В українському інформпросторі вже чимало розказано й написано про проблеми переселенців з Донбасу. Проте не так часто в усіх цих матеріалах можна побачити або почути пряму мову представників цієї нової для нашої країни групи населення. Ще рідше транслюються їхні громадянсько-політичні думки, які далеко не в усіх випадках обмежуються лише соціально-економічними питаннями...
«День» поспілкувався з п’ятьма дончанами, які переселилися з шахтарської столиці в інші українські міста не лише через бойові дії в рідному місті й регіоні, а й унаслідок того, що свою подальшу долю вони пов’язують не з «ДНР», а з Україною. З українським Донбасом...
Ці п’ять дончан — Юлія, зараз живе в Дніпропетровську, Юрій — у Запоріжжі, Сергій — у Львові, Артем — у Києві й Станіслав — у Дніпропетровську. «День» запропонував відповісти їм на запитання:
1. ЧИ ПЛАНУЄТЕ ВИ НАЙБЛИЖЧИМ ЧАСОМ ПОВЕРНУТИСЯ ДОДОМУ НА ДОНБАС?
Юлія (Дніпропетровськ): — Я дуже хочу повернутися додому, але розумію, що це неможливо. Я не бачу жодних перспектив у міста, в якому я народилася й прожила все життя. І не хочу жити з терористами, які відняли в мене моє місто.
Юрій (Запоріжжя): — Повертатися додому поки що не планую, тому що там як і раніше зберігається важка соціально-політична обстановка. Також через відсутність роботи за посадою — я працюю в банківській сфері, а всі банки з Донбасу пішли, у малого і середнього бізнесу немає можливості повноцінно функціонувати.
Сергій (Львів): — Додому їхати не планую. На жаль, ситуація в Донбасі далека від розв’язання, а в моєму рідному Донецьку тераріум з терористів. Повертатися туди просто небезпечно для життя.
Артем (Київ): — Повернувся б додому із задоволенням, але лише до Донецька, що перебуває у складі України. Проте в таку перспективу слабо віриться.
Станіслав (Дніпропетровськ): — Зараз, на жаль, немає жодної надії на швидке повернення додому. І річ не лише в тому, що в Донецьку постійно відбуваються зіткнення й обстріли. Для мене та моєї сім’ї дуже важливе внутрішнє відчуття свободи й можливість висловлення своєї точки зору. Тому ситуація, коли тебе переслідують за «інакомислення», для мене так само страшна, як і безсонні ночі під свист снарядів.
2. ЯК У ЦІЛОМУ ОЦІНЮЄТЕ СЬОГОДНІШНЮ СИТУАЦІЮ В РЕГІОНІ?
Юлія (Дніпропетровськ): — Я думаю, що все це закінчиться дуже нескоро. Донбас, на мій погляд, перетвориться на другий варіант Придністров’я. Ніхто не визнаватиме регіон як окремий суб’єкт міжнародних відносин, отже, не буде жодних перспектив на співпрацю з іншими державами, а самостійно це незрозуміле псевдодержавне утворення не виживе.
Юрій (Запоріжжя): — Ситуація в регіоні досить депресивна, м’яко кажучи. Тотальна невизначеність в завтрашньому дні...
Сергій (Львів): — Донбасівська ситуація паршива з усіх поглядів. По-перше, за час так званого «перемир’я» загинуло понад 50 мирних жителів, і щось підказує, що це не кінець. По-друге, настає зима. Якщо влітку й восени комунальні служби в Донецьку й області ще справлялися з ситуацією, то взимку, візьмуся передбачити, все буде не так гладко. По-третє, соціальна ситуація. На непідконтрольних Україні територіях не платять зарплати й пенсії. Терористи «ДНР» уже заявили, що «соціалка» — це непідйомна для них ноша. Чому Київ нічого не робить? Як влада збирається вирішувати це питання? Чи вона вирішила кинути людей сам-на-сам з бідою?..
Артем (Київ): — Нинішня ситуація на Донбасі, як пишуть на сайті нашої Міськради, «стабільно напружена». Знаю це не з чуток, оскільки в Донецьку залишилися мої родичі. З ними прагну спілкуватися щодня. З подивом дізнаюся, що ні про які «перемир’я» або «дні тиші», про які так полюбляють говорити наші політики, вони не чули. Без звуку пострілів не минає й дня.
Станіслав (Дніпропетровськ): — На окупованій території, звичайно, все сумно. Зупинилося практично все виробництво, у людей немає роботи, закінчуються кошти для існування. Мантрою «Росія нам допоможе» ситий не будеш, і на практиці ця допомога в найкращому разі становить пару кілограмів крупи й бляшанок тушкованого м’яса на сім’ю.
3. ЧИ ПІДТРИМУЄТЕ СПІЛКУВАННЯ З РОДИЧАМИ/ДРУЗЯМИ/ЗНАЙОМИМИ, ЯКІ ЗАЛИШИЛИСЯ НА ДОНБАСІ, ЗОКРЕМА З ТИМИ З НИХ, ХТО ДОТРИМУЄТЬСЯ ПРОТИЛЕЖНИХ З ВАМИ ПОЛІТИЧНИХ ПОГЛЯДІВ?
Юлія (Дніпропетровськ): — Мені пощастило, що люди з мого кола спілкування дотримуються адекватної думки з приводу всього того, що відбувається, й більшість уже перебувають за межами Донбасу. А з тими, хто підтримує всю цю вакханалію, у мене немає жодного бажання спілкуватися, й це взаємно.
Юрій (Запоріжжя): — Спілкуюся з родичами, друзями — вони, як і я, дотримуються проукраїнських поглядів. Але є знайомі, які стоять на протилежних позиціях, тому комунікація з ними зараз обмежена. Деякі з них навіть видалили мене із списків своїх друзів у соціальних мережах.
Сергій (Львів): — Спілкування з родичами, друзями та знайомими підтримую. Сперечаємося, лаємося. В основному якщо раніше їх аргументи зводилися до того, що «нам майдани не потрібні й Київ Донецьку не указ», то зараз трохи змінилося в бік «ну, ДНР, звісно, скоти, але й Київ не кращий — він нас кинув». Спілкуватися дуже складно: переконати тих, чия свідомість задурманена путінським телебаченням, вельми непросто.
Артем (Київ): — З родичами зв’язок підтримую. З друзями — менше, але стараюся. Переважна більшість з них дотримуються тієї ж точки зору, що і я.
Станіслав (Дніпропетровськ): — Батьки живуть у Сніжному. Це, мабуть, одне з найбільш сепаратистських міст Донбасу. Вони, звісно, всю цю вакханалію не підтримують. Мій батько хоч і росіянин, який завжди любив Росію, сьогодні досить жорстко висловлюється з приводу цих «республік». Багато знайомих залишилося в Донецьку, але з них ніхто також не підтримував і не підтримує терористів. Із симпатиків «ДНР» у моєму колі спілкування можу пригадати хіба що сусіда, який воював за сепаратистів. Типовий приклад промивання мізків кремлівською пропагандою. Він узагалі хороша, добра людина. Сьогодні він чудово розуміє, що владу в місті захопили бандити, які вже між собою влаштовують розбірки. А також те, що вони видали зброю наркоманам і кримінальним злочинцям, які завтра скоюватимуть злочини проти донецького населення. Але, на його думку, «нехай краще це, ніж українські нацики, які розіпнули хлопчика у Слов’янську»
4. ЯК ВАМ ЖИВЕТЬСЯ В ТОМУ МІСЦІ, В ЯКОМУ ВИ ЗАРАЗ ПЕРЕБУВАЄТЕ?
Юлія (Дніпропетровськ): — Зараз я живу в Дніпропетровську. До цього проїздом була у Львові й Києві. У Дніпропетровську знайшла роботу. Мені всі тут допомагають і щиро підтримують. У столиці й у Львові при згадці, що я з Донецька я бачила сльози в очах людей — усі розпитували про ситуацію й бажали миру, успіху, казали, що не кинуть, адже ми брати.
Юрій (Запоріжжя): — Запоріжжя — хороше, привітне місто. Люди досить-таки прості й відкриті, завжди й скрізь готові надати як моральну, так і матеріальну підтримку переселенцям. А от дороги тут погані!
Сергій (Львів): — Живу у Львові на зйомній квартирі. Складно, звісно, у фінансовому плані. Ну, нічого, працюємо, виживаємо потихеньку. У Львові люди як люди. Квартиру винайняв з восьмого разу. Довелося записати її не на мене, а на мою дівчину, тому що мені з моєю донецькою пропискою нічого здавати не хотіли... Зрозуміло, що до людей з Донецька ставляться скептично. Але ми самі в цьому винні: не можна стрибати й топтатися по українському прапору, а потім чекати, що у Львові до всіх дончан ставитимуться позитивно. Класний момент: постійно розмовляю українською мовою, й мені це подобається. Але прописку прагну не афішувати й не розмовляти з людьми російською.
Артем (Київ): — Я не звик скаржитися на життя, тому відповім, що живеться нормально. Я особисто з проявами агресії або недоброзичливості по відношенню до мене як переселенця в Києві не стикався. Проте у багатьох моїх знайомих були такі випадки. Особливо яскраво виражалося при пошуку тимчасового житла: багато господарів одразу кидали слухавки, коли дізнавалися, що телефонують донецькі переселенці. А одному моєму знайомому навіть машину розмалювали фарбою зі словами: «Виїжджай в ДНР».
Станіслав (Дніпропетровськ): — Ми з дружиною переїхали до Дніпропетровська ще в червні. Жодного разу за цей час не відчули до себе упередженого ставлення з боку місцевих жителів. Можливо, нам просто щастить, тому що чули багато історій про негативне ставлення до наших земляків. Люди в Дніпропетровську майже не відрізняються від жителів Донецька — тим дивніше для мене те, чому це місто зуміло за минулі роки пройти процес ментальної десовєтизації, а Донецьк, по суті, залишився совковим болотом.
5. НА ЯКІ ПРОБЛЕМИ, ПОШИРЕНІ СЕРЕД ВАШОЇ СОЦІАЛЬНОЇ ГРУПИ, УРЯДУ СЬОГОДНІ СЛІД ЗВЕРНУТИ УВАГУ ПЕРШ ЗА ВСЕ?
Юлія (Дніпропетровськ): — У принципі, я побачила досить непогану держпрограму для переселенців. Надається житло, робота, видаються талони на гуманітарну допомогу, що включає талони на їду, одяг, побутову хімію. Але зараз я зіткнулася з проблемою університету: частина ДОННУ, яка не підтримала «ДНР», зараз переводиться до Вінниці — для студентів це непогано, але що робити багатьом викладачам? Їм надають гуртожитки, але, вибачте, у кожного сім’я, а жити в кімнаті по сім осіб просто неможливо. Щодо патріотів України, які зараз перебувають на території «ДНР» і «ЛНР», то їх не можна кидати й зливати. Вони щиро хочуть жити в єдиній Україні.
Юрій (Запоріжжя): — Треба повернути весь Донбас Україні, згорнути проект «Новоросія» й створити всі необхідні умови повернення людей, яким довелося покинути свої домівки через ситуацію в регіоні.
Сергій (Львів): — Нашому уряду треба звернути увагу на соціальну групу бюджетників і пенсіонерів, які залишилися на окупованих територіях Донбасу. Вони вже кілька місяців копійки не бачили від української сторони. І треба більше думати про наших військових. Скоро зима, а у солдатів немає теплих речей, немає умов, щоб зимувати й воювати. АТО фактично утримують волонтери, які збирають пожертвування. Гроші в держави є, але чиновникам їх треба витрачати не на мерседеси, а на людей. Що стосується переселенців, то житло й робота мають входити для них у безкоштовний соцпакет. Якщо не хочеш працювати — їдь назад. Але багатьох переселенців зараз не хочуть брати на роботу через їхню прописку.
Артем (Київ): — Серед офіційно зареєстрованих переселенців переважна більшість — це жінки й діти. Чоловіки практично не реєструються. Як правило, з двох причин. Перша: «А що мені це дасть?» — це приклад неінформованості, адже реєстрація за новим місцем проживання може допомогти при пошуку житла й роботи. Друга причина: «Якщо я реєструватимуся, мене заберуть воювати в АТО» — тут уже вступають у справу дезінформація й стереотипи. Якщо, звісно, ти дійсно не переховуєшся від служби.
Станіслав (Дніпропетровськ): — Проблеми біженців дуже важливі, але на місці нашого уряду я б замислився більше над загальнонаціональними проблемами. Наш народ багато чого готовий терпіти і на багато що готовий піти, але лише якщо бачитиме реальні зміни системи. Де люстрація судової системи й органів внутрішніх справ? Майже всі схеми, які працювали за Януковича, продовжують існувати й сьогодні. Вочевидь, наші політики вирішили, що народ скинув напруження й злість, як 2004-го, й тепер можна спокійно продовжувати грабувати країну. Але вони, мабуть, не враховують, скільки людей уже загинуло й ще загине за нашу свободу й краще життя.
Мені здається, що суспільство не забуде ці величезні жертви і все-таки змусить владу дійсно «жити по-новому». Інакше нас чекає новий Майдан і вже народна люстрація, порівняно з якою поїздки в сміттєвому баку для політиків здадуться дитячою забавкою. І безумовно, в сьогоднішніх умовах такий варіант перебігу подій буде лише на руку ворогам України. Адже їхня основна мета — дестабілізувати ситуацію в нашій країні й дискредитувати її в очах світової спільноти.
