні, і мені зовсім не зрозуміло, чим у своїх діях керувався син Чорновіла Тарас, коли рвав синьо-жовту стрічку — кольори державного прапора України, за які так довго боровся його батько? А взагалі-то я обома руками за відставку Леоніда Кучми і його Кабінету Міністрів, які не спроможні підняти рівень життя українського народу». В унісон цим словам звучить і думка його однокласниці: «На мою думку, антипрезидентські виступи мають стати попередженням Президенту і його уряду про те, що потрібно думати й піклуватися не тільки про свої сім’ї та себе, але і про свій народ, а не заганяти його в рабство в інші країни, роблячи країну ще більш убогою. Час подумати про економіку України. А якщо Президент і уряд не в змозі управляти країною, то їм потрібно негайно піти у відставку!»
Про те, що «вже час припинити краяти суспільство боротьбою за владу й дати демократичному процесу розвиватися природним шляхом», — пише інша відмінниця навчання 9-А класу. На її думку, «події 9 березня у Києві спровокувала сама українська влада з метою знищення руху опору режиму диктатури...» Ось так, категорично, з юнацьким завзяттям Надія старається переконати мене своїм твором, що «референдум про внесення змін до Конституції України — грандіозна авантюра з насильством політичної свободи українського суспільства», що «некоректною є і заява Президента про те, що він обраний більшістю виборців»... Вона все-таки вважає, що «настав час політичного діалогу влади з опозицією з метою мирного розв’язання проблем суспільства».
Заслуговує на увагу й робота ще однієї школярки, яка пише: «За останні декілька років в Україні дуже загострилося внутрішнє протистояння політичних сил, які б’ються один з одним через владу і не думають про свій народ. У кожної політичної групи або партії є свої програми розвитку української економіки й добробуту громадян, але це всього-навсього лише лозунги, які використовуються для обману населення країни. Внаслідок усіх цих маніпуляцій у суспільстві запанував хаос, яким легко скористалися пройдисвіти і вивели на вулиці Києва чимало народу; закінчився ж цей «демарш» зіткненням з органами правопорядку, і кожна зi сторін конфлікту зараз звинувачує одна одну в тому, що сталося. Краще від цього українському народу жити не стало!!!
Я хочу, щоб усі, хто може і хоче працювати, мали роботу за місцем проживання тут, в Україні, а не гнули спини в Польщі, Чехії, Італії, Португалії, Греції, Туреччині, Іспанії, Росії, працюючи на процвітання цих та інших країн. Робота має добре оплачуватися. Пенсіонери повинні отримувати реальну пенсію, а не порпатися на смітниках у пошуках «їстівного». Я хочу жити в країні, яка в черговий раз не обдурить і не обікраде своїх громадян. А хто був правий, хто винуватий 9 березня у Києві, час покаже!»
Ось на цій «ноті» я і закінчу огляд учнівських творів. Думаю, що читачі «Дня» розуміють, що не з усім можна погодитися в їхнiх роботах, але прислухатися до їхнiх думок нам, дорослим, усе ж не зашкодить...
