Сьогодні освіта України знаходиться в процесі модернізації. Змінилося оцінювання в загальноосвітній школі, почався перехід на 12-річне навчання, з’явилися нові правила вступу до вузів, виникли навчальні заклади нового типу. Ці реформаторські кроки і зараз досить часто викликають спротив у людей старшого покоління. Пропонуємо читачам міркування міністра освіти і науки України Василя Кременя стосовно новвоведень, які він започаткував, а також подальших намірiв розвитку цієї сфери. @AU Людмила РЯБОКОНЬ, «День»
— Василю Григоровичу, яка ваша, суто міністерська оцінка процесу реформування?
— Якщо ми перед нацією, перед своїми дітьми ставимо завдання, щоб наша країна була однією з розвинутих країн, то ми повинні подивитися, що ж робиться в світі, в Європі. Я навіть вважаю, що ми запізнилися з реформами, Україна не може скніти на узбіччі людського прогресу, і я бачу, в якому напрямку треба рухатись. Звичайно, на тому чи іншому кроці ми можемо бути не на сто відсотків точними, але якщо не буде руху — ми просто відстанемо.
Нещодавно в «Учительській газеті» я прочитав, як мій колега Філіпов, міністр освіти Росії, називає 4-бальну систему навчання, яка там досі існує, архаїчною і наводить в приклад нашу 12-бальну. Дванадцятибальна система оцінювання дозволяє позитивним чином спонукати дитину до успіху. В 4-бальній системі позитивних оцінок було всього три. Якщо взяти за 100% всю суму знань, які вчитель повинен оцінити в учневі за підсумками тієї чи іншої теми, то кожен крок в оцінюванні дорівнюватиме 33%. Байдужому і лінивому вчителеві 12-балів не потрібно, бо за 4-бальною системою легше розправлятися з учнями. Хоча я розумію вчителів, які 20—30 років працювали за старою системою, — їм важко сприймати нове.
Зараз ми переходимо на 12-річну освіту, і це зовсім не означає простого розтягування в часі періоду навчання і зменшення педагогічного навантаження на учня. Хоча питання перевантаження школярів досить актуальне, над цим ще треба працювати. Дванадцятирічна освіта буде певною мірою новим типом освіти. Три заключні класи стануть профільними, і предмети в них будуть вивчатися за вибором учнів. Це дасть можливість краще реалізовувати задатки дитини, підвищити її конкурентоспроможність у дорослому житті. На превеликий жаль, в останні роки відбулося таке скиртування нових предметів, яке не завжди виправдано, і ми маємо з цього досить серйозні проблеми. Концепції викладання предметів і самі програми будуть переглянуті. З одного боку, ми повинні дати базові знання, а з іншого — розвантажити програму від того другорядного, що змінюється протягом життя дитини і не є сутнісною характеристикою для цього предмету. На основі цих публічних дискусій буде створено нові програми, нові підручники і, можливо, навіть зменшено кількість предметів, які зараз вивчаються в школі.
— Що саме в шкільних програмах змінюватиметься найближчим часом?
— Тут багато проблем. На превеликий жаль, до цього року ніхто не відслідковував ані підручники, ані ту суму знань, яку повинен засвоювати учень у кожному класі; наскільки ця сума з усіх предметів під силу учневі. Перед Академією педнаук поставлене завдання системного вивчення програм кожного класу загальноосвітньої школи з точки зору можливостей засвоєння знань учнями певного віку. Сьогодні ні в школі, ні в університеті неможливо навчити на все життя, бо зараз в світі все дуже швидко змінюється. Потрібні не тільки базові знання, а й вміння самостійно оволодівати інформацією. У нас же іноді набивають дитину знаннями, як той мішок вовною, під зав’язок, не враховуючи того, що важлива не стільки сума знань, скільки можливість самостійно діяти в дорослому житті, вміння використовувати отриманні знання.
Щодо зміни концепцій викладання предметів, то подивіться — ми не один рік вивчали іноземну мову, але більшість iз нас її практично не знає. Нам викладали лише знання про мову, але ніхто не вчив нею говорити. Або взяти історію. Що ми вчимо? Зазубрюємо якісь дати, події, імена. Але вивчення історії не є самоціллю. Це необхідно для того, щоб розуміти логіку розвитку процесів, їх взаємодію, щоб брати уроки на майбутнє, навчитись робити загальногромадянські, загальноцивілізаційні висновки з історичного минулого. А хто захоче бути істориком — зможе вивчити цей предмет поглиблено.
З наступного навчального року ми вводимо у других класах всіх 22 тисяч шкіл України вивчення іноземної мови або мови національної меншини. Зараз ми підготували підручники з основних іноземних мов і будемо направляти їх в кожну школу. Взагалі, ми повинні здійснити прорив у мовній політиці — відійти від ганебного для громадянина України будь- якої національності протиставлення української та російської мов. Хіба наші діти такі недолугі, що здатні вивчати тільки одну мову? В багатьох країнах, окрім рідної, діти вивчають ще 2—3 іноземні мови або мови національних меншин. Я вже не раз чув у державах Європи та Азії, що англійська мова вже розглядається не як іноземна мова, а як друга робоча мова інженера. Окрім вивчення першої іноземної мови з 2-го класу, передбачається вивчення другої іноземної мови з 5-6 класу, але це вже при переході на 12- річне навчання.
— Але ж далеко не всі діти бажають сьогодні вчитися, не всі почувають себе комфортно у школі. Як ви можете це пояснити і що збираєтесь робити?
— У жовтні цього навчального року в одній із шкіл я зайшов до першого класу. Мене здивувало те, що діти боялися навіть очима поворухнути. Хіба це нормально? П’ять незнайомих людей з’являються у класі, і жодну дитину не цікавить, що відбувається. Вчителька вважала, що привчила дітей до порядку і пишалася тим, що їй вдалося це зробити лише за один місяць. Таке явище пояснюються залишками авторитарної педагогіки, яка є віддзеркаленням нашої історії у відносинах між учнем і вчителем. Наші діти не повинні жити «під шнурок», як ми жили, бо інакше вони не зможуть реалізувати себе в цьому житті. Хіба мало прикладів, коли «посередні» учні досягали набагато більшого в житті, ніж відмінники?
Я проти того, щоб виховувати в дітях слухняність, наганяти їх на нами підібрану копилу, навіть із самими добрими намірами. Дитина повинна бути розкутою, самодостатньою, вільно сидіти і вільно думати. Діти потребують більшого захисту своїх прав, ніж дорослі. Але це не означає, що ми повинні весь час їх опікувати — потрібно надати дитині можливість бути самою собою, проявляти свої сутнісні риси. Аби вчитель разом iз батьками спромігся розпізнати в дитині природою задані можливості, щоб допомогти їй реалізуватися! Я абсолютний противник широковідомої тези про те, що дитина — це чистий аркуш, і вчителі разом з батьками можуть написати на ньому що завгодно. Це абсолютно неправильно, це принижуюче і викривлене уявлення. Дитина від самого народження — вже носій певних задатків, здібностей. Всі дітки йдуть у перший клас, як правило, з великим бажанням. А через певний час це бажання пропадає. Чому? Проблема в тому, що в дитині ні батьки, ні вчителі не бачать особистість. Батьки з найкращих міркувань намагаються зробити сина чи дочку схожими на себе або на певну людину з професійної сфери, «обраної» ними для своєї дитини. Звідси — примушення, насильство, і як наслідки — стреси, трагедії, навіть до самогубств, які, на превеликий жаль, трапляються серед дітей. На першому місці серед причин таких самогубств — психолого-неврологічні стреси, які найчастіше є віддзеркаленням відношення батьків та деяких вчителів до тієї чи іншої дитини. Тому ми повинні зробити все можливе, щоб особистісно-орієнтована педагогіка запрацювала, щоб вчитель намагався розпізнавати особистість дитини і сприяв її розвитку. Звичайно, це складно, коли тридцять дітей в класі. Держава, безумовно, при появі фінансових можливостей буде сприяти, щоб всі класи були менші, щоб в усіх школах були психологи, які б допомагали вчителеві усвідомлювати характерні особливості учнів, щоб акцентувати увагу на їхнiх плюсах і нівелювати мінуси. Але, на жаль, у нас часом діє ще дуже репресивна система педагогіки.
До речі, вперше після запровадження 12-бальної системи оцінювання ми позбавилися такого ганебного явища, як другорічництво. Раніше в цілому по Україні на повторний курс у школах залишали більш ніж сорок тисяч дітей. Дванадцятибальна система дозволила впроваджувати особистісно-орієнтовану педагогіку більш ефективно. Наприклад, якщо дитині не дається математика, то як би ми через коліно її не ламали, ми нічого, окрім негараздів, не отримаємо. Тих знань, які дитина буде мати без нашого знущання з тієї ж математики, їй вистачить, щоб підраховувати сімейний бюджет і таке інше. Кожного року ми мали тисячі скалічених душ, які не змогли себе реалізувати в школі і змушені були робити це поза її межами.
Я заборонив у Міністерстві освіти і науки цікавитися середнім балом успішності у тій чи іншій області, у тій чи іншій школі. Обласним управлінням освіти я також рекомендую не цікавитися цим. Оцінка — це механізм взаємодії вчителя та учня, не більше. Навіть директор школи не повинен оцінювати того чи іншого вчителя за середнім балом успішності його учнів, бо ще далеко не всі вчителі ставлять своїм учням оцінки чесно.
— Найболючіше питання — доступність вищої освіти. Не секрет, що не всі бажаючі сьогодні можуть її отримати. Ваше бачення розв’язання цієї проблеми?
— Функція вищої освіти в сучасному світі змінюється. Це вже не тільки спосіб підготовки фахівців для народного господарства — сьогодні вища освіти стає обов’язковим етапом розвитку людини. У деяких країнах біля 80% людей отримує вищу освіту. Людство переходить до інформаційних технологій, коли успіх або неуспіх залежить від інтелектуалізації нації, від особистісного розвитку кожної людини. А це здійснюється — перш за все і головним чином — через освіту. Наш курс — щоб якомога більша частина громадян країни мала можливість отримати вищу освіту. Тут дуже важливий момент — фінансування. На наш погляд, з кожним роком держава повинна збільшувати кількість студентів за державним замовленням, тобто бюджетних (безкоштовних для студента) місць. Минулого року — вперше за роки незалежності — було збільшено прийом на перший курс за держзамовленням на 4%, цього року це збільшення планується на 8% порівняно з минулим роком. Ми зняли всі перепони для вступу у ВНЗ дітей, за навчання яких можуть заплатити батьки. З прийняттям Закону «Про вищу освіту», який нещодавно підписав Президент України, ректорам заборонено підвищувати плату за навчання, а переглядати її можна не частіше, як раз на рік, враховуючи офіційний відсоток інфляції. Минулого року інфляція склала 6% — значить, в цьому році ректорат будь-якого ВНЗ не може підвищити оплату за навчання більш ніж на 6%.
Україна єдина серед країн СНД ввела новий тип фінансування отримання вищої освіти — кредитування державою молоді, яка бажає навчатися. По дві тисячі студентів минулого та позаминулого року отримали кредити на навчання. У цьому році кількість таких студентів не зменшиться. На жаль, збільшити цю цифру не дозволяють кошти. Це соціальний кредит, він надається без застави і є досить складним для впровадження. Ректори ВНЗ, отримавши певні суми для кредитування навчання, визначають кількість «кредитних» місць в залежності від вартості навчання у своєму навчальному закладі. При наданні кредиту враховується успішність і рівень матеріальної забезпеченості. Ця форма навчання надає найбільш бідній молоді шанси для отримання освіти. Через рік після закінчення ВНЗ потрібно повертати по три відсотка на рік протягом 15 років. Якщо нас підтримає Кабмін, то кредити зможуть отримувати і ті, хто вже не перший рік навчається на платній основі, якщо буде виникати необхідність фінансової допомоги.
Вступні іспити в Україні залишаться у цьому році в такій формі, яку ми практикували останні два роки. Вступ до ВНЗ різних рівнів акредитації буде розведено у часі, щоб дитина могла послідовно попробувати свої сили у різних ВНЗ. По-друге, ми зберігаємо можливість одночасно складати іспити в декілька вищих навчальних закладах одночасно, а потім вибирати, в якому навчатися. Люди писали мені вдячні листи за таку можливість.
— Чому ви вирішили балотуватися у депутати? Хіба міністерського портфеля недостатньо для здійснення ваших реформаторських планів?
— Україна входить на більш цивілізований етап політичного життя — формується парламент, у парламенті буде формуватись більшість. Вона буде так чи інакше впливати на формування уряду, пропонуючи, мабуть, тих чи інших людей на ті чи інші посади Президентові України. Я балотуюсь вiд партії, одним із засновників якої я є. Але це не означає, що я заявляю про бажання залишити посаду міністра. Якщо партія отримає підтримку, буде мати фракцію, пристойну тим більше фракцію, то цілком може розглядатися питання про те, щоб і надалі делегувати мене представником СДПУ(О) в уряді. Якщо Президент погодиться з таким підходом, то я просто залишусь міністром освіти і науки, а якщо не погодиться — буду депутатом. Так що балотування — це робота в рамках існуючої системи політичних відносин, де відбувається партійно-політична структуризація суспільства, а відтак — і Верховної Ради, де відповідальним може бути тільки такий уряд, який спирається на більшість у парламенті.
