День 17 вересня увійшов в історію Львова через дві тісно
пов'язані між собою визначні події. Перша з них відбулася шістдесят років
тому. Під час запеклих боїв із німецькими військами поляки зазнали ще одного
віроломного удару: у війну вступив Радянський Союз. Для жителів Західної
України цього дня почався новий історичний період. Після двадцятирічного
гноблення з боку поляків українці Галичини та Волині вступили в епоху небаченого
тут досі за масштабами жорстокості свавілля радянської системи.
Рівно через п'ятдесят років, після кривавих подій 1939
року, цей символічний день став днем найбільшої в історії нашого міста
маніфестації протесту проти багаторічного свавілля «імперії зла». За матеріалами
Львівського КДБ 17 вересня 1989 року, свою чітку громадянську позицію представникам
антинародної влади продемонстрували понад 250 тисяч осіб.
Одночасно 17 вересня 1989 року відбувся переломний момент
у більше ніж сорокарічних змаганнях українців греко-католиків за відродження
своєї церкви. Її тріумфальний вихід із «катакомб» відбувся всього через
два місяці. Відродження греко-католицької церкви в Галичині після стількох
років терору та переслідувань для багатьох досі залишається малозрозумілим
явищем, яке не вписується в жодні логічні схеми. Чи було б можливим це
без підтримки всієї світової прогресивної громадськості та без такої безкомпромісної
позиції найактивніших борців за права церкви? Акція 17 вересня 1989 року
планувалася як протест проти узаконеної політики репресій щодо греко-католицької
церкви в СРСР. Однак практично ні в кого не виникало сумнівів щодо її загальнополітичного
характеру.
Де-юре греко-католицька церква в СРСР не існувала ще з
1946 року, однак більшість віруючих у Галичині все-таки залишалися її прихильниками.
Ідея легалізації церкви періодично то спалахувала, то знову згасала під
пресом каральних органів. Запущений іще Сталіним репресивний маховик радянської
каральної системи стосовно греко- католицької церкви в Галичині та на Закарпатті
так і не подолав свідомості ні духовенства, ні віруючих.
Для більшості українців (особливо зі східних областей)
відродження УГКЦ в Галичині ще й досі залишається взагалі малозрозумілим
явищем. Спроба ліквідації тут греко-католицької церкви була не першою в
історії російської (згодом радянської) імперії. Ще 1839 р. уніатський єпископ
Семашко проголосив возз'єднання цієї церкви з російським православ'ям,
1875 р. виходець із Галичини єпископ Попель організував ліквідацію уніатства
на Холмщині та Підляшші. Сценарій у цих випадках був схожим: ініціаторами
сумнозвісного «возз'єднання» виступали самі уніати. Ідея уніатства утвердилася
на Галичині значно пізніше, як на інших українських землях. Досягти цього
вдалося тільки на початку XVIII століття (більше ніж через сто років після
проголошення унії в Бересті), і то завдяки вдалим закулісним інтригам тодішнього
львівсько-галицького єпископа Йосипа Шумлянського. Ідея повернення до «віри
батьків» неодноразово спалахувала серед консервативних галичан і надалі.
У минулому столітті її натхненниками були москвофіли — домінуючий напрям
у політичному житті галичан у 50 — 60-х роках. Тоді деякі парафії спонтанно
проголошували перехід на православ'я. Вбачаючи в цьому результат діяльності
російських спецслужб, австрійські власті зуміли взяти ситуацію під контроль.
Вистояти в скрутні часи переслідувань греко-католицькій
церкві допоміг авторитет її ієрархів та духовенства. Основна заслуга в
цьому належить її багаторічному главі — митрополитові Андрiю Шептицькому.
Саме йому вдалося докорінно змінити «імідж» церкви в очах віруючих. Під
його керівництвом греко-католицька церква перетворилася на загальнонародну
організацію, серед основних напрямків діяльності якої було відстоювання
інтересів своїх віруючих на політичній арені. Крім цього, церква дуже активно
включилася в просвітницьку та харитативну діяльність. Саме на час офіційної
ліквідації греко-католицької церкви в Галичині 1946 року її авторитет досяг
максимальної точки.
Митрополит Андрiй зумів виховати цілий ряд гідних та відданих
послідовників: Патріарха — кардинала Йосипа Сліпого, митрополита Володимира
Стернюка та багатьох інших. Постать Шептицького вселяла повагу та острах
у серця таких кривавих диктаторів, як Адольф Гітлер та Йосип Сталін. Перший
змушений був миритися з ієрархом, незважаючи на відкриті випади митрополита
проти нацизму та виступ на захист прав євреїв. Другий, до смерті Шептицького,
не наважувався завдати свого удару по греко-католицькій церкві. Саме від
імені Сталіна Микита Хрущов поклав вінок на могилу митрополита в день його
похорону.
У «перебудовний» період помилковість державної політики
гонінь щодо греко-католиків була яскравою демонстрацією слабкості влади.
Скориставшися черговим послабленням репресивного тиску каральних органів,
політична опозиція демократичного характеру вирішила наприкінці 80-х дати
імперії відкритий бій.
Після звільнення 1987 року з чергового ув'язнення головою
Комітету захисту Української католицької церкви став Іван Гель. Своїми
активними та цілеспрямованими діями він ініціював початок боротьби за легалізацію
греко-католицької церкви в СРСР. Організовувалися нелегальні богослужіння
(найчастіше в пам'ять жертв тоталітарного режиму), було налагоджено тісні
контакти з демократичними колами Росії (в Москві, зокрема, щоб привернути
увагу до проблеми, тривалий час голодували віруючі із Західної України).
Закордонні засоби масової інформації постійно інформувалися про порушення
прав віруючих у СРСР. Новим радянським лідерам, які намагалися поліпшити
свій імідж в очах світової спільноти, дедалі важче ставало робити «гарну
міну під час поганої гри».
Багато ієрархів та представників духовенства, які за довгі
роки призвичаїлися до підпільного існування, небезпідставно побоювалися
іти на відкрите протистояння із владою. Адже, враховуючи їхній вік, поразка
наприкінці 80-х могла стати для них останньою. Не завжди підтримував радикальні
та безкомпромісні методи Івана Геля місцеблюститель Галицької митрополії
82-річний єпископ Володимир Стернюк.
Коли йшла підготовка до акції, напередодні 17 вересня,
Іван Гель став справжньою мішенню. Спочатку його викликали на «профілактичні»
розмови в обласну прокуратуру до В'ячеслава Ізосимова та в міський комітет
компартії до Володимира Волкова. Залякати Геля третім довічним терміном
їм не вдалося. У цей час значно посилив становище опозиціонерів таємний
перехід у їхній табір голови львівської міської ради Богдана Котика. Він
почав докладно інформувати Геля про всі плани та наміри органів влади.
Зокрема, стало відомо, що напередодні призначеної дати Геля мали усунути
з політичної арени. Серед варіантів було: позбавлення волі на 15 діб за
яке-небудь дрібне правопорушення, спланована автокатастрофа, хуліганський
розбій тощо. Завдяки вчасній інформації, Гель зумів себе застрахувати від
подібних несподіванок, а про небезпеку встиг повідомити ряд інформагентств.
Із наближенням призначеної дати ситуація почала загострюватися.
Міськвиконком відмовив організаторам маніфестації у дозволі. Щоб узяти
ситуацію під контроль, до Львова спішно прибув перший заступник міністра
внутрішніх справ УРСР Василь Дурдинець. Він зібрав «батьків міста» і викликав
на розмову Івана Геля. Планувалося змусити непокірного опозиціонера відмовитися
від маніфестації в такий (!) день. Однак Гель зумів їх переконати, що,
хочуть вони цього, чи ні, акція відбудеться. Якщо ж влада намагатиметься
їй перешкодити, то організатори знімають із себе відповідальність за непередбачувані
наслідки.
З великим скрипом дозвіл на проведення акції було надано.
Того дня на вулиці міста вийшли не тільки львів'яни. На маніфестацію прибули
численні групи з усієї Галичини. Після кількагодинного богослужіння маси
людей із церковними хоругвами слідом за процесією священиків організовано
пройшли центральними вулицями міста до собору Святого Юра. Багато хто ніс
національні прапори із траурними стрічками та засвічені свічки. На площі
біля собору знову було проведено молебень та мітинг, на якому пролунали
чіткі політичні вимоги до влади. Опозиційна акція повністю затьмарила заплановані
владними структурами помпезні святкові дійства з нагоди 50- річчя «Золотого
вересня». 17 вересня 1989 року в очах галичан з'явилася віра в близьке
і щасливе майбутнє.
17 вересня 1939 року Червона армія відкрила нову сторінку
в історії Галичини та Волині. Перегорнути її західні українці зуміли тільки
через п'ятдесят років — 17 вересня 1989 року. Допомогла їм у цьому Українська
греко-католицька церква. Через це ми переконані, що воскрешати сумнівні
свята тоталітарного режиму в незалежній Україні сьогодні не варто.
Телефон ведучих сторінки «ІСТОРІЯ ТА «Я»:
414-90-00 — Сергій МАХУН, «День», Ігор СЮНДЮКОВ.
Адреса електронної пошти (e-mail): sport@day.kiev.ua
