За даними журналу Forbes, в списку найгірших економік світу Україна посіла четверте місце (перед нею — Мадагаскар, Вірменія та Гвінея). У рейтингу сказано, що ВВП на душу населення у нас знаходиться на одному рівні з такими країнами, як Сербія й Болгарія. При цьому інфляція в Україні складає близько 10%. Заважають нам розвиватися корупція, погані державне управління й судова система. Але є різні чинники бідності — економічні, соціальні, ментальні, психологічні. Очевидно, що змінити ситуацію може вплив на всю ситуацію в комплексі. І необхідно також, щоб, з одного боку, держава створювала умови для розвитку суспільства, з другого, — люди самі повинні мати бажання змінюватися та змінювати світ навколо. Лабораторія психології мас та спільнот Інституту соціальної та політичної психології АПН України зараз займається дослідженням культури бідності українців — внутрішніх чинників, які спонукають людей думати й жити стереотипно, а значить, у бідності. Про дослідження «Соціально-психологічні чинники подолання бідності як стилю життя (2011—2015 рр.)» детальніше «Дню» розповідає доктор психологічних наук, професор, завідувач лабораторії психології мас і спільнот Інституту соціальної та політичної психології АПН України Вадим ВАСЮТИНСЬКИЙ.
— Вадиме Олександровичу, ваш інститут починає дослідження психології бідності українців. Що ви вивчатимете, які аспекти?
— Ми збираємося вивчати психологічні складові бідності українців. Є такий усталений термін «культура бідності» (його запровадив американський соціолог Оскар Льюїс), який пояснює стан великої частини суспільства (не тільки нашого, це явище загальнолюдське), коли люди, перебуваючи в бідності, примирилися з цим станом і сприймають його як цілком природний для себе, не мають не тільки сил і можливостей, а й бажання змінити ситуацію. Важливо також зазначити, що культура бідності передається з покоління в покоління, тож виростають діти, які сприймають ситуацію як цілком прийнятну для себе й не бачать перспектив її зміни. Є різні чинники культури бідності — економічні, політичні тощо, а серед них і психологічні, які залежать від самих людей. Ми їх вивчаємо, і думаємо, що в нашому нинішньому суспільстві вони, можливо, є головними. Хоча й економічна ситуація, безумовно, є складною: вона об’єктивно якусь частину суспільства опускає або тримає на соціально-економічному дні. Якась частина суспільства обов’язково має там бути. Але хто саме там опиниться — це вже залежить від конкретної людини, конкретної сім’ї.
Самі бідні люди говорять, що вони бідні, бо погана влада, бо немає роботи і т. ін., але майже ніколи не зважають на те, що й вони самі, в певному розумінні, винні. (Хоча слово «винні» сюди не дуже годиться, бо хіба можна звинувачувати людину в тому, що вона не має внутрішніх психологічних сил на те, щоб вирватися з цього багна?) Культура бідності дуже добре вивчена в західній соціології та психології. В Україні вона поки що досліджувалося мало й частіше соціологами. Тепер про бідність науковці говорять частіше, але звертають увагу радше на економічні причини. Ми вивчаємо соціально-психологічні чинники подолання бідності як стилю життя (коли бідність стала стилем, способом життя). Тобто не так окрему людину, як середовище, в якому вона перебуває. Середовище ніби втягує людину в стан безвиході, адже навколо — самі бідні, усі звикли до цього й готові так жити. Бідні люди часто лише декларують бажання перестати бути бідними, але реально більшість із них нічого ефективного для цього не робить. А коли всі навколишні звикли до такого способу життя, то окрема людина сприймає його як соціальну норму. Порівняймо, наприклад, Київ і якесь віддалене село. У великих містах люди живуть трохи або набагато заможніше, бо з економічного погляду вони мають більше можливостей задовольняти свої потреби, ніж у малому селі, через що й спосіб життя є дуже різним, і люди по-різному реагують на прояви бідності і багатства.
— Чи можете ви сказати, який відсоток українців можна назвати бідними — за мірками не економічними, а, власне, психологічними?
— Це питання дуже складне, тому що об’єктивних критеріїв оцінки бідності, по суті, немає. Є два різні поняття бідності. Є бідність суб’єктивна і об’єктивна. Об’єктивна означає, що саме людина або сім’я може (чи, радше, не може) дозволити собі придбати з майна — їжу, одяг, житло, автомашину тощо. А суб’єктивна — це як людина почувається — бідною чи небідною. Здебільшого є тісний зв’язок між кількістю грошей і відчуттям того, що ти багатий. Але є й інші випадки, коли зовсім бідна людина почувається багатою. Наприклад, чернець у скиті, який нібито нічого не має, але йому нічого й не треба... І — навпаки — мільярдер, якому все мало і хочеться більше й більше, бо інакше він здається собі не досить забезпеченим. Є також бідність абсолютна і відносна. Абсолютна — це коли йдеться про саму можливість існування людини, спроможність її виживати. Що стосується відносної бідності, то вона ѓрунтується на порівнянні статків кожної людини з оточенням. Тобто поняття такої бідності є дуже різним, наприклад, у США і десь у Нігерії. А як показує досвід, відносність сильніше діє на сприймання людьми свого стану. Бо сільський мешканець, який має хату, господарство і, скажімо, тисячу гривень на місяць, може почуватися серед односельців мало не багачем, але, приїхавши до Києва, перетворюється на бідняка.
Ще у світі вивчають зв’язок бідності з безробіттям, які в багатьох аспектах мають подібні психологічні ефекти. Ідеться не тільки про самопочуття, а й, наприклад, про причини, чому людина не може знайти собі роботу, чому вона не може на себе заробити й чому вона бідна. Тут є два головні аспекти. По-перше, це брак здібностей: коли людина не може щось робити добре або краще за інших. Тоді її послуги нікому не потрібні, а отже, вона залишається без заробітку. По-друге, це проблема мотивації, коли людина, умовно кажучи, «не хоче» працювати. Суб’єктивно вона так не думає, але коли порівняти рівень її бажання працювати з рівнем бажання інших людей, можна зафіксувати, що вона, скажімо, лінива. При цьому сама людина цього не усвідомлює й може обѓрунтовано пояснити свій стан якимись обставинами (наприклад, станом здоров’я). Психологічна проблема бідності якраз і полягає в тому, що люди здебільшого не усвідомлюють, чому саме вони бідні й де треба шукати вихід. Практичним результатом нашого дослідження має стати вироблення психологічних засобів допомоги людям, які мають усвідомлювати, що можуть набувати здатності перебудовувати своє життя.
— Відколи в ментальності українців присутня культура бідності — з радянських часів, коли всі біли рівними й бідними? Чи ще раніше?
— Реально бідність була завжди. Чи був такий період у житті українського суспільства, коли не було бідних? Та ніколи! Інша річ, що у відносно забезпечені радянські брежнєвські часи також була культура бідності, але проявлялася вона інакше: була бідність у рівності, бідними були більшість громадян, але ці люди бідними себе якраз не відчували. Радянські люди психологічно не потерпали через бідність, бо не мали особливих підстав хвилюватися, гадати, що вони невдахи (адже всі — приблизно однакові), боятися завтрашнього дня (бо таки була відносна стабільність). Вибитися «нагору» в матеріальному відношенні могли тільки ті, хто мав надзвичайні здібності, або через причетність до влади, або завдяки якимсь махінаціям... А якщо людина зовсім опускалася, не хотіла працювати, то, принаймні, про її сім’ю, дітей якось дбали. Я зовсім не вихваляю радянську владу, але вона наглядала за тим, щоб не було як багатих, так і зовсім бідних. Тоді бідність не сприймалася як бідність, була нормою для переважної більшості суспільства, і тому можна говорити про культуру всього радянського суспільства як суспільства бідного.
Тепер ситуація змінилася. Зараз ми маємо бідність двох типів. Це дуже цікаво дослідили польські соціологи (у них ситуація була трохи іншою, але багато в чому подібною до нашої). Вони пишуть про бідність стару і нову. Стара тягнеться ще з тих часів і здебільшого стосується сільського населення або старшого покоління. А нова бідність — це вже бідність, яка вдарила по міському населенню та молоді (коли люди шукають роботу й не можуть знайти, не можуть забезпечити своїх потреб — така собі бідність капіталістична). Отож наші польські колеги вивчали теперішнє становище колишніх працівників їхніх державних агропідприємств — аналогів наших радгоспів. (Колгоспів у Польщі не було, переважна більшість селян працювала на своїй землі, а невелика частина — у цих державних господарствах). І виявили разючі відмінності в рівні та стилі життя не тільки самих цих працівників, а й їхніх нащадків порівняно з тими селянами, які працювали на своїй землі. Більшість селян, хто працював на себе, більш-менш успішно пристосувалися до нових умов життя, а колишні «радгоспники» тепер просто пропадають, вони безпорадні й не вміють жити в умовах конкуренції та боротьби за виживання. А в нас такими були десятки мільйонів колгоспників. Я жодною мірою не хочу їх ображати, але ж ми бачимо на власні очі, як їхні нащадки не мають ні інтересу, ні бажання працювати на землі. Молодь воліє їхати на будівництво до Київа чи на заробітки до Італії, але нічого не хочуть робити в себе. Звичайно, на це є й об’єктивні обставини: бракує коштів, дороге паливо, неврожай, там не заплатили, там втратили... Уся наша ситуація є складною, бо часто-густо, коли хтось і береться за роботу, а в нього не виходить, — то це теж знеохочує. Але, нагадую, є й суто психологічні причини, коли більшість не може дати собі раду в нових умовах через те, що не має достатньої життєвої енергії.
— Бідним батькам практично неможливо виховати у своїх дітей іншу культуру, крім культури бідності. Як же в сучасних молодих людей ця життєва енергія має пробиватися та знаходити шлях — на прикладі успішних ровесників, завдяки якійсь мрії? Як можна трансформувати в суспільстві культуру бідності у, скажімо, культуру успіху?
— Як було сказано, тут є багато чинників, і діють вони сукупно. Я можу говорити про чинник психологічний. Окремий психолог може якоюсь мірою допомогти кільком людям. Наприклад, підштовхнути людину до усвідомлення свого стану, до корекції своєї самооцінки (щоб вона не була ні завищена, ні занижена), заохотити до спрямування своєї енергії в правильному напрямі — який виведе її з небажаного стану. Це дуже складний процес, тому що в більшості випадків люди чинять за виробленою звичкою, згідно з усталеним стилем життя. Змінити цей стиль — надзвичайно важко. Це насамперед означає змінити самого себе. (Це трохи схоже на сім’ю алкоголіка, яка постійно перебуває в напруженому стані й не може з нього вирватися). Можна збоку довго пояснювати й намагатися вплинути, але нічого не зміниться, якщо людина сама цього не захоче. Але навіть коли вона захоче щось змінити, — є ще об’єктивні економічні обставини, і невідомо, наскільки вони будуть сприятливими. Адже сотні тисяч або й мільйони наших співгромадян уже намагалися якось змінити своє життя. Частина з них справилася, а частина — чи не більша — прогоріла. Що і як з цим робити в масштабах усього суспільства, я не знаю, це надто складна система. Але можу назвати три основні способи поведінки людей у бідності. Перший — найпродуктивніший — узятися за себе: спробувати знайти роботу, поїхати на заробітки, відкрити свій бізнес і так далі. Другий — це шлях психологічної втечі від негативних переживань, наприклад, за допомогою алкоголю, наркотиків, серіалів, комп’ютерних ігор тощо, і реально це означає деградувати. Третій — сидіти і плекати свої комплекси, мучитися, заздрити більш успішним, гризти себе (і це може тривати роками). Один із цих шляхів і має вибрати молода людина.
— У підростаючого покоління — більше життєвої енергії, вони все-таки бачать інше життя, в них інші запити. Можливо, з них мало хто захоче плекати комплекси, а піде на ризик і спробує будувати власноруч своє життя?
— Особливості культури бідності в тому, що вона передається з покоління в покоління. У період кризи, в якій безперервно перебуває наше суспільство десь із середини 80-х років, передавання та успадковування стилю життя від одного покоління до іншого великою мірою порушилися. Відтак велика частина молоді з бідних середовищ отримала шанс вирватися з матеріальної скрути. Безумовно, це не означає, що вся молодь ці шанси використає, хоча сучасне молоде покоління за своїми поглядами на життя і способи заробляння дуже відрізняється від попередників (і, на жаль, не тільки в позитивному розумінні). Більш здібна молодь здобуває освіту, опановує професії, на які є попит. До речі, ще один важливий момент: у середовищі культури бідності низько цінуються професія та освіта. Вони розглядаються не як засіб самовираження та досягнення чогось у житті, а радше як примус. Нинішня тяга молоді до освіти, бажання бути освіченими — це дуже добрий знак (окреме питання — якість освіти...). Тобто молодь більше намагається давати собі раду, ніж старше покоління. Інша річ, що перед кожною окремою молодою людиною є вибір: здобути освіту й професію та почати заробляти — чи стати рекетиром або повією, чи спитися або сколотися, чи просто завмерти в такому самому стані, в якому перебували її батьки і який вона «передасть» своїм дітям.
