Здрастуйте, Ларисо Олексіївно! Не могла не написати Вам після того, як відвідала виставку «Дня» в Донецьку, і не поділитися з Вами тим, як дивовижно це було. Ми були там із мамою, і я спочатку ще мала сумнів, чи варто йти туди саме сьогодні — здавалося б, чудовий день для спілкування один із одним, і його не варто присвячувати чомусь іншому. Але виявилося, що виставка «Дня» — це і є найкращий засіб спілкування мами і дочки (і взагалі просто близьких людей). Ви не повірите, за весь час «паломництва» вздовж стін зі світлинами ми не обмінялися і парою речень, але сьогодні ми поспілкувалися краще, ніж коли б то не було. Коли ти посміхаєшся світлині, і тут же чуєш, як мама, побачивши її, теж починає тихо сміятися... Коли не можеш детально розгледіти світлину «Хоспіс» через сльози, обертаєшся до мами, і бачиш, що вона теж плаче... Ця збіжність душ — одне з найчарівніших відчуттів мого життя. Дякую Вам і Вашому теплому «Дню» за це.
Я написала відгук у книзі, але мені здається, я зробила це якось сумбурно (після такої виставки і машину ретельно вести не можеш, куди вже там відгуки писати!), тому хочу ще раз це сказати. Мені здається, газеті «День» 16 років не лише 2013 року — їй взагалі завжди було і буде 16, бо вік — це не кількість прожитих років, а світовідчуття. Якщо колись у «Дня» щось не виходило, то лише тому, що реальний час існування газети ще не збігся з її дійсним віком. Зараз збіг стався, це золотий час газети, і, мені здається, вона вже ніколи не зможе вибрати невірний шлях або піти не в тому напрямкові. Всій вашій команді, кожному її представникові, незалежно від віку, вказаного в паспорті, завжди буде лише 16 (ну максимум 20, — не більше), і я бажаю «Дню» цієї вічної молодості. Я гадаю, саме вона робить газету такою свіжою, юною і в той же час мудрої і стійкої. Та неймовірна пошана до старості, до літніх людей, до людей, яких прийнято вважати «не-такими-як-інші», — пошана, яку випромінювала кожна світлина, — це зайвий тому доказ.
Не знаю, чи пам’ятаєте Ви мене, я колись співпрацювала з Вашою редакцією, і це була особлива частина мого життя. Ще раз дякую за прекрасний день, який мені подарував «День».
Сподіваюся бачити «День» і його творіння в нашому місті ще мільйони разів. Ви так багато робите для країни, суспільства, але інколи ви, мабуть, навіть не здогадуєтеся, як багато робите просто для звичайної людини. Тому я не могла Вам не написати, мені хотілося сказати про це, і, сподіваюся, Вам не було нудно це читати. Дякую Вам, Ларисо Олексіївно, і дякую «Дню». Успіхів в усіх Ваших починах і звершеннях!
Люди в захваті, і я не перебільшую! Сьогодні були ще раз (третій) із чоловіком, він взагалі ходив сам не свій, і, що цікаво, відзначив зовсім не ті світлини, що я і мама. Він сказав, що для нього це була «виставка любові» — стільки там було світлин, говорять саме про любов, демонструють її в різних проявах. Сказав, що справді майже кожна світлина — це саме любов, і довів це так прекрасно (хоча він у мене геть зовсім не поетичний, навпаки — технар!).
Коли були з чоловіком, бачили таку зворушливу пару похилого віку. Їм сподобалася «дитяча стінка», і ми з ними якийсь час спілкувалися. Вони говорили, що лише діти можуть побачити світ так чисто і одночасно так шокуюче. У мене дітей немає, але після цього спілкування захотілося мати. І, до речі, саме ця пара зазначила, що виставка дуже різнопланова, як намистинки в спеціальній крамниці — жодної схожої, і все прекрасно. Я потім подивилася — дійсно, схожих світлин майже немає, всі різні!
А ще одна дівчина там тайкома сфотографувала на мобільний телефон світлину з Кабміну (ту, де на першому плані «Записки самашедшего»). Сказала, що це найкращий опис нашої влади і стану, показуватиме його родичам, які в Донецьку не живуть, тому приїхати не зможуть.
Взагалі мені дуже подобається те, що я там кожного разу знаходжу когось цікавого і потім ходжу за ним і слухаю, що говорять. Такий незвичайний Донецьк приходить на цю виставку, дуже дивно. Здається, завтра ще раз піду, тепер сама. Завтра важливий день, тому хочу, щоб було тихо, може, знайду щось, що від мене досі переховувалося.
«Слухай, мені здається, що в українців найгарніші діти — я не можу очей відвести».
«Йди сюди, тут такий пейзаж, що хочеться залізти у світлину і там залишитися».
«Бачиш, як можна просто сфотографувати шматочок життя, а потім виявиться, що в єдиній краплині ти виразив увесь світ».
Все, що я чую — голоси Донецька. Сьогодні завдяки «Дню» я познайомилася з новим містом, у якому, виявляється, живу велику частину свого життя. Зараз це місто відкриває заново себе, країну, людей... Воно наразі в стані роздумів, але воно уже натхненно читає, вивчає і аналізує. Пройде чимало часу, поки воно зміниться. Але, здається, після «Дня» воно вже не буде таким, як раніше. І це цілком зрозуміло, бо на цій виставці Донецьк не лише почув те, що хотів сказати йому «День». Він почув навіть те, про що «День» наразі промовчав.
