Залишки дерев’яно-земляної фортеці й укріпленого міста, які нині розташовані на подвір’ях і городах жителів села Маначина, почали досліджувати археологи спільно із землевпорядниками та фахівцями з культурної спадщини. Головна мета — встановити межі археологічного об’єкта, від якого на сьогодні проглядаються залишки валів та ровів і залишився лише один знак, встановлений ще у 1971 році на городі місцевої жительки Віри Рибчинської. Її обійстя проходить якраз на «дитинці» городища. Досить часто жінка знаходила на своєму городі різні черепки, бувало, монети. Нерідко відганяла й «чорних» археологів, які пропонували розділили винагороду за знайдені скарби князів.
Власне, щоб убезпечити, пам’ятку від подібних «заробітчан» та несанкціонованої капітальної забудови у межах пам’яткоохоронної території, співробітники Хмельницького обласного науково-методичного центру культури і мистецтва розпочали дослідження. Як каже заступник директора з питань охорони культурної спадщини цього закладу Сергій ШПАКОВСЬКИЙ, усі напрацювання ляжуть в основу виготовлення паспорта пам’ятки та відповідної технічної документації, що дозволить внести об’єкт до електронного реєстру археологічних пам’яток Хмельниччини.
«ЩЕ 100 РОКІВ ТОМУ ЦЯ ТЕРИТОРІЯ МАЛА ЦІННІСТЬ ДЛЯ КРАЄЗНАВЦІВ»
Село Маначин має давню історію. Воно виникло на підвищенні серед болота, що витягнулося між річкою Грабаркою і річкою Брудною. В його околицях свого часу було виявлено поселення мідно-кам’яного віку III тис. до н. е. бронзового віку II до н. е. і слов’ян VI—VIII ст. У 2007 р. біля Північно-Східної околиці села виявили оселення черняхівської культури III—IV ст. З XIV ст. Маначин входив до складу Великого Князівства Литовського, а з XV ст. до складу Волинського воєводства Королівства Польського. Власне, тоді там був збудований замок, який захищав населений пункт від ворогів — татар. Також було городище, де розвивались різні ремесла, відбувалась торгівля, поселенці займалися хліборобством.
«Село належало різним князям — Збаразьким, Вишневецьким, Потоцьким, Ледуховським, — розповідає Сергій Шпаковський. — Уперше до археологічної карти Волинської губернії воно потрапило ще у 1901 році. Тобто ще 100 років тому ця територія мала цінність для краєзнавців. За часів Радянського Союзу її не раз досліджували. У 1971 році відповідним рішенням облради їй присвоїли статус пам’ятки археології місцевого значення, встановили знак і розробили паспорт старого зразка. Однак ніхто не проводив аналіз культурних шарів ґрунту. Хоча досить цінні знахідки були — від фрагментів кераміки до зброї. Тому на часі конкретизувати межі цього городища та визначити його датування. Адже досі історія пам’ятки археології сягала часів зведення пізньосередньовічного замку, тобто XIV—XVII століть, та тепер цілком імовірно, що городище стояло тут ще у ХІІ—ХІІІ століттях».
«АРХЕОЛОГІЧНІ ПАМ’ЯТКИ — ДОСИТЬ ГАРНІ ПОМІЧНИКИ У ПОПУЛЯРИЗАЦІЇ ДАВНЬОЇ ІСТОРІЇ ГРОМАД»
Якщо опиратися вже на сучасні дослідження, то ще у ІХ—Х століттях на території нинішнього Маначина існувало поселення, яке входило до Київської Русі, було в складі Галицько-Волинського князівства, додає археолог, старший науковий співробітник відділу охорони пам’яток історії та культури Хмельницького обласного науково-методичного центру культури і мистецтв Володимир ЗАХАР’ЄВ. Про це свідчать знайдені фрагменти кераміки, які найкраще відображають «моду» того чи іншого періоду. За його словами, у XV—XVI столітті й пізніше і в XVII на цій місцині була укріплена фортеця, яка оберігала жителів Надзбруччя. Шляхом того, що природа створила чудові умови — «хребет» серед болота, що витягнувся між річкою Грабаркою і річкою Брудною. Про таке природне укріплення згадував у своїх мандрівних записах-щоденниках навіть Ульріх фон Вердум та й інші дослідники з Європи. Однак досі залишається загадкою, як тогочасні люди могли заснувати місто на болоті.
«Після виготовлення документації в ідеалі варто було б провести стаціонарні археологічні дослідження, щоб зрозуміти, з якого часу на тій місцині діяло городище. Та, виходячи з нинішніх обставин, було б добре зробити хоча б шурфування ґрунту, що дозволить дослідити культурні шари і розгадати головну таємницю, як тогочасним людям вдалося заснувати містечко на острові, фактично на болоті, укріпивши його частоколом, — інтригує археолог. — Зараз Маначин невелике село, яке входить до Волочиської ОТГ. Держава веде таку політику, щоб більше коштів залишати на місцях, які мають самі заробляти. Археологічні пам’ятки, як відомо, досить гарні помічники у популяризації давньої історії громад. Але для цього має бути виготовлена документація, а далі рішення депутатів та голови, які дозволять провести археологічні дослідження, виділять фінансування, що дозволить провести дослідження і хоча б фрагментарно розкопки.
Особливо цінним є хребет, підвищення між річкою Грабарка та Брудною, що тягнеться 2 кілометри, шириною у 400 метрів. Ми могли б «перерізати» цей хребет і, за допомогою сучасної техніки, побачити, що він зберігає у своєму розрізі. Це допомогло б конкретніше визначити, де стояв замок, а де було городище. І головне — звідки заїжджали до міста, яке стояло на острові, і яким чином долали болото. Усе це в комплексі допомогло б візуально відтворити давні укріплення, замчище і городище. Художники вже зараз готові реконструювати тогочасний Маначин у 3D форматі, що безумовно додасть історичної цінності Хмельниччині».
«ДО КІНЦЯ РОКУ БУДЕ ВИГОТОВЛЕНИЙ ПАСПОРТ НА ОБ’ЄКТ І ВИЗНАЧЕНІ ЙОГО МЕЖІ»
Наразі археологи, пам’яткоохоронці та землевпорядники встановлюють межі замчища і городища. Сергій Шпаковський каже, що, звичайно, місцевим жителям ніхто не буде забороняти проводити сільськогосподарські роботи на своїх городах. Але, якщо це буде, наприклад, нове будівництво якихось господарських споруд чи капітальних будинків, звісно ж, потрібно буде проводити археологічні дослідження й отримувати погодження на земляні будівельні роботи. Адже тепер ця пам’ятка буде включена до Державного реєстру нерухомих пам’яток України за видом археологія і оминути «захист» не вдасться.
«Історично так склалося, що на давньому археологічному культурному шарі проходила містобудівна діяльність і частково там живуть місцеві жителі, які тримають свої городи фактично на території колишнього замчища, — продовжує Сергій Шпаковський. — Однак це не перший об’єкт археології, розташований у населеному пункті, де встановлюється особливий режим використання територій. Власне, такий стан речей дозволяє провести безперешкодне картографування пам’ятки археології для подальшого виготовлення документації зі встановлення меж самих пам’яток археології та їх зон охорони, а також режимів використання.
За допомогою дрона ми вже відзняли пів тисячі світлин з місцевості. Спільно із землевпорядними організаціями зафіксували за допомогою приладів і описів, простеживши весь вихід кераміки, ровів, валів на місцевості, що де могло розташовуватися. До кінця поточного року буде виготовлений паспорт на об’єкт і визначені його межі. Далі документи проходитимуть погодження у профільному департаменті. Технічну документацію на пам’ятку археології буде передано до Держгеокадастру. Взагалі ми лобіюємо створення реєстру земель історико-культурного спрямування, відповідно до чинного законодавства, який є у всіх цивілізованих країнах, і у нас має бути».
Крім того, пам’яткоохоронці ще з 2010 року проводять роботу зі складання археологічної карти Хмельницької області. Вона наповнюється в електронному та паперовому форматах. Щоправда, використовувати її можливо лише для службового користування. Тобто у вільний доступ карту не виставляють, аби захистити пам’ятки від «чорних» грабіжників, які продовжують грабувати кургани і розкопувати городища по всій Україні.
