У першій частині інтерв’ю (див. матеріал в № 13-14 від 27-28 січня ц.р.) завідувач кафедри філософії та гуманітарних наук Вінницького національного технічного університету, професор Київського національного університету ім. Т. Шевченка, засновник і головний редактор журналу Sententiae, перекладач із французької та латини, доктор філософських наук, професор Олег ХОМА розмірковує про розвиток, який стає помітним з часом, нову державну еліту й проблеми філософського перекладу. Про «філософський рецепт» від «постправди», виклики свободи й уроки Реформації читайте далі.
— Пане Олеже, минулого року редколегія журналу Sententiae, яку ви очолюєте, здобула Премію імені Юрія Прилюка за найкращий редакційно-видавничий проект у галузі філософії — за сучасну організацію редакційно-видавничого процесу й включення (першим серед вітчизняних філософських журналів) до бібліометричної бази Scopus. З вашого досвіду, які кроки необхідні, щоб створити в Україні якісне наукове видання?
— Sententiae — це науковий журнал Вінницького національного технічного університету, створений у співпраці з Інститутом філософії й громадською організацією Українським філософським фондом. Цього року для всіх наших публікацій ми запровадили цифрові ідентифікатори об’єктів. Цю платну послугу, яку треба купувати в міжнародній агенції CrossRef, профінансував університет. Редколегія та коло рецензентів представлені різними регіонами України, до роботи залучені й іноземні колеги. Зусилля докладаються вже давно, але давати результати вони почали тільки зараз — маємо прогрес.
«ЛЮДИ РОЗМОВЛЯЮТЬ ОДНІЄЮ МОВОЮ, КОЛИ ЗДІЙСНЮЮТЬ СПІЛЬНІ ЗУСИЛЛЯ, ЩОБ ЦЮ МОВУ ЗНАЙТИ»
— Ще Аристотель констатував, що заняття філософією потребує «дозвілля». Чи можуть дозволити собі його українські вчені?
— За Декартом, умова медитації — це не просто дозвілля, а вільний від турбот розум й усамітнення у відносно комфортних умовах. До слова, Декарт, взимку перебуваючи в Голландії та Німеччині, повною мірою оцінив переваги кахляної грубки (яку винайшли германські народи і яка була невідома французам) і навіть відобразив це у своїх текстах.
Для мене найбільша турбота — це молодь. Студенти, які вчаться сьогодні на філософських факультетах (принаймні тих, де стан справ мені відомий), можливо, одні з найкращих. Мене хвилює навіть не те, що вони не матимуть дозвілля — в них просто може не виявитися приводу для занять філософією. Ця сфера стрімко скорочується й питання професійної самореалізації стоїть дуже гостро. Коли випускник-філософ змушений іти працювати в іншу сферу, вона одразу накладає на нього свої вимоги. Якщо ви добре вчилися, то у вас залишиться якась пам’ять на генетичному рівні, але свій статус філософа ви втратите. При «совку», попри всі «мінуси», статус вченого-філософа дарував необхідну відірваність від життя — дистанцію, з якої на нього можна було дивитися, осмислювати.
— Чи не здається вам, що сьогодні, коли ми говоримо про якісь західні цінності чи принципи, які Україні варто було б перейняти, то часто забуваємо про історичний вимір? Адже Західна Європа йшла до них протягом століть, і навряд чи Україна зможе подолати цей шлях за кілька років. Коли слухаєш західних експертів, які приїздять, щоб поділитися власним досвідом, часто здається, що вони говорять про речі, звичайно, важливі, але далеко не найбільш актуальні для України саме сьогодні. «Гендерна рівність», «права меншин», «мова ворожнечі» — невже це саме ті теми, які мають передусім хвилювати громадян країни, що зазнала зовнішньої агресії, яку роздирає корупція, яка відчайдушно намагається віднайти й переосмислити власну ідентичність? На вашу думку, які ідеї могли б об’єднати українське суспільство й стати поштовхом до розвитку?
— Передовсім зазначу, що ми теж європейці, отже, якось той шлях теж долали, можливо, не з модельною швидкістю, а також — з додатковими перепонами. Але відставання радше кількісне, ніж якісне, цивілізаційне. А щодо головної частини питання, то, думаю, все добре в міру і на все свій час. Приїхавши зі свого університету з лекцією в тракторну бригаду, ви не зможете розповісти їм про трансцендентальну апперцепцію. Така лекція не буде успішною, бо аудиторія живе в дещо іншому світі — він може бути гіршим або кращим, але точно є інакшим. Люди розмовляють однією мовою тоді, коли вони докладають спільних зусиль, щоб цю мову знайти.
Обміни досвідом із західними експертами, навіть якщо вони нагадують проповіді, все одно є корисними. Якщо ми є демократичною нацією, то повинні поводити себе відповідно. Нагадаю, що однією з визначальних рис афінської демократії була цікавість до всього, що відбувалося довкола. Греки, звичайно, зневажали варварів, але при цьому цікавилися ними. Це дуже важливо, тому я би, наприклад, не засуджував тих, хто приїздить розповісти нам про гендерні права. Глибоко переконаний, що за теперішніх умов деяким людям у нашій країні живеться значно гірше, ніж могло би бути. Проблема лише в тому, що кількість таких людей у нас зашкалює. Якщо в більш благополучних країнах ідеться про відносно невеликі групи, які відчувають себе упослідженими, дискримінованими, то в нас упослідженими себе відчуває переважна більшість населення. Дуже важко розв’язати локальну проблему, якщо нерозв’язаною залишається загальна. Можна поставити віз попереду коня, але навряд чи це буде продуктивно.
Схильність чекати на універсальні «рецепти» також є ознакою постколоніального синдрому. У нас не передбачено час, щоб займатися самоосмисленням, інтелектуальними ініціативами; українське суспільство, політичний клас не намагаються бути продуктивними самостійно — натомість ми чекаємо пропозицій від МВФ чи інших міжнародних організацій. Переконаний, що ми повинні самостійно формувати власний порядок денний і не чекати «начальника».
Якщо б на ментальному рівні ми взяли на себе ініціативу, а з нею і відповідальність, то зрозуміли б, що все, що ми робимо, насправді робиться складніше. Складається враження, що в нашій країні багато хто дуже спрощено сприймає власну справу. Викладачі скаржаться на велике навантаження, ледачих студентів і намагаються якось вижити в цих умовах. Але справжнє завдання полягає в тому, щоб змінити середовище. Саме тому наші зусилля мають бути більшими «в квадраті», «в кубі».
МАЛЮНОК АНАТОЛІЯ КАЗАНСЬКОГО / З АРХІВУ «Дня», 1996 р.
Масштаб викликів, які стоять перед нами в різних сферах, — грандіозний. Багато людей ще просто не встигли цього усвідомити. У структурах, в яких ми зараз живемо, взагалі-то жити неможливо — це дуже невесело, тяжко, але найгірше, що це ще й просто безглуздо. Вони нежиттєздатні, непродуктивні. Все це нагадує ситуацію з енергоефективністю — ледь не половина тепла, яка виробляється в Україні, служить для обігріву атмосфери. На жаль, такою «дірявою» є не лише теплоенергетика...
Корінь будь-яких реформ лежить у нашій ментальності — спершу ми повинні побачити потребу таких змін. На жаль, ця потреба не є очевидною, бо ми живемо інерцією постколоніальних структур. І таке життя здається нам прийнятним. Саме в цьому, а не, наприклад, у нестачі фінансування, як на мене, і полягає головна суперечність теперішнього моменту. Гроші сьогодні є (адже бували й гірші часи) — питання в тому, на що вони витрачаються.
Без відповідної інтелектуальної роботи я не бачу перспективи для змін на краще. Досвід освітньої реформи 2014 — 1915 років чітко це засвідчив. Були абсолютно правильні гасла, зокрема про те, що нашу систему потрібно уподібнити до кращих світових зразків. Але коли нам запропонували відповідні практичні рецепти, з’ясувалося, що щоб корова давала більше молока, її треба менше годувати й вести з нею більше партійно-політичних розмов. Все звелося до сертифікату B2 з англійської мови. Ніби всі наші біди в освіті та науці полягають в тому, що викладачі не володіють англійською на рівні сертифікату B2. Про причини цього явища або ж про те, наскільки реалістичними є такі формальні підходи, серйозної дискусії не було взагалі. Ні, «Фейсбук» гудів, звісна річ, але рішення приймали в іншій площині.
«ЦІННОСТІ — ЦЕ ПИТАННЯ ОСОБИСТІСНОГО ВИБОРУ. ФІЛОСОФІЯ ЛИШЕ ГОТУЄ ДО НЬОГО, ПРОПОНУЄ АРГУМЕНТИ»
— Зміни, що відбуваються в соціальному, політичному, культурному житті, часто призводять до появи нових понять. Один з останніх яскравих прикладів — це термін «постправда», яким позначають новий тип політичної культури, що для нього властиве ігнорування фактів, апелювання до емоцій. Вважається, що в суспільстві, де панує постправда, ти можеш безкарно повторювати ту саму хибну тезу, навіть якщо раніше вона вже була аргументовано спростована. Як гадаєте, чи справді постправда є принципово новим феноменом?
— Не думаю. Принципово новим є хіба що сам термін — раніше мені не доводилося його чути. Якщо ж подивитися на зміст, то в ньому немає нічого такого, за що Платон не критикував би афінську демократію, нічого такого, чого би софісти свого часу не рекомендували своїм грошовитим клієнтам.
Адже всі ці методики маніпулювання слабкою свідомістю співгромадян — старі як світ. Мабуть, придумуючи нові поняття, деякі політтехнологи хочуть залишити після себе слід в історії (чи підвищити свій кон’юнктурний рейтинг), а для вчених — це спокуса представити об’єкт власних досліджень як щось принципово нове.
Для історика філософії тут немає нічого цікавого. Постправда — це феномен описаний, класифікований. Ми можемо прослідкувати давню й багату генеалогію будь-якої з його складових.
— В такому разі яким є «філософський рецепт» проти постправди?
— Слід розуміти, що людина — це істота з певними параметрами. Знаючи їх, на неї можна відповідним чином впливати. Якщо припалиш шкіру цигаркою, на цьому місті не виросте квітка — з’явиться опік. Те саме і з людською душею, психологією — збреши їй натхненно, торкнися її засадничих частин, використай певний психологічний механізм, і матимеш результат.
У такі моменти стає зрозумілою значущість духовної культури, рівня духовного розвитку людини в широкому значенні цього слова. Філософія тут може запропонувати тільки те, що вона пропонувала завжди: критичне мислення, плекання внутрішньої автономії, способи дистанціювання від зовнішніх сигналів і методи їх неупередженого аналізу. Всі ці ознаки духовної зрілості, які філософія завжди демонструвала, залишаються дієвими й сьогодні. Якщо можна було би перенести, наприклад, Епіктета в наші часи, він зміг би проводити чудові тренінги — про те, яким чином убезпечити свою «внутрішню фортецю» від неминучих впливів жорстокого середовища. Мабуть, заробив би на цьому гарні гроші.
Філософія має не один рецепт — їх декілька. Якщо заглибитися в історію філософії, можна побачити, що вона пропонує можливі реакції для різних типів душі. Адже деяким людям «постправдизм» може імпонувати. Він сам також є продуктом кількох філософських ідей. Софісти не вважали себе брехунами — вони наполягали на тому, що брехуни можливі тоді, коли існує правда, але ж правди, мовляв, немає! Якщо немає правди, твоя думка — нічим не гірша від думки іншого, кожен просто переслідує власні інтереси. Це теж філософія! Можемо знайти тут певне приховане ціннісне ядро з неявних припущень, які її уможливлюють.
Масштаб викликів, які стоять перед нами в різних сферах, — грандіозний. Багато людей ще просто не встигли цього усвідомити. У структурах, в яких ми зараз живемо, взагалі-то жити неможливо — це дуже невесело, тяжко, але найгірше, що це ще й просто безглуздо. Вони нежиттєздатні, непродуктивні. Все це нагадує ситуацію з енергоефективністю — ледь не половина тепла, яка виробляється в Україні, служить для обігріву атмосфери. На жаль, такою «дірявою» є не лише теплоенергетика... Корінь будь-яких реформ лежить у нашій ментальності — спершу ми повинні побачити потребу таких змін. На жаль, ця потреба не є очевидною, бо ми живемо інерцією постколоніальних структур. І таке життя здається нам прийнятним. Саме в цьому, а не, наприклад, у нестачі фінансування, як на мене, і полягає головна суперечність теперішнього моменту. Гроші сьогодні є (адже бували й гірші часи) — питання в тому, на що їх витрачають
Саме в такі моменти з’ясовується, що ні логіка, ні незаангажоване зважування аргументів у ситуації ціннісного конфлікту не спрацьовують. Завжди будуть ті, хто «за», і хто «проти». Недарма в радянські часи говорили, що з формалізмом треба боротися формальними методами. Зрештою, адвокатура в усі часи була побудована на вивченні тонкощів закону — аргументи вибудовувалися не через апелюванням до певної інтуїтивно-передбачуваної реальності, а з опертям на букву, яка утворює особливу реальність.
Безумовно, поняття «постправда» вказує на деякий аспект нашого існування, а саме на те, що розмови про цінності насправді не гарантують їхньої реалізації. Її може гарантувати тільки наш особистий вибір, який постає як результат нашої сформованої особистості. Особистість же визначається або глибоким, або менш глибоким розумінням певних питань, схильністю до тих або інших фундаментальних виборів.
І найбільш продажний пропагандист завжди буде говорити якісь «життєві» речі. Ну, а справді — на чому тримаються наші переконання? Чому в трамваї написано «поступайтеся місцем пасажирам з дітьми та інвалідам»? Хай інвалід постоїть! Чому я повинен поступатися, якщо я сиджу й мені добре? Це — якийсь стереотип, який нав’язує мені суспільство. Здавалося б, цілком раціональний висновок. Тут можна було би розвинути чергову екзотичну філософську «правду життя». Але цінності здобуваються не цим шляхом. Цінності — це питання особистісного вибору. Філософія, на мій погляд, лише готує до цього вибору, пропонує аргументи. Але якщо ми зупинимося тільки на цьому, то, скоріше за все, обкрадемо себе.
Філософія — це вступ до речей, значно важливіших за неї. Шляхом міркування вона приводить нас до розуміння певних раціональних нерозв’язностей і таким чином відкриває перед нами поле нашої свободи. Але як ми будемо користуватися цією свободою, залежить далеко не тільки від філософії. Постправда — це симптом душевного стану. Якщо вона виявляється надто ефективною, це свідчить лише про те, що ми були до неї готовими.
«СФЕРА СВОБОДИ, ЯКА СЬОГОДНІ ПРОГОЛОШЕНА, Є БЕЗПРЕЦЕДЕНТНОЮ. ТЕПЕР ЛЮДИ ВИПРОБОВУЮТЬ, ЩО ЦЕ ОЗНАЧАЄ НА ПРАКТИЦІ»
— А які філософські поняття варто було б, на ваш погляд, передусім згадати в контексті осмислення нашої дійсності?
— Як на мене, ключове поняття нашого часу — це свобода. Основні битви, дискусії, трагедії розгортаються довкола свободи. Людство намагається визначити межі прийнятного й неприйнятного у зненацька посталому й раніше небаченому просторі свободи. Але на такі речі йдуть століття. А, може, покласти своє життя на служіння безнадійно хворим у країні, що за тисячі кілометрів? А, може, здійснити теракт? А може, як писав Шевченко, за край світу зазирнути:
Чи нема країни,
Щоб загарбать і з собою
Взять у домовину.
(Поема «Сон»)
Сфера свободи, яка сьогодні проголошена, є безпрецедентною: права людини, фундаментальність вибору кожної особи, священність свободи слова. Тепер люди починають випробовувати, що все це означає, на практиці. Так, у Руанді прем’єр-міністр свого часу особисто закликав по радіо знищувати своїх співгромадян. Нові технології відкривають перед нами, мабуть, найбільше можливостей. Ідеться про небачену досі свободу. Невдовзі перед нами можуть постати такі вибори, перед якими людство ще не стояло ніколи. При цьому ми залишилися тими ж людьми, що й раніше. Ми не знаємо справжніх меж, але намагаємося їх знайти. Інколи це призводить до трагедії.
Сьогодні відчули свободу країни, які раніше її ніколи не мали. Туди прийшла освіта. Але ж це ніколи не закінчується добром — згадайте царську Росію, коли там з’явилась європейська освіта. До чого це призвело? До студентських страйків і кидання бомб. Це — болісний процес, він передбачає усвідомлення недосконалості світу. З відчуттям свободи приходить розпач від нереалізованих можливостей.
Опанування своєї свободи, приведення її до балансу, прийнятного для себе і для інших, — це, вочевидь, головний виклик, який стоїть перед нами. Гадаю, ми ще не перетравили нову хвилю свободи, яка виникла в ХХ столітті.
— 500 років тому, у 1517 році, Мартін Лютер прибив до дверей Віттенберзької Замкової церкви свої «95 тез». Реформація, вочевидь, стала одним із тих історичних процесів, які створили світ, в якому ми живемо. На ваш погляд, як сьогодні ми повинні відзначати цю дату?
— Слово «Реформація» співзвучне зі словом «реформи», а в Україні багато людей вже дещо втомилися від реформ. Як відомо, поняття «Реформація» запровадили не самі реформатори — це термін, який з’явився в католицькому церковному середовищі. Він передбачав узгодження правил життя з ідеалами апостолів, отців-пустельників. Ідеться про спроби відновити втрачену духовну гармонію. Це постійний процес, який тривалий час мав місце в середовищі католицької церкви, але в ХVI столітті йому було надано особливого значення.
Лютер називав своїм прямим попередником Яна Гуса, який, своєю чергою, був послідовником англійського теолога Джона Вікліфа. Всі ці люди були церковними інтелектуалами, які користувалися тією свободою, яка була доступна їм тоді. Існує хибна думка, що релігійна сфера є тотально догматичною, непорушною і що будь-який крок убік розглядається тут як єресь. Насправді, це не так.
Реформація — це продовження аскетично-благочестивих практик іншими методами. Всі релігійні середовища, як буддисти, так і католики чи православні, є фрагментованими. Завжди існує група специфічних поглядів. Реформація відбулася тоді, коли ця нормальна для будь-якого релігійного середовища ситуація дала нову якість. Стався надто потужний відцентровий імпульс.
Як на мене, Реформація — це передусім великий історичний урок. Можемо по-різному її тлумачити, але ця подія безперечно є дуже значущою для історії. Це — спроба поставити принципи над прагматизмом, бути послідовним, попри всі загрози. Від Лютера, щоб зробити те, що він зробив, вимагалася чимала мужність. Реформація також показує нову межу свободи, яка відкрилася нам. Це був важливий досвід. Люди століттями жили в межах певної традиції, і раптом виявляється, що все можна змінити.
Реформація — це початок масового читання, вона збіглася в часі з винайденням друкарського верстата, який став символом нової епохи. Цей рух продемонстрував, як можна залишатися чесним і відданим своїм ідеалам в епоху загальної поінформованості. Безумовно, йдеться про загальноцивілізаційний досвід, який не обмежувався лише протестантськими суспільствами.
Необхідно також пам’ятати про первинне значення Реформації. Вона необов’язково має здійснюватися в таких відверто революційних формах — подібні сплески бувають нечасто. Реформація в традиційному розумінні — це постійний процес критичної самооцінки, повернення до своїх ідеалів і критичне зіставлення з ними власного життя. Значна частина європейців знайшла в цьому процесі себе.
«РЕФОРМАЦІЯ — НЕЗАВЕРШЕНИЙ ПРОЕКТ»
— Чи бачите ви можливість подібного оновлення, яке б відкрило перед людством нові можливості сьогодні, в постмодерну епоху радикального плюралізму?
— В умовах радикального плюралізму це неможливо в принципі. Реформація була реакцією на несвободу. А в умовах радикального плюралізму можлива тільки одна реакція — фундаменталізм, який передбачає відмову від свободи й згоду на добровільне рабство. Еріх Фром видав книжку «Втеча від свободи» ще в 1941 році, й не можна сказати, що його ідеї були цілком оригінальними. Вже в античній літературі, у творах давньогрецьких істориків, ми можемо знайти опис феномену втоми від свободи й відповідальності, прагнення знайти лідера, який вкаже правильний шлях.
З цього погляду, Реформація також є незавершеним проектом. Нині у багатьох напрямах триває тотальна деконструкція: сім’я, технології, освітні цінності. Зрештою, дедалі більшого переосмислення зазнає сама людська природа — постгуманістичні проекти зовсім не виглядають сьогодні як фантастика, радше навпаки. Як на мене, йдеться про явища одного типу, й основи їх були закладені набагато раніше, ніж 500 років тому.
Нещодавно в Японії у фінал одного з національних літературних конкурсів вийшла праця, написана комп’ютерною програмою. Уявіть собі ґаджет із функцією написання роману. Натискаєш кнопку — й отримуєш за заданими параметрами літературний твір. Не сподобався цей — за п’ять секунд маєш ще один. Фантасти вже багато років обіцяють, що технологічний прогрес зробить нас вільними, позбавить від некваліфікованої механічної роботи й подарує час для творчості. Але ж не всі люди прагнуть творчості. Це тільки комунізм обіцяв змусити всіх бути творчими. Крім того, сама творча праця опиниться під загрозою. Бо хто сам писатиме романи, якщо ґаджет зможе щосекунди видавити твір рівня Національної премії ім. Шевченка.
Перед нами — величезна кількість викликів. Реформація має бути для нас постійним нагадуванням про непевність світу, в якому ми живемо, і про масштаб відповідальності, що лежить на нас.
