Такі «перехідні часи», що їх зараз переживає новітня Українська держава на 21-му році свого існування (а часи в нас зараз просто кафкіанські: «реформи» та «просування в Європу» занадто часто здійснюють люди, які щиро вірять у те, що «начинается Земля, как известно, от Кремля» і — свідомо або несвідомо — уважають розпад СРСР найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття; звідси й ті «реформи», і та «європеїзація» подекуди мають, м’яко кажучи, специфічний характер — на них явно стоїть печатка «Русского мира»), такі часи кризи свідомості та ціннісної дезорієнтації потребують насамперед одного — чесної розмови кожного з нас із самим собою. Варто поставити декілька «незручних», але засадничих питань, тим більше до цього знову спокушає 94-та річниця взяття влади більшовиками в Росії.
Перше питання. Як відомо, із нічого нічого не виникає, держави теж не народжуються з порожнечі, отже, сучасна, юридично незалежна Україна є спадкоємницею (чого, власне?) свого власного історичного минулого, «зернятком» її історичного утворення була певна державна структура. Уся практика останніх 20-ти років переконливо свідчить про те, що цим «зернятком» (водночас і невичерпним джерелом кадрових, матеріальних і духовних ресурсів) була аж ніяк не справжня наша попередниця — Українська Народна Республіка (1918—1921 рр.), а те квазідержавне утворення, котре іменувалось «УРСР». Саме УРСР і здобула 1991 року незалежність. Про це свого часу багато писав незабутній Джеймс Мейс, але, здається, не був належною мірою почутий.
Друге питання. Які в нас, українців, є підстави вірити в історичні «чудеса»? А саме: хіба можливим є таке диво, щоб «вірні», «випробувані» кадри ще брежнєвсько-андроповського (або «комсомольського» гарту) сприяли реальним, чесним, справді європейським реформам? А може, є причини гадати, що ці кадри (мав рацію вождь із люлькою: вони вирішують хай і не все, але дуже багато) будуть і надалі, як усі ці 20 років, «упроваджувати» реформи винятково під себе і для себе, крадучи за звичкою, засвоєною в часи загниваючого, м’якого, брежнєвського тоталітаризму, усе, що тільки можна вкрасти, свідомо йдучи на катастрофічний розрив між рівнем життя звичайного українця й потопаючого в розкошах олігарха — і тим самим ображаючи народ, роблячи все задля того, щоб таки відбувся згубний Україньский Бунт, безглуздий та нещадний! На щастя, рятує від цього (принаймні поки що) лише мудрість ображеного народу.
Третє питання. Чи пам’ятаємо ми, українці, вислів генія ХХ століття Олександра Довженка: «Народ, який не знає своєї історії, є народ сліпців»? Кому вигідно, щоб люди не знали правди про знищення мільйонів невинних душ — «в Україні і не в Україні сущих», про насильство, брехню, русифікацію, глум над природою, безумні військові авантюри та інші «принади» життя в СРСР (при цьому автори цих рядків ніколи не вважали, що ті 74 роки історії варто малювати виключно «пекельно-чорним» кольором — це наша, а не чиясь історія, і в цьому вся трагедія)? А відомо, що ще римляни радили: хочеш розібратися в подіях — шукай, кому вони вигідні! Кому вигідне переписування підручників історії згідно з радянськими трафаретами? А ось інше запитання: що спільного між олігархічною Партією регіонів та «полум’яною захисницею трудящих» — КПУ? Дуже змістовну підказку, котра дає можливість побачити у справжньому світлі багато проблем, дав свого часу один із колишніх керівників КПУ Леонід Грач: спільною є геополітична орієнтація. Ось так...
А ми ще запитуємо себе: звідки ця ностальгія за СРСР і чи довго вона існуватиме?
КОМЕНТАР
Володимир В’ЯТРОВИЧ, кандидат історичних наук, голова вченої ради Центру досліджень визвольного руху:
— Спроби реабілітації сталінізму нагадують стокгольмський синдром, коли заручники раптом починають палко любити й захищати того терориста, який їх захопив. І цей синдром ми спостерігаємо, на жаль, на більшій території України. З іншого боку, не варто забувати, що ці речі інспіруються ззовні, зокрема із сусідньої нам Росії. Таким чином, виконується кілька завдань. По-перше, очевидно, що ідея возвеличення Сталіна в Україні ніколи не знайде підтримки більшості населення. Більше того, це, навпаки, викликатиме незадоволення і роздратування. Єдина мета цих спроб — поширити протистояння в самому суспільстві, а також відвернути увагу людей від абсолютно неефективних дій теперішньої влади в соціально-економічній сфері. Очевидно, надалі мова йтиме про реабілітацію репресивної машини, уособленої в образі Сталіна. Це також є певне виправдання сучасних можновладців. Зважаючи на те, що Сталін, маючи на меті узурпацію влади, не шкодував мільйонів життів, чиновники, прикриваючись гаслами покращення життя населення, потроху обмежують доступ до інформації, свободу слова. Я не впевнений, що влада до кінця розуміє, які наслідки може мати та бомба, яка запускається в суспільстві. Тому що з раціональної точки зору будь-яка влада зацікавлена, в першу чергу, в пануванні нормального, конструктивного спокою серед населення. Тільки в такому випадку є можливою реалізація багатьох проектів, про які заявляють українські чиновники. Але, схоже, теперішнє керівництво держави не розуміє, що відбувається.
Коли мова йде про пам’ятник Сталіну в Запоріжжі, то варто нагадати, що минулого року влада вперто його не помічала; на звернення громадськості відповідала, що це не є пам’ятник, а лише «невеличке» погруддя, яке встановлене на приватній території. Пам’ятником його назвали лише тоді, коли він був підірваний групою невідомих осіб, а місцева адміністрація взагалі назвала цей випадок тероризмом. У мене виникає враження, що сьогодні українці мають справу з некваліфікованими, неадекватними і недостатньо поінформованими представниками правлячої верхівки. Влада мала би розуміти, що будь-які спроби повернути суспільство до такого важкого й тоталітарного минулого, яким були часи сталінізму, — це не просто небезпечне топтання на місці, але це той фактор, який заважає Україні нормально розвиватися. Потрібно розуміти, що такі кроки надалі викликатимуть жорстку громадську реакцію. Очевидно, що влада, яка декларує євроінтеграцію, повинна була б узяти на себе відповідальність заборонити такі кроки. Скажімо, якби такого типу політика провадилася в Німеччині (якби здійснювалися спроби встановлення монумента Гітлеру), то це викликало би досить жорстку реакцію з боку суспільства. В такій ситуації влада має підтримувати європейські цінності в суспільстві та запобігати поверненню України до цього страшного минулого.
ДО РЕЧI
Сталін... з ними
У Запоріжжі вдруге за останні півтора року відкрили напівфігуру «вождя всіх народів»
Сталося це на тому ж ганку Запорізького обкому КПУ, однак — від гріха та закону подалі — цього разу вже заскленого. Окрім того, щоб, з точки зору архітектури, все виглядало симетрично, ліворуч — коли дивитися на фасад обкому (схованому, до речі, тепер за металевим парканом як якийсь виправний заклад), на такому ж заскленому балконі відкрито напівфігуру відомої в радянські часи розвідниці Зої Космодем’янської.
Церемонії відкриття й промові на ній лідера запорізьких комуністів і народного депутата Олексія Бабуріна передував мітинг біля стін облдержадміністрації, а потім — хода приблизно тисячі прибічників КПУ проспектом Леніна, і вулицями Козачою та Героїв Сталінграда. Колону очолювали «додж» часів війни з причепленою гарматою-«сорокап’яткою» і автомобіль «полуторка» з партійним прапором. У колоні майже не було видно молодих облич, зате присутні кілька прапорів від імені комсомолу України. З цілком, скажімо так, експортним написом Made in USSR, а ще — з портретом Че Гевари та чомусь написом «ЧЕрвона Волинь».
До речі, цього року запорізький осередок КПУ остаточно з «ленінського» переформатувася у «сталінський». Адже маршрут від колишнього обкому до пам’ятника Леніну було радикально змінено. Тепер шлях — від старого обкому (облдержадміністрації) до нового, а ще — до Сталіна. До речі, під час церемонії відкриття пам’ятників з’ясувалося, що одна із партій урядової коаліції, КПУ, зовсім не бідує. Власна відеостудія, яка транслювала подію на великому екрані, п’ять агітаційних мікроавтобусів, це вже не кажучи про триповерховий ультрасучасний обком, у якому минулого року казали, наче третій поверх незаконний, як і встановлений на ґанку пам’ятник Сталіну, але мало що в наших законах пишуть... Тим більше, що цього разу, схоже, все привели до якоїсь видимості закону, бо пам’ятники не на вулиці, а в середині приміщення — комар носа не підточить. А що засклений ганочок не передбачено проектом, то за це, може, й когось потім покартають. Тим часом на наше запитання: «А чи з’явилися законні підстави для встановлення пам’ятника Сталіну? Адже минулого, та й цього, року і мерія, і облдержадміністрація неодноразово говорили про незаконність його встановлення», в управлінні внутрішньої політики Запорізької міськради не знайшли чого відповісти. Зокрема, автору повідомили, що вони дали дозвіл тільки на ходу і мітинг біля обкому КПУ, а на встановлення пам’ятника ніхто заявок і не подавав.
Прес-секретар Запорізької облпрокуратури Маріанна Піскунова, теж на наше прохання, повідомила, що «це питання виконавчих органів, тим більше, що скарг і заяв на незаконні дії обкому КПУ до них не надходило». До сказаного додамо, що жоден телефон прес-служби Запорізької облдержадміністрації протягом кількох годин 7 листопада не відповідав. У приймальні губернатора автора повідомили, що йде велика нарада за участю всього складу прес-служби (в області в середу змінився губернатор).
Як підсумок можна сказати таке. Коли правоохоронцям, можливо, саме такі пам’ятники дозволяють боротися з безробіттям (це ж скільки людей буде задіяно на його охороні, а в разі якогось ексцесу — на затриманні, етапуванні, утриманні у СІЗО, допитах тощо «українських буржуазних націоналістів»), то з мерією і облдержадміністрацією все складніше. Адже кожна нарада і в місті, і в області розпочинається «молитвою» про пошук інвесторів. Які чомусь не поспішають в регіон, який небезпідставно користується репутацією сталінського заповідника в Україні. До того ж і недавня зміна влади в області, схоже, аж ніяк не змінила статусу Запоріжжя як джерела поганих новин для офіційного Києва. Особливо на тлі не дуже приємних відносин із Європою, для якої сталінізм і нацизм — поняття тотожні.
