Дніпропетровський волонтер Валерій Гарагуц став відомою людиною після подій на Банковій. 1 грудня минулого року його серед інших активістів Євромайдану затримали й побили працівники «Беркуту». У цей момент Валерій із медичною сумкою на плечі надавав допомогу постраждалим. Пацифіст за переконаннями, він сам опинився на лікарняному ліжку, та ще під загрозою кримінального переслідування. Перемога Євромайдану врятувала його та інших активістів від розправи. Такий результат Валерій Гарагуц вважає «подарунком долі» і відчуває себе зобов’язаним допомагати людям. Нині він активно займається волонтерською діяльністю і часто буває в зоні АТО. Своїми враженнями та спостереженнями він поділився з кореспондентом газети «Дня».
— Моя волонтерська діяльність розпочалася з Євромайдану. Після того, як мене затримали на Банковій, я два тижні перебував під вартою. Звинуватили в хуліганстві і в тому, що я побив «беркутівців». Цю справу закрили влітку цього року. Коли я вийшов на волю, то в мене з’явився шанс ці два-три роки прожити інакше. Ми з адвокатом Оксаною Томчук їздили з Дніпропетровська на машині до Києва в моїх справах — то до слідчого, то в прокуратуру, то до суду. Весь цей час я був під особистим поручительством, а люди на Майдані стояли. І я вирішив, чом би їм передачу якусь не привезти? Я лишень касок армійських штук триста відвіз на Майдан. Потім, уже навесні, друзі пішли добровольцями воювати, а я їм допомагав. Зайнявся волонтерською діяльністю, хоча, скоріше за все, я просто перевізник — спочатку возив допомогу на Майдан, а потім на Донбас. Возити доводиться все. Окрім одягу, зараз — це спальники, термобілизна, бо холодно. Продукти харчування, звичайно. Везу крупи, макарони, але вони часто віддають місцевим. Солдати зараз не голодні, їжі вистачає. Макарони віддають місцевим мешканцям, бо вони страшенно голодують. Окрім продуктів і одягу, доставляю оптичні приціли, прилади нічного бачення, тепловізори.
«ПІДГАНЯЮТЬ ЕКСКАВАТОР, НАСТИЛАЮТЬ ПЕРЕКРИТТЯ І ГОТУЮТЬСЯ ЗИМУВАТИ»
— В якому стані наша армія, і як вона зустрічає зиму?
— Зараз найчастіше їжджу до району Дебальцевого. Там батальйон «Київська Русь» і 43-й батальйон територіальної оборони, де служить мій знайомий Юрій Фоменко. Він сам «волонтерив», а зараз командир взводу. Допомагаємо йому. Вони землянки копають, буржуйки возимо туди. Хочуть лазню будувати, бо навіть місяць у землянці дуже важко прожити.
Умови в наших військовиків — скрізь по-різному. Інколи поселяються в покинутих будинках або дачах якихось урядовців, які втекли. Це шикарно — там є все. Буває, що у фермерів селяться, в якихось підсобних приміщеннях. Там теж умови більш-менш. 20-й батальйон, наприклад, влаштувався в якійсь розгромленій адмінбудівлі. Другий поверх розбито, третього — взагалі немає. А перший нормальний, досить теплий і затишний.
Але є й землянки. Підганяють екскаватор, настилають перекриття і готуються зимувати. Але це страшенно важко — вогко, брудно, миші. Побутові умови бувають дуже важкі.
Я чув, як у «Правого сектору» організовано. У них є база, на якій вони живуть. Тиждень воюють, тиждень відпочивають. Мабуть, це правильно, бо людині важко витерпіти все. Психологічний стан бійців часто буває важким. Коли я довго не голюся, до мене ідуть бійці, які вважають, що я священик. Я не лікар, але бачу, що мої друзі теж змінилися. Війна явно змінює щось у людях. Тому потрібно частіше робити ротацію і давати відпочити бійцям. Чом би службу вахтовим методом не організувати? Але — ні, бійців вивозять, і вони живуть на блокпосту.
Хоча все залежить від командира. Інколи приїжджаєш до підрозділу, а там навіть доріжки білим піском посипані, щоб у темряві було видніше куди йти. До інших приїжджаєш — поїли та й усе покинули. Думаю, що взимку солдатам буде дуже важко. Влітку вони могли помитися, а зараз — ніде. Тому купуємо светри в «секонді», знайшли хімчистку, яка їх пере безкоштовно. Навчилися шити і теплу форму — не знаю, наскільки вона надійна і скільки витримає. Ось приходить прапорщик і дивиться, у кого теплі речі є — у тебе є і у тебе є, значить, вам потрібно лишень три комплекти зимового обмундирування. Тобто ми одягаємо, а Міноборони залишилося три людини обмундирувати.
«ЯКЩО ПРОЇЖДЖАЮ БІЛЯ ДЕБАЛЬЦЕВОГО І НЕ ПОТРАПЛЯЮ ПІД ОБСТРІЛ, ТО ДИВУЮСЯ»
— Ти потрапляв під обстріл?
— Так, неодноразово. Перший раз серйозно, коли Олега Скрипку возили до десантного батальйона. Мені зателефонували й сказали, що потрібно допомогти. Коли привезли його, він запитує, де ми перебуваємо — на мапі, може, кілометр до передової. Концерт закінчився — чую команда «Всім на місця», обстріл. Я подумав спочатку, що таким чином «тусовку» розганяють, а коли дійсно мінометний обстріл розпочався, ми кинулися до укриття. Було багато людей, глина сипалася. Потім звикнувся, якось утягнувся. Тепер, якщо проїжджаю біля Дебальцевого і не потрапляю під обстріл, то дивуюся — як це? В основному стріляють з мінометів. Коли їздив до 20-го батальйону, біля Мар’янки дорога йде відкритою місцевістю. Там терикон стоїть, а на нім — міномет. Вони вже пристріляли дорогу, і як машина їде — міни лягають. Доводиться їхати якнайшвидше — 140—160 км/год., інакше можуть влучити. Я не озираюся, бо дорога попереду вся в ямах. Машину штовхає вибуховою хвилею, але до цього можна з часом звикнути. Слава Богу, наразі не влучали.
«ВСІМ ГРОМАДЯНАМ ПОТРІБНО ДОЗВОЛИТИ НОСІННЯ ЗБРОЇ»
— Волонтери ставлять питання про те, що їм теж потрібні автомати для самооборони. Як ти до цього ставишся?
— Моя думка така: не лише волонтерам, але й усім громадянам потрібно дозволити носіння зброї. Тоді ми зрівняємо в правах тих, у кого зброя є, і тих, у кого її немає. Найстрашніше в дорозі — це не місцеві мешканці і грабіжники. Найстрашніше — це міліція наша доблесна. Коли проїжджаєш блокпост і стоять військовики, вони запитують: «Що везеш?» Відповідаю: «Гуманітарну допомогу!» «Пропустіть його, він нашим везе!» А якщо міліція стоїть, відразу запитують: «А кому ви везете? Хлопцям? А чого нам не везете?». Буває й таке: «А ну, давай, показуй машину! О, берці! Дай нам берці! Ой, ні — берці погані, непридаті! Дай нам ось це!». Я відповідаю: «Якщо вам хтось передасть, привезу!» Я, коли везу тепловізори — це дорога річ, то звертаюся до «Правого сектору» і прохаю: дайте мені охорону! І не через те, що за себе боюся, а що потрапить до рук ворогів і буде використано проти нас. Якщо їжу якусь заберуть, то Бог з нею. Нагодувати голодну людину — добра річ, але коли таку річ і за наші гроші куплено, за 40—50 тисяч гривень, охорона потрібна.
Як така зброя мені не потрібна, але звичайно, я приїжджаю до військовиків і прагну вийти на стрільбище, постріляти, щоб мати навички. Це зовсім не зайве, хоча я — пацифіст і вважаю, що застосовувати зброю — це крайній захід.
— Багатьох лякає, що зброя із зони АТО розповзається країною. Чи не призведе це до зростання злочинності?
— Я тобі розповім, як зброя розповзається. Їдемо ми якось з однією людиною із зони АТО, у нього легальний карабін «Сайга» і триста патронів. Він сидить на передньому сидінні, в камуфляжі. Під’їжджаємо до блокпоста, а вони запитують: зброя легальна? Легальна! І прохають пачку патронів або гранату. Вони за пачку патронів пропускають нас, не перевіряючи машину. Якщо я йому дам цинк патронів і гранату, так він мені може дозволити провезти, що хочеш. А потім ми говоримо, що в нас багато зброї та боєприпасів. Люди швидко звикають до зброї. У зоні АТО бійці ходять і в туалет зі зброєю, і сплять з нею. Якщо немає ствола, то боєць погано себе почуває. Напевно, і неврахована зброя там є, бо понавозили стільки, та ще й трофеї військові. Багато зброї роздали місцевим мешканцям «денеерівці». Обиватель заховав, а коли повернулися українські війська, він подумав: навіщо вона мені? Звертаються до військовиків — прийдіть і заберіть, щоб ніхто не бачив. Буває, звичайно, що місцеві пострілюють ночами. Люди різні — той нап’ється і хоче налякати, той — ненавидить українців. Я знаю історію, як на одному блокпосту регулярно в їхній бік пострілювали. Бійці ніяк не могли вирахувати — і засідки ставили, і розтяжки, а він із села виходить вночі, постріляє і повертається. Солдати не мають права стріляти, оскільки село поряд. Потім виявилось, що місцевий мешканець — як вип’є, так і стріляє.
«СОЦІАЛЬНІ ГАРАНТІЇ ДЛЯ ВОЛОНТЕРІВ — ЦЕ ФАНТАСТИКА»
— Волонтери роблять корисну, але небезпечну роботу. Можливо, їм потрібно надати офіційний статус, видати посвідчення? Або передбачити соціальний захист для родини в разі загибелі волонтера?
— Зазвичай я брав перепустку в Дніпропетровському обласному штабі національного захисту. Це спочатку виручало, але потім перестало допомагати. Коли міліція бачить таку перепустку, вони хочуть обшукати мою машину. Якось ми їздили до батальйону «Айдар». Дорога вбита, тому назад поїхали через Харків. Такого приниження, як там, я, мабуть, не відчував ніколи. Вони все перевернули, навіть килимки піднімали. Ось так, мабуть, хотілося знайти зброю і патрони. Мені здається, що непогано було б мати якусь службу на зразок рятувальників у горах — я реєструюся і в призначений час, за вказаним маршрутом, маю зателефонувати. Щоб там розуміли, де я перебуваю. А якщо немає, то мене повинні шукати. Чесно кажучи, я думав, що так і буде, коли влітку збирали волонтерів у облдержадміністрації. Але там йшлося про інше. Коли я почув пропозицію зробити єдиний центр, куди ми привозитимемо гуманітарну допомогу, а нам потім її видаватимуть, оскільки у них є людина, яка цим займатиметься, я піднявся і пішов. Зараз, виїжджаючи до зони АТО, я кажу про це своїм друзям, які знають про мій маршрут, і в певних точках ми телефонуємо один до одного. Але чому це роблять мої друзі, а не спеціальна служба? Ми ліземо Бозна-куди, розуміючи весь ризик і чим це може закінчитися, але держава не може нам забезпечити хоч якийсь захист.
Скажу більше — я сильно маю сумнів, що й учасники бойових дій матимуть офіційний статус. У мене двоюрідний брат служить у «Айдарі», але коли дійшло до справи, то виявилось, що він ніде за документами не проходить як військовик. У військкоматі його особисту справу «загубили», хоча в нього купа довідок про те, що він отримав поранення в бою в місті Щастя, а у військовому квитку стоїть позначка про видачу зброї! Тому говорити про соціальні гарантії для волонтерів — це фантастика, якщо з військовими не можуть розібратися. Але ми свою роботу робимо свідомо, оскільки бачимо в цьому свій громадянський обов’язок, а не за статуси та нагороди.
Взагалі, це неприродно, коли державні гроші крадуть, а народ збирає по гривні. Навіть ті гроші, які збирають, не завжди могли освоїти. Коли на війні пропадають — це зрозуміло, але вони й у тилу пропадають. Тому такого волонтерського руху за наявності нормальної держави не має бути. Волонтерський рух повинен допомагати родинам військовиків або надавати психологічну допомогу пораненим. Я свого часу допомагав волонтерам у Обласній лікарні ім. Мечникова і захоплювався цими людьми. Це не просто — сидіти поряд із пораненими, переконуючи, що життя не закінчилося, і потрібно жити далі. Оскільки в багатьох бійців психічний стан важкий. Я гадаю, що саме в цьому й полягає робота волонтерів.
— Як ти вважаєш, коли війна закінчиться?
— Перемогти в цій війні, мабуть, неможливо. Говорять, що коли після переговорів обидві сторони виходять невдоволеними, то, значить, переговори вдалися. Мені здається, що в цій війні не буде тих, хто виграв. Питання в тому, хто більше програє. Наскільки це довго триватиме? Ось коли ми захочемо, щоб ця війна закінчилася, вона й закінчиться. Але наразі я бачу багатьох людей, які хочуть, щоб ця війна тривала якомога довше. Вісімдесят відсотків росіян підтримують політику Путіна. Мабуть, і на Заході є ті, кому вигідний тліючий конфлікт в Україні. Я ж щиро хочу, щоб швидше настав мир.
