Моя батьківщина — найміфологізованіше місто в Україні. Місто-легенда, чий міф давно й незмінно, мов товар з «Привозу», висить на засмаглих плечах красуні-Одеси. Сюди їдуть за теплом і шумом примор’я, за млявим сонячним серпанком кварталів, за теракотовим пилом брукованих вулиць, за м’якою ватою раннього травневого тополиного пуху — й за «тим самим» міфом. За містом, якого немає. І яке є й буде, бо живе, торгує, працює, сміється й пливе білою хмарою над дугою Одеської затоки.
Південь! У це слово кожен вкладає своє. І всі — одне й те саме. Але Одеса живе не лише влітку та в оксамитовий сезон. Вона примерзає в ранніх листопадових сутінках, коли з моря лізе в усі шпарини туман, вона вдихає мерзлу сіль нетривалих південних морозів, що незмінно застають владу зненацька, вона довго не може оговтатися навесні, коли, промерзла, наче босячка з Молдаванки, щулиться, не в змозі сховатися від поривів пронизливого бризу. Цими днями й місяцями місто інше — принишкле, ділове, завжди ніби трохи застуджене. Над старими фасадами — паморозь, серпанок із солонуватим присмаком, під ногами — сіро-чорна багнюка від снігу, що нестримно тане. Моє місто ніколи не спить, тому що торгівельна справа не знає втоми. Воно торгує всім — і зокрема своєю 300-річною вже історією, своїм міфом, своєю казкою. Що шепоче нам ця казка?
СЮЖЕТ ПЕРШИЙ. «ТА ОДЕСА»
Ой, невже? Невже вам таки довелося зустріти на цих вулицях Остапа Бендера? Або самого Мішку Япончика? Або Беню Кріка? Якщо ваша відповідь — так, отже, ви пройшлися в розпал курортного сезону Дерибасівською й кількома центральними кварталами. Там завжди, й особливо влітку, багато нав’язливих джентльменів у білих штанях. Деякі з них пропонують навіть сфотографуватися з ними, мавпочкою або папугою. Пік одеської показухи — Гуморина. З року в рік сюжет один і той самий, з тими ж персонажами й персонами, в прямому й непрямому сенсі рядженими й картонними. Ви, ще не приїхавши до Одеси, вже знаєте їх напам’ять. Це повний набір з Ільфа і Петрова, з Бабеля і, що зовсім вже негоже, — з КВНів і «Джентельмен-шоу», а всі разом — з уявлення про те, що справжній одесит — це або моряк, або єврей і, на додаток, ходяче джерело давно відомих байок і анекдотів. Це даність, якої, як і моря, в нашій південній столиці шукають усі. І таки знаходять: комусь, можливо, пощастить почути в трамваї, що їде на Великий Фонтан, говір того самого «останнього одесита».
Одеський міф живий. Він врятував Одесу від перетворення на типове радянське місто. Він рятував її в кримінальних і натужних 1990-х, коли півміста стояло на «7-му кілометрі», а решта їхали на заробітки за моря. Тоді вирушали за товаром навіть на портових буксирах. І допливали — куди там Васко да Гамі — на буксирах аж до Індії, і поверталися, нехтуючи не те що технікою безпеки, — здоровим глуздом. Утім це вже не про міф...
Але врятована Одеса цинічно паразитує на своєму добродійнику. Він їй трошки вже набрид, цей настирливий і хитрий старезний ловелас і фарцовщик у картузі й білих штанях. Вона знає — він годує її, приносить їй прибуток, приводить до неї гостей, але вона дедалі більше бажає показати свій особистий норов, гордовиту вдачу південної красуні. Їй, напевно, відомо, що одеський міф насправді, в його нинішньому вигляді, — імітатор, блазень, гешефтмахер, але давно вже не той меткий Беня-Міша-Остап майже столітньої давнини. Старенький зносився. Мало того, є думка, що він уже помер, а його білі штани вдягнув верткий і хитрий онучок. Стариган-міф згорів майже миттєво, наприкінці 1980-х — початку 1990-х, зі спалахом єврейської еміграції та природним скороченням населення, що народилося до Другої світової. «Одеська мова» ще може потішити випадково підслуханими зворотами й слівцями, але це далеко не «той» говір, який було чути в одеських дворах і на ринках ще років 30 тому, за часів мого дитинства: «той» брав акцент і конструкції з ідишу, а майже всі, хто ідиш знав, вже виїхали або померли.
Але не засмучуйтеся, якщо не почуєте слів «цимес» і «гешефт», «бебихи» і «шлімазл». Урешті-решт, однієї фотографії з дядьком у картузі з якорем вам вистачить, аби задовольнити своє бажання побачити Одесу міфологічну. Купіть собі бляшаночку «чорноморського повітря», посидьте на «12-му стільці» в Міському саду, побувайте на Привозі, зазирніть, урешті, до синагоги та єврейського музею, якщо вам так уже хочеться знайти «ту Одесу»! Хоча, можливо, якщо зайти далеко до старих кварталів і двориків Молдаванки... Утім так далеко розважливий гість південної столиці зазвичай не заходить.
СЮЖЕТ ДРУГИЙ. МОРЕ
Море було й залишилося. Воно назавжди зрівняло й зріднило Одесу з Барселоною та Марселем, з Генуєю та Піреєм, утрешті з грінівським Гель-Гью. Море — з буксирами й лайнерами, баркасами й шаландами, розкішними прогулянковими яхтами та пошарпаними прогулянковими ж катерами, найсиніше в світі, чорне й бурхливе, море гостинне й недобре, рідне наше море. Воно породило Одесу, й воно — її справжній годувальник. Моряки зараз, звісно, борознять чужі моря й під чужими прапорами, Чорноморського пароплавства давно вже немає, але порт працює, й морський вокзал приймає океанських гігантів із проворними закордонними старенькими. Вони захоплено знімають на фотокамери панораму 192-х Потьомкінських сходів і Приморського бульвару з пам’ятником Дюку Рішельє у привітній вишині.
Одеси не було б, якби не було моря. За царських і радянських часів, та й зараз, вона годується, хоча б побічно, з нього. Кожна одеська родина, яка здає в сезон квартиру, кімнату, куточок охочим пляжникам, розуміє, що завдячує цим морю. За часів порто-франко, вільного режиму торгівлі, в «золоте століття» зернової торгівлі місто розбагатіло й стало передовим комерційним центром Російський імперії саме завдяки морю. Це було в першій половині XIX століття. І пізніше місто годувало море — за радянських часів контрабанду можна було знайти в Одесі практично в будь-якому підворітті, якщо знати, до кого звертатися. Перший прообраз «7 кілометра» виріс у далекі вже брежнєвські роки саме на продукції, що ввозилася в не зовсім легальний спосіб.
А морські навчальні заклади, яких в Одесі декілька і які щороку випускають ватаги тих, хто вирушає під іноземні прапори за довгими моряцьким доларом? Мрія будь-якої одеської дівчини, як і раніше, — моряк. Мабуть, це єдина професія, де недавньому випускникові платять на рівні начальників відділів фірм і офісів. Звісно, якщо потрапити на судно, що не належить індусам, ангольцям або навіть грекам. І не ходити біля берегів Сомалі. І уживатися з китайцями, філіппінцями й іншими... Словом, з безліччю обмовок, але все-таки... У крайньому випадку можна стати морським юристом або організувати крюїнгове агентство, що спеціалізується на наборі моряків.
Кожний четвертий одесит, як і раніше, пов’язаний якимось чином із морем і портом. І кожен одесит може насолоджуватися морем безкоштовно. Так, це не Туреччина й не Єгипет, але багатокілометрові зелені схили — гордість Одеси, її зелені легені, її плавний перехід від метушні міських вулиць до дрібного піску пляжів, в недавні роки намитому з морського дна. Нехай в Одесі немає традиційної для приморських міст набережної, зате одеська набережна найвища в країні —це знаменитий Приморський бульвар на висоті понад 40 метрів. Він проходить просто над портом, поєднуючись із ним знаменитими Потьомкінськими сходами.
СЮЖЕТ ТРЕТІЙ. ПРИВОЗ
Сюди прагнуть усі, але бачать в основному лише звичайний ринок. Зараз він облаштований, на місці колишніх пустирів, що з’являлися після знесення густої та брудної забудови навколобазарних кварталів років 20 тому, тепер стоять нові торговельні корпуси. Усередині вони виглядають цілком презентабельно, та й старі корпуси на тому ж таки Привозі — наприклад, критий Фруктовий пасаж 1913 року — відремонтовані й вичищені. Привоз став акуратнішим, але практично повністю втратив свій колишній дух, залишки якого були помітні ще в 1990-х. Хоча торговки розмірами й характером схожі на катаєвську мадам Стороженко тут як і раніше зустрічаються у великій кількості. Проте китайське ганчір’я, псевдогламурні бутики та запилюжені секонд-хенди переможно наступають, знищуючи останні прикмети колишнього Привозу — з його брудненькою відчайдушністю, екзотичними лайками вантажників і носильників, з незмінним рубанням м’яса «для своїх» з-під поли, зі знаменитими колись міськими божевільними, з буянням південної ранньої полуниці та розкішшю сусідських херсонських кавунів. Утім, на Привозі віднедавна оселилися й рибачка Соня, й Костя-моряк, і все та ж таки мадам Стороженко — у вигляді скульптур у нових корпусах, а асортимент рибного відділу як і раніше, хоч як крути, багатший за будь-який «сухопутний» ринок. Отже, якщо їхати сюди, то заради фруктово-овочевого розмаїття впереміж із рибою. Усе-таки, коли з одного боку міста — чорнозем, а з другого — море, жити можна...
СЮЖЕТ ЧЕТВЕРТИЙ. ДЕРИБАСІВСЬКА
Вона така коротка! У ній чотири квартали, два з яких не дуже відвідують туристи. Турист зазвичай доходить до легендарного рогу з Рішельєвською, бачить Оперний театр і розуміє, куди йому треба йти. Він іде до театру, й Дерибасівська на цьому для нього закінчується. Тим часом, у нижній частині вулиці, в типовому одеському дворі, стоїть єдиний на всю країну пам’ятник винахідникові есперанто Людвігу Заменгофу. А поруч, у малесенькому скверику, — дивна скульптурка «невідомого шукача» скарбів — монумент Йосипу Дерібасу, зовсім не схожий на прототип. У хлопчака в треуголці в руках — карта й лопата. Це має символізувати працю фундатора міста, але це настільки непереконливо, що пам’ятник, якщо й привертає увагу туристів, то лише завдяки своїй недоладності.
Якщо повернутися знову на ті два квартали, якими дефілюють гості міста, — на одеські золоті квадратні метри, то тут вам і будинок, де жив художник Кандінський, і Рішельєвський ліцей із пам’яттю про Менделєєва й Міцкевича, і колишній кінотеатр імені авіатора Уточкіна, й сам Уточкін, що інфантильно запускає паперового голуба з тераси, й Леонід Утьосов, що стомлено розвалився на лавці біля входу до Міськсаду. Але Дерибасівська — це, по суті, Грецька площа, що примикає до неї й де гомонів перший міський ринок, а тепер стоїть сумнівна з погляду естетики споруда — торговельний центр «Афіна». Хоча на площі залишилися й цікавіші споруди — чи не найстаріші будинки Одеси, в одному з яких — дорогий серцю всіх греків світу музей, що розповідає про товариство «Фелікі Етерія», що готувало визволення Еллади від турків.
СЮЖЕТ П’ЯТИЙ. МОЛДАВАНКА
Вона як і раніше така ж — одно- й двоповерхова, занедбана, з двориками, оточеними галереями, зі старозавітною білизною впоперек дитячих майданчиків, з написами «Тут туалету немає» і — якщо справа відбувається влітку — незмінними запахами всіляких страв із відчинених вікон і веранд. На лавках люди похилого віку чинно грають у доміно або шашки, як десятки років до цього робили інші люди похилого віку — а от ті вже точно пам’ятали Бабеля й навіть самого Мішу Япончика, який дійсно владарював колись у цих краях. Тоді, сто років тому, з вікон співали патефони, півстоліття тому — грамофони, в 1970-х — Висоцький кричав із магнітофонних стрічок, а нині реп строчить з комп’ютерних колонок, але дух колишньої околиці, що стала тепер майже центром району контрабандистів і цеховиків з особливим кодексом дворової честі, — поки не остаточно вмер. Пройдіться, якщо хочете, цими місцями. Одеські двори з їхнім незмінним колоритом, ясна річ, є не лише на Молдаванці. Але якщо вже заблукали в ці краї — вдихніть справжньої Одеси. На повні груди. Без купюр. Поки це ще можна — мери змінюються, але тотально знести старі будиночки колишньої вотчини Бені Кріка ще не спромігся ніхто.
СЮЖЕТ ШОСТИЙ. БУЛЬВАРИ, ВУЛИЦІ, БУДИНКИ
Насолодившись метушнею Дерібасівської, погуляйте центральними вулицями, відчуйте дивне місто. Воно майже повністю зберегло свою архітектуру дореволюційної пори. Просто гуляйте, дивіться й слухайте. Вдихайте ауру нашої причорноморської Європи: камінь-ракушняк увібрав тепло столітніх стін, обжитих районів старого міста. Тут можна пройти кілометри кварталів — і не зустріти жодної будівлі радянської епохи. Тут назви на карті звучать музикою старих імен: Італійський і Французький бульвари, Арнаутська, Єврейська, Польська й Грецька вулиці, також Маразлієвська й Рішельєвська — ніби й не було шаленого ХХ століття з його революціями, й на годиннику — «золоте століття» старої Одеси.
Наприклад, ось вам Думська площа з мерією, гарматою й Пушкіним, і далі — Приморський бульвар: амфори та якорі під каштанами, палаци знаті, Дюк Рішельє та Потьомкінські сходи, безкоштовний фунікулер і приголомшливий краєвид на порт і морвокзал.
Пройдіться ще — і вже скоро опинитеся біля палацу графа Воронцова, перейдете через міст Тещі, обвішаний замками «на щастя», й, загадавши на ньому бажання, одразу опинитеся біля палацу східного шаху, а заразом — на бульварі Жванецького та біля пам’ятника апельсину. Чудеса на цьому не закінчуються, бо на вас іще чекають атланти барона Фальц-Фейна, сухопутний міст, милий графський садок, а також будинок, що має лише один кут.
І ви думаєте, що на цьому — все? Ви ще не бачили Одеси! найкращі люди міста завжди прагнули жити поблизу моря. Дехто там народжувався — наприклад, письменники Катаєв і Петров, лейтенант Шмідт і сама велика Ахматова. Вони народилися тут, на цих затишних вулицях, вони зростали в цих тінистих приморських кварталах, де витіювата архітектура старих купецьких вілл поєднується з посивілою розкішшю минулих дохідних будинків-гігантів.
Зовсім недавно із місця, де стояли півстоліття, перемістилися ближче до порту й відомі «потьомкінці» — а точніше пам’ятник повстанцям на легендарному броненосці. Тепер біля цього пам’ятника екскурсоводи полюбляють розповідати історію про те, як п’ятеро чоловіків поступилися місцем пані, куди від них пішов шостий, і що вони шукають у тихому сквері в гирлі Приморської вулиці.
«З Одесою особисто треба говорити»... Про це місто можна писати тисячі сторінок і сотні віршованих строф. Великих, знаменитих, видатних і просто цікавих людей, які жили й живуть тут, — сотні. Тих, хто виїхав, тільки народившись, у розквіті літ або під старість — тисячі. Одеситів і їхніх нащадків і родичів по світу — мільйони. І тому Одеса завжди буде відомою й популярною.
Одне з найкрасивіших міст України варте відвідин хоча б тому, що зберегло свою архітектуру в цілості. Як добре, що воно не було офіційною столицею й не було обране за зразок соціалістичної реконструкції. І доки не розпочалася в усій своїй вульгарності реконструкція капіталістична, яка вже повільно вставними зубами хмарочосів вповзає на приморське плато, нависаючи над пляжами, обов’язково побувайте в цьому місті. Лише дайте собі дозвіл почути не міф, а правду, відчути не показуху курорту, а справжнє життя великого південного міста, сповненого своїх радощів і бід, своєї політики й побуту. Одеса вас полюбить, лише якщо відчує щире до неї ставлення. Адже вона знає собі ціну й відкривається лише тим, хто доведе їй свою пристрасть.
