Читачі «Дня» з нетерпінням чекають у наших п’ятничних номерах на матеріали рубрик «Післясмак» та «Пікантні задвірки». Перша — авторська колонка Людмили Засєди, друга — атмосферні київські репортажі, які вона робить у дуеті з фотографом Сергієм П’ятериковим. Сьогодні «репортер деталей» (так називають Людмилу за вміння побачити, здавалося б, несуттєву дрібничку і розповісти про неї глибоку історію) святкує день народження. Між іншим, рубрики, які веде журналістка, також з’явилися навесні. «Післясмаку» у травні виповниться десять років, «Пікантним задвіркам» нещодавно «стукнув» рік.
Тож ми привітали Людмилу Засєду з днем народження і заразом дізналися деякі секрети її творчої кухні.
«ШУКАЮ ТЕ, ЩО МОЖНА ЗБЕРЕГТИ»
— Пані Людмило, як обираєте місце для чергових «Пікантних задвірок»?
— Пошук теми йде великий. Мучуся, голова сохне, все це забирає багато часу. Інколи точно знаєш, куди йдеш і чого хочеш. А буває, вирішую: підемо собі з П’ятіркою (Сергієм П’ятериковим. — Авт.) у певне місце і точно знайдемо щось. Воно саме відкривається, бо наш зір заточений на певні речі. По-різному виходить. Адже і «Задвірка» буває психологічна, інформативна або лірична. Але щоразу відбувається пошук місця — немає такого, що йдемо по накатаній.
Для «Задвірок» не шукаю того, що набудували, наворотили нещодавно. Хоча якщо з’являється шикарний новобуд — це теж іде в роботу. А взагалі знаходжу деталі, які залишилися з минулого, якусь дрібноту. Київ не завжди змінюється так, як нам хочеться. Я шукаю те, що можна зберегти. Дуже хочу, щоб ці деталі не зникли.
«ДИСТАНЦІЯ ЗІ СПІВБЕСІДНИКОМ МАЙЖЕ ЗНИКАЄ ЗА ХВИЛИНУ»
— У ваших матеріалах часто є короткі, але душевні розмови з найрізноманітнішими людьми. Як розговорити співбесідника?
— Оскільки приходжу з тим, щоб дізнатися нове і нічого з себе не строю, люди мені відкриваються. Журналісти, буває, викликають насторогу, але у мене дистанція майже зникає через хвилину — бо я сама налаштована відкрито, мені цікаво, що розповідатимуть люди.
Але нещодавно, коли працювала з матеріалом «Жорж і Жоржетта» (№34-35 «Дня» за 26 лютого цього року), чоловік, мешканець Щекавиці, закрився як ніколи. Приїхала додому з синім від холоду носом, неадекватна — такого у мене ще не було! Людина була налаштована майже ворожо — хоч іди додому. Але я не з таких, що день витратила — і піду. Тим більше, на Щекавиці була прекрасна фактура для зйомки. Не відпускала того чоловіка і розрахувалася з ним тим, що описала, як він мене мучив.
Зараз я вільна пташка, немає якихось обов’язкових тем для моїх рубрик. Тож іду на об’єкти, де очікую знайти щось цікаве. Та й герої у мене справді швидко розговорюються. Балакаєш, балакаєш, і люди забувають, що я все слухаю, і розкриваються. Так пробалакаємо — і все.
«ЗАРАЗ ТЕХНІКИ БАГАТО, А ТЕПЛИХ МАТЕРІАЛІВ — НЕ ДУЖЕ»
— А що читаєте при підготовці текстів? Адже і в «Задвірках», і у «Післясмаку» є чимало цікавинок з історії.
— Для «Задвірок» читаю тільки наукові, історичні матеріали. Шукаємо такі джерела разом з Сергієм П’ятериковим — він особливо у цьому розбирається, обізнаний, прискіпливий до деталей, дуже послідовний.
А «Післясмак» — весь у мене в голові. Збираю цей матеріал інколи по одному враженню на день. Хоча буває і п’ять вражень на день — мимохідь якось трапляються. Все це запам’ятовую і потім використовую: у мене нічого не пропадає, як на кухні. От буквально щойно побачила дві яскраві картинки і запам’ятала їх на майбутнє.
Багато людей пишуть мені, що «Післясмак» якось допомагає, психологічно підживлює. Я й сама від нього підживлююсь — а заодно й іншім дістається.
— Цей огром деталей — як ви їх фіксуєте? Що ви з ними робите, щоб не загубилися?
— Ось лежить аркуш паперу на столі — раз, черкнула одне слово і переключаюся на інші справи. Потім, коли робитиму матеріал, подивлюся і згадаю, що мала на увазі. У «Післясмаку» багато житейських деталей, полотно тексту натуральне, там немає синтетичних ниток. У комп’ютер нічого не записую — у мене з технікою не дуже добрі відносини. Маю паперові записнички.
Вимушена працювати з диктофоном, хоча я його не люблю. Можу все писати по пам’яті — так виходить тепліше. Та й щоб розшифрувати диктофонний запис, у мене часу витрачається більше, ніж просто сісти і написати. Техніка — то нецікаво. Людина має прочитати щось тепле, звернене саме до неї. Зараз техніки багато, а теплих матеріалів — не дуже. Їх взагалі не буває забагато.
«МЕНІ ЗДАЄТЬСЯ, У КИЄВІ ВСЮДИ ДОБРЕ»
— Ще одне запитання як до автора рубрики «Пікантні задвірки». Нарешті прийшла весна, навіть майже літо. Де погуляти у Києві? Яке не дуже відоме місце порадите?
— Нещодавно відкрила для себе ботанічний сад у Голосіївському лісі (для тих, хто зацікавився, йдеться про ботсад Національного університету біоресурсів та природокористування України. — Авт.). Там такі простори! І нікого немає. Якась пуща, не знаю, що це. Також дуже люблю Оболонську набережну. Там шикарно, бо вода, просторо і відкрито.
Мені здається, у Києві всюди добре. Крім промислових районів, де немає нічого, крім коробок. Сама я живу біля Володимирської гірки. Всі ходять і ходять сюди гуляти. Часто проходжу повз, гірка мені вже звична, проте я її люблю, особливо ввечері.
А взагалі я обожнюю задвірки. Слово «двори» не люблю, «задвірки» — саме те. У кожен дворик загляну і щось знайду. Але для цього, мені здається, має бути кураж. Коли він є — це одразу відчутно, матеріал дихає інакше. Кураж не завжди вдається спіймати, з ним треба дружити. Не кажу, що треба до нього підлабузнюватися, але варто його заводити, в «очі» дивитися, кокетувати. Зізнаюсь вам, я кокетую з репортажем!
