Українців десятками зачиняють у СІЗО, висуваючи їм звинувачення в організації масових заворушень та участі в хуліганських діях. Ніколи до того в історії незалежної України таку кількість людей не затримували, спираючись лише на рапорти окремих «беркутівців». Окрім того, затримання супроводжуються побиттями та знущаннями.
«День» поспілкувався з трьома хлопцями, яких за цією схемою взяли першими. Їх називають «в’язні Банкової». Нині вони нарешті на волі, а їхні кримінальні справи закрито. Ми запитали, як побиття, затримання та час у СІЗО змінили їхнє життя та світосприйняття у Сергія Нужненка, Валерія Гарагуца та Олександра Остащенка.
«Я ВЖЕ ЖОДНОЇ ЗАГРОЗИ ДЛЯ НИХ НЕ СТАНОВИВ, А ВОНИ ПРОДОВЖУВАЛИ БИТИ!»
«У деякій мірі «Беркуту» можна подякувати, вони вдарили мене по голові, я втратив свідомість, чув лише якийсь далекий глухий стук», — говорить один із затриманих на Банковій, фотограф-любитель та волонтер, який допомагає дитячим будинкам, Сергій Нужненко. Хлопець демонструє відео, на якому його, замотаного у державний прапор, б’є десяток бійців. Згодом лікарі констатували: у Сергія закрита черепно-мозкова травма, численні забої та гематоми. Його поклали до спеціальної палати для заарештованих у київській Лікарні швидкої допомоги.
«Того дня на Банковій мене переслідували дивні думки — хаотичні. Я не розумів, що відбувається, — розповідає ще один затриманий на Банковій 1 грудня, інженер-проектувальник Олександр Остащенко. — Це зараз я можу сказати: потрапив не у те місце і не в той час. А тоді важко було осягнути, чому правоохоронці б’ють людей, кидають їх на холодну землю і змушують лежати кілька годин». Чоловік отримав струс мозку, переломи пальців, забиття грудної клітини, численні гематоми.
«Найбільше мене вразило те, що «беркутівці» хапали найбільш незахищених людей, тих, які не чинили жодних дій. Тих, хто тікав, ловили, збивали з ніг, били, а потім забирали, — доповнює розповіді Остащенка та Нужненка третій затриманий 1 грудня — Валерій Гарагуц, засновник і журналіст дніпропетровської інтернет-газети «Лица». — Мене ж затримали у той момент, коли я надавав першу медичну допомогу побитій людині. Мене просто взяли під руки і повели. І поки мене вели до Адміністрації Президента, усі «беркутівці», яких ми зустрічали, били мене. Здивувало те, наскільки вони були накручені, заряджені, аби наносити такі удари. Я відчував себе полоненим: мене затримали, я вже ніякої загрози для них не становив, а вони продовжували бити! Побита людина лежить на граніті при мінусовій температурі, і її продовжують бити. Мене вразило те, як вони перевіряли, жива людина, чи ні. Коли один із нас почав втрачати свідомість, то до нього підійшов «беркутівець» зі словами: «Ты еще не сдохла, мразь?». Звідкіля взялося стільки ненависті до людей, мені важко зрозуміти. У мене весь час крутилася в голові думка: «Прийде цей «беркутівець» додому, а там — дружина, діти, вони сядуть вечеряти, і дружина запитає, як минув день? Що він відповість? «День був важким, ми дев’ятьох мало не забили до смерті», — скаже він. Чи що він розповідає дружині?».
Сергій Нужненко згадує: «Якимось наївним ідіотом був, романтиком, думав, що і на цей раз «Беркут» бити не буде, бо раніше на різних акціях бачив, як вони лише відтісняли людей — говорить він. — Але бійцям, певне, дали команду: більше крові. Вони знали, що їх ніхто не здасть, не покарає. Коли я лежав на землі, мій фотоапарат взяв один із «беркутівців», почав легенько стукати по об’єктиву кийком, запитав, як мене звуть, і сказав: «Сережа, Сережа, зачем ты сюда пришел?».
«РОЗУМІЛИ, ЯКЩО МАЙДАН РОЗІЙДЕТЬСЯ, МИ ТАК І ЗАЛИШИМОСЯ ЗА ГРАТАМИ»
«Коли нас у наручниках повезли до лікарні, це взагалі для мене було дивним, геть відірваним від реальності. До лікарів водили під конвоєм, а потім зачинили у палаті», — згадує Остащенко.
«Ми опинились у спецпалаті №212, — продовжує Нужненко. — Це звичайна палата, як у радянські часи: синьо-зелені стіни, біла стеля, шість ліжок. Але вікна заклеєні непрозорою плівкою — аби подивитися, що відбувається на вулиці, треба було вставати на ліжко, що не дозволялося робити, металеві двері, встановлена камера спостереження, світло горить і вдень, і вночі...».
ОЛЕКСАНДР ОСТАЩЕНКО РОЗПОВІДАЄ, ЩО ПІСЛЯ ВСЬОГО ПЕРЕЖИТОГО ЙОГО ЖИТТЯ ЗМІНИЛОСЯ: БАГАТО РЕЧЕЙ ВЖЕ НЕ ВИДАЮТЬСЯ ЙОМУ АЖ ТАКИМИ ВАЖЛИВИМИ, НАТОМІСТЬ ІНШІ НАБУЛИ ВАГИ / ФОТО ІВАНА ЛЮБИШ-КІРДЕЯ
«Але й у лікарні я думав, що дуже скоро це має закінчитися, хтось має приїхати і все це зупинити, — веде далі Сашко Остащенко. — І коли нас мали везти до суду, ми зібрали всі речі, думали, що звідти нас точно мають відпустити. Проте, коли на суді сповістили про арешт на два місяці, то це взагалі був вже «винос мозку». Тільки після цього прийшло усвідомлення, що можу залишитися тут надовго. Ми з хлопцями почали усіма способами дізнаватися новини з волі. Розуміли, що якщо Майдан розійдеться, ми так і залишимося за гратами. Для нас підтримка Майдану була дуже важлива!».
«Коли нас привезли до суду, а це було з самого ранку, то посадили по троє у дуже маленькі камери — у ній сидіти могли тільки двоє, тому так десь до години четвертої ми змінювали один одного: двоє сиділи на лавці, а один стояв, — згадує Сергій Нужненко — Коли перший хлопець з нашої палати здивовано сказав: «Два місяці...», то ми не дуже вірили, бо не розуміли, за що. Я до останнього думав, що це якась помилка. Але потім і щодо мене почали говорити слідчі, прокурор, суддя... Коли суддя пішла в дорадчу кімнату, я зрозумів, що зараз впаяють два місяці. З’явилась така злість! Що вони мали проти мене? Сліди бензину на штанях! На штанях, які були у міліції. Вона на них могла і не таке знайти. А ще й були свідчення трьох «беркутівців», у яких я навіть описаний був невірно. В рапорті на одній сторінці написано, що я готував палиці, каміння, запальну суміш, а на наступній, що вилучили фотоапарат та планшет...».
«ДЛЯ МЕНЕ ЗАТРИМАННЯ НА БАНКОВІЙ — КОЛОСАЛЬНИЙ ДОСВІД. І НЕ В ОСТАННЮ ЧЕРГУ — ДУХОВНИЙ»
Сергій Нужненко розповідає, що його життя після пережитого особливо не змінилося, лише даються взнаки фізичні травми, отримані на Банковій. А ще з’явилося відчуття тривоги: «Я про те, що сталося зі мною, не мовчу, не відмовляюсь від своїх слів, не ховаюсь, але коли йду додому ввечері, то розумію, що треба зняти навушники і дивитися по сторонах, аби ніхто зненацька не вдарив по голові. Зустрівши міліціонера на вулиці, почуватиму себе некомфортно».
ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ЖУРНАЛІСТ ВАЛЕРІЙ ГАРАГУЦ, ЩО ПЕРЕЖИВ АРЕШТ ТА ОПИНИВСЯ НА ВОЛІ, НИНІ ДОПОМАГАЄ ЗАТРИМАНИМ АКТИВІСТАМ У РІДНОМУ МІСТІ. У ДНІПРОПЕТРОВСЬКУ ТАКИХ СЬОГОДНІ —18 ОСІБ / ФОТО З FACEBOOK-СТОРІНКИ ВАЛЕРІЯ ГАРАГУЦА
«Дивно, але я не відчуваю до міліції та «Беркуту» ніякої ненависті, — говорить Валерій Гарагуц. — Я відчуваю до них жаль. Можливо, я себе так умовляю, що вони нещасні люди, що вони змушені так жити. Також була думка, що вони все-таки не винні, що є такими. Я шукав аналогії. Можливо, «беркутівців» можна порівняти з бійцівськими собаками. Господар виховав пса так, аби він кидався по команді «фас». Такий собака не відчуває страху до тих пір, поки йому не скажуть «фу». Тоді тварина сидітиме. І, мабуть, собака не винен у тому, що він такий... І я так само ставлюся до «беркутівців»: розумію, що вони — заручники системи, яка їх виховувала. Весь час вони запитували: «Скільки тобі заплатили?». Навіть конвой запитував: «То що, вам не платять?». Їм якось дивно, що людина здатна робити щось не за гроші... Для мене затримання на Банковій — колосальний досвід. І не в останню чергу — духовний. Я позиціоную себе як буддист, а отже все, що коїться, сприймаю як певний шлях, який я маю пройти. Тому я не можу сказати, що моє світосприйняття дуже змінилось. Швидше, я вдосконалився. Я утвердився у думці, що вибраний мною колись шлях, вірний».
«Зараз тим, хто затриманий на Грушевського, гірше, — переконаний Сергій Нужненко. — Нас було дев’ятеро. Такі побиття та арешти сталися вперше в Україні. Збереглося багато відео, як знущалися над нами на Банковій. До нас була велика суспільна увага. Зараз людей у СІЗО та лікарнях надто багато — понад сотня. І влада придумала іншу амністію... Майдан не може на неї погодитися».
«ВІДЧУВАЮ РОЗЧАРУВАННЯ У СИСТЕМІ, ПРАВООХОРОНЦЯХ»
«Моє життя змінилось — деякі речі нині видаються дріб’язковими, почав зосереджуватися на головному. Так, нас амністували. Але за що нас амністувати, якщо ми ні в чому не винні?! Нам ніби зробили якийсь подарунок, який насправді ніякий не подарунок, — говорить Олександр Остащенко. — Ми так і залишилися під підозрою, нам просто закон допоміг. У справах, в яких нас визнали потерпілими, ніяких просувань немає: щодо «беркутівців», які нас били, не відбувалось ніяких слідчих дій. Навіть судмедекспертиза, яка відбувалась майже за тиждень після подій, не підготувала результатів, а минуло вже два місяці. Я не почуваюся у безпеці. Відчуваю розчарування у системі, правоохоронцях. Я розумію, якщо виникне якась інша ситуація, у якій я потребуватиму їхньої допомоги, то вони ніколи не допоможуть».
Сергій Нужненко прийшов на київський Майдан вже на наступний день після виписки з лікарні. «З мене користі небагато, але сигарети, шкарпетки приносити можу. Поки не можу ночувати, але прагну робити більше. На минулому тижні був і в лікарні. Міліціонери, які й мене охороняли, говорили, що бокси переповнені — відкрили навіть спецпалату, де лежав Юрій Луценко, — місця не вистачає. Я привіз хлопцям продукти, бо відчув на власній шкірі, як там важко, особливо у перші дні, коли ніхто з близьких та друзів не може відвідати людину, котру сильно побили», — розповідає він.
«Після цих подій дуже багато людей, від яких я цього не очікував, почали мені допомагати, — говорить дніпропетровець Валерій Гарагуц. — Це була наша спільна боротьба. Змінилося моє ставлення до людей. Це дуже важливо!»
Валерій зараз допомагає постраждалим та затриманим у Дніпропетровську. Раніше, коли був ще під слідством, не афішував цього. «Нині 18 людей перебувають за гратами у моєму місті. Ми носимо їм передачі, підтримуємо батьків. До речі, я дуже вдячний усім, хто допомагав мені. Тепер у мене, мабуть, така кармічна потреба — відплатити тим же людям добром».
КОМЕНТАР
«ДУЖЕ ВАЖЛИВО, ЩО ГРОМАДСЬКА ДУМКА ЗАСУДЖУЄ ДІЇ «БЕРКУТУ»...»
Тетяна НАЗАРЕНКО, психотерапевт Служби психологічної підтримки Майдану:
— Кожен із цих хлопців, крім того, що був травмований фізично, отримав ще й психологічну травму. Звичайні люди потрапили в ненормальні події, і одне з головних питань, які вирішує кожен із цих хлопців зараз: «Як жити далі після того, що зі мною сталося?».
Кожному потерпілому важливо знати симптоми психологічної травми, такі, як: втрата відчуття реальності й адекватного сприйняття дійсності, можливо, безсоння, програвання травматичної ситуації в голові, ускладнення у вигляді психоневрологічних симптомів. Але є кілька позитивних моментів, розуміння яких допоможе цим та іншим постраждалим від «Беркута» впоратися з ситуацією. І перший з них: попри все, вони живі. «Я вижив» — саме ця фраза може бути ресурсом для таких людей. Дуже важливо, що громадська думка засуджує дії «Беркута». Таким чином, у постраждалих є однозначна оцінка того, що сталося: «Погані люди погано вчинили щодо мене, а зі мною особисто все гаразд». Що ж до питання про те, чи потрібно залишати місце, де сталася травмуюча подія, зокрема Майдан, то це питання кожен повинен вирішити для себе сам. Іноді потрібно виїхати, змінити обстановку, відпочити. А буває й так, що підтримка товаришів, які поруч, — це найкраща психотерапія.
