Чому ми голосуємо за тих, а не за інших політиків? Як обрати того, хто дійсно відповідав би нашим власним переконанням та ідеалам? Результатом чого є наша переконаність у правдивості того чи іншого образу одного й того самого політика? Якою мірою ця переконаність залежить від зусиль політтехнологів та політиків, а якою визначається самим виборцем? У пошуках відповіді ми звернулися до Інституту соціальної та політичної психології Національної академії педагогічних наук України. Його фахівці з’ясували, що в Україні є відносно стійкий та обмежений набір типажів, на які люди орієнтуються при виборі, наприклад, президента країни. За допомогою відповідних досліджень задовго до виборів існує можливість не тільки відтворити найбажаніші образи, з якими виборці порівнюватимуть реальних кандидатів, а й оцінити потенційну електоральну базу кожного з них. Отже, з’являється можливість доволі точно оцінити, якої межі може сягнути рейтинг політика з тим чи тим іміджем.
Як розібратися, де імідж, а де сам політик і чому українці завжди незадоволені своїм вибором — про це в розмові із завідувачем лабораторії соціально-психологічних технологій Інституту соціальної та політичної психології Павлом ФРОЛОВИМ.
— Пане Павле, з якого часу ви досліджуєте сприйняття українцями перших осіб країни і які ви бачите тенденції?
— Дослідження того, як громадяни України сприймають тих, кого зазвичай називають політичними лідерами, ми розпочали 1993 р. напередодні президентських виборів, в яких між собою змагалися Л. Кравчук і Л. Кучма. І час від часу продовжуємо це робити. За 19 років незалежності в нас було чотири різні президенти. Леонід Кравчук асоціювався з Радянською Україною, і люди боялися, що він не проведе необхідних реформ. Леоніда Кучму вибрали «из двух зол» — аби не комуніст Симоненко; Віктор Ющенко був втіленням прагнення змін і великої кількості найрізноманітніших надій. І от — Віктор Янукович з іміджем врівноваженого хай не інтелектуала, але прагматика, здатного «навести лад».
Дослідження, проведені нами протягом цих років, дозволяють стверджувати, що перелік параметрів, за якими пересічні громадяни оцінюють політиків, не є таким вже великим — усе їхнє розмаїття можна «стиснути» до чотирьох-п’яти критеріїв, які, до того ж, лишаються стабільними. Залежно від рівня, на який претендує політик, дещо може варіюватися їхня значущість. Перший критерій — це здатність політика вирішувати нагальні соціально-економічні проблеми. Друге — його зовнішньополітичні орієнтації, третій параметр — рівень врівноваженості (наскільки він запальний чи спокійний). Четвертий за значущістю — привабливість. Його по-різному можна трактувати, але сюди найбільше входить зовнішніх характеристик. До речі, соціологічні дослідження теж свідчать, що останніми роками дещо зросла кількість людей, які говорять, що при виборі кандидата зовнішність для них відіграє істотну, а то й провідну роль. І це цілком зрозуміло, адже всі ми є практичними психологами і за зовнішнім виглядом намагаємося реконструювати особистість.
— Громадянам України подобається дивитися передачі за участю політиків. Політики це знають і цим користуються: приходять вже в куражі, в образі. Знову людина не може роздивитися, якими вони є насправді...
— Роздивитися, якими політики є насправді, заважають не тільки вони самі, телебачення теж робить свою справу. І завдяки дуже простим прийомам воно може, наприклад, примусити нас сприймати маленького кандидата вищим, ніж він є насправді, і навпаки. Арсенал таких прийомів постійно оновлюється та вдосконалюється. Сучасні комп’ютерні технології дозволяють створювати кіно за участю навіть тих артистів, які давно вже померли, наприклад Чарлі Чапліна і т. д. На що здатні ці технології, перед якими проблемами вони ставлять виборця, було продемонстровано у Верховній Раді під час скандалу навколо плівок Мельниченка. Нагадаю, тоді кожен міг переконатися, що нині можна створити голос будь-кого з депутатів. Ці приклади свідчить про наявність технологій, здатних творити не тільки іміджі, але й так звані симулякри, тобто образи, які сприймаються як реальні, проте яким у дійсності нічого не відповідає. Як у такій ситуації бути виборцю? Адже створювана телевізором картинка видається йому якщо не самою реальністю, то її точною копією...
Звичайно, використання усіх можливостей подібних технологій сьогодні є поки що проблематичним. Але про наслідки варто думати вже сьогодні. Тим більше, що й зараз виборець, по суті, змушений вирішувати цю ж проблему: він має зрозуміти, що за особистість ховається за образами, які йому пропонують ЗМІ. Зробити це дуже непросто, адже цих образів багато. Дещо перебільшуючи, можна сказати, що один і той самий політик в одних ЗМІ постає як ангел, а в інших — як демон. А людині треба визначитися, який він насправді. От і опиняється виборець в ситуації Аліси в Задзеркаллі. Потреба зазирнути за ці дзеркала певною мірою пояснює, чому людям подобається дивитися програми за участю політиків. Адже це дає можливість побачити політика таким, яким він начебто є насправді. Прагнучи задовольнити потребу людей «помацати» політиків, на власному досвіді пересвідчитися, які вони є у реальному житті, журналісти пропонують їм живі ефіри, реаліті-шоу тощо.
— Чи буває політик щирим у політичних шоу?
— Звичайно, буває. Адже політики теж люди. Проте не так часто, як нам би того хотілося. Проблема в тому, що політики готуються до публічних виступів, в них є перелік тем, на які вони можуть говорити те, що вважають за потрібне, навіть коли їх підняти серед ночі. Вони готові до них і викрутяться з будь-якої ситуації. Але якщо знаходяться журналісти або учасники передачі, які у змозі поставити їм абсолютно несподівані запитання, часто зовсім з політикою не пов’язані, з’являється шанс побачити політиків не тільки без краваток, але й без звичних масок. Проте такі «моменти істини» бувають доволі рідко. У більшості ж випадків люди не дуже довіряють ЗМІ, часто витлумачуючи подану ними інформацію з точністю до навпаки. Відчуваючи, що політика прагнуть змалювати певним чином, вони вважають, що насправді він зовсім інший. Для того, щоб з’ясувати, який саме, вони звертаються до свого безпосереднього оточення. По суті, образ політика, яким він є «насправді», постає у свідомості виборця як похідна інформації з двох джерел: повідомлень ЗМІ і спілкування з оточуючими.
Загалом варто відзначити цікаву тенденцію. Протягом останніх 15 років зменшилася кількість людей, які визнають, що зробили свій вибір під впливом повідомлень ЗМІ, що ЗМІ певним чином вплинули на їхні політичні уподобання. Насамперед це жителі великих міст. Люди розуміють, що ними намагаються маніпулювати, і у свою чергу намагаються протистояти цьому. Форми цього протистояння можуть бути різними. Є певна категорія людей, які не хочуть дивитися не тільки рекламу, але й телевізор узагалі. Інші хоча й не виходять з інформаційного поля, проте істотним чином обмежують його. Відбувається своєрідна його «капсулізація», коли інформація отримується та передається переважно у колі «своїх». Зрозуміло, що на цьому тлі теза про ЗМІ як найпотужніший інструмент формування громадської думки починає сприйматися як доволі сумнівна. А перед політтехнологами та іміджмейкерами постає проблема пошуку технологій, які б надали людям можливість реалізувати свою потребу побачити, якими ж є політики насправді.
— Хоч би як там було, але політичні ток-шоу досі популярні. Які ще причини їхньої популярності ви б могли назвати? І чи не забагато таких шоу?
— Щодо причин популярності, то українське суспільство, як відомо, є занадто заполітизованим. Як на мене, це пояснюється багатьма чинниками. Зокрема й тим, що люди відмовляють собі у здатності впливати на ситуацію в країні, делегуючи ці повноваження політикам, чиновникам. І це дуже небезпечно, оскільки переконаність у тому, що впливати на ситуацію може будь-хто, тільки не я сам, є однією з ознак антропологічної катастрофи, про яку свого часу попереджав видатний філософ Мераб Мамардашвілі. До речі, в період так званої помаранчевої революції кількість людей, які говорили, що здатні чинити вплив на перебіг політичних подій, зросла у кілька разів. Нині ж їхня кількість повернулася до рівня, що був напередодні революції, і не перевищує 6—8%. Отже, замість того, щоб самим творити долю країни, більшість наших співвітчизників шукає, кому б віддати це право. Серед іншого — й за допомогою різноманітних шоу. У цьому, безперечно, є й свій позитив, адже у такий спосіб глядачі намагаються розібратися, куди йде країна, з кого їм доводиться вибирати. Проблема полягає не в кількості шоу, а в тому, якою мірою вони є можуть використовуватися з метою різноманітних маніпуляцій.
— Якщо взяти образ Януковича — який це образ, чи вдало попрацювали технологи?
— Можливості технологів у роботі над образом Януковича доволі обмежені. І це стосується не тільки Віктора Федоровича. Хоч би що робили політтехнологи, результати їхніх зусиль будуть по-різному витлумачуватися прихильниками тих чи тих політичних сил. У цьому сенсі те, що здається політикам та політтехнологам безпрограшним, насправді виявляється зовсім не таким. Розуміючи, що будь-які позитивні зміни в образі Януковича можна заперечити, я би відзначив прогрес у мовленні Віктора Федоровича. Порівняно із 2004 роком позитивні зміни тут беззаперечні, хоча й тоді прихильники Януковича не вважали його поганим оратором. Люди добре попрацювали з мовою чинного Президента, з його здатністю вести інтерв’ю. При цьому він допускав і далі допускатиме ляпи. Виправити це неможливо. Але можливо скористатися тим, що це теж абсолютно по-різному сприймається. Наприклад, у середовищі інтелектуалів буде над чим посміятися, а тим, хто не читав Чехова, взагалі-то все одно. Багато хто з них навіть не почує того ляпа. Головне, скажуть ці люди, не те, чи знає Янукович, хто такий Чехов, а те, що він може навести порядок у країні. І ми тут не є винятком. Скажімо, в Америці, як правило, перемагає кандидат, який не виглядає занадто інтелектуально. За своїм розумовим рівнем він має бути подібним до пересічного американця. Спрацьовує механізм ідентифікації «я такий самий, як і ти», «ми з тобою одної крові»... Повертаючись до образу Януковича, не можна не відзначити доволі вдалий наголос на його врівноваженості. Наявності в образі Президента такої якості сприяє чимало факторів, у тому числі і його солідна статура. Завдяки дії механізму, який ми називаємо фізіогномічним редукціонізмом, у людей при погляді на фігуру Януковича вже на підсвідомому рівні виникає відповідне враження. Адже наше сприйняття ѓрунтується на певних стереотипах: наприклад, якщо в людини високе чоло, то вона є розумною, якщо вона велика — то сильна тощо.
— Чого не вистачало Ющенку, аби втримати рейтинг?
— Ющенко виявився неспроможним виправдати бодай частину тих сподівань, що покладалися на нього. І справа не тільки в тому, що ці сподівання були явно завищені й надто різнопланові. Путін протягом двох термінів свого президентства теж не виправдовував сподівань російських виборців, проте більшість із них була переконана, що Путін, втім, здатний це зробити. Ющенко ж своїми виступами створював враження людини, яка й не намагається реалізувати прагнення виборців.
— Якщо проаналізувати всіх перших осіб, які керували Україною — Кравчук, Кучма, Ющенко, Янукович, — кого з них найбільш оптимально люди сприймають?
— У кожного з цих політиків був період, коли він сприймався найбільш оптимально. Про це наочно свідчить рівень їхньої електоральної підтримки у певний проміжок часу. Зараз найбільш позитивно сприймається Віктор Федорович, він же має найбільшу довіру. Проте його зоря, на мою думку, вже сягнула свого апогею. Українське суспільство прагне нових облич, нових імен. Саме на них виборці проектуватимуть свої страхи, прагнення та сподівання. Інакше кажучи, виборці й надалі шукатимуть серед кандидатів тих, хто ввижається їм у заповітних мріях, і вперто продовжуватимуть шукати неіснуючу чорну кішку у чорній кімнаті. А політтехнологи та іміджмейкери всіляко допомагатимуть їм у цьому. Втім, можливо, я й помиляюся. Й усім нам слід очікувати на появу справжнього Данко.
