На тренувальній базі ЦСК із самого ранку йдуть тренування. Коли близько восьмої години журналісти редакції прийшли до стадіону, четверо спортсменів-боксерів уже завершували біг навколо футбольного поля. Наступне тренування в них заплановане на 18.00 уже в іншому спорткомплексі. І так щодня. Бо лише завдяки постійній роботі над собою можна досягти високих успіхів у спорті. Цього їх вчить заслужений тренер України, тренер збірної Збройних Сил України, а також наставник Володимира та Віталія Кличків — Володимир Золотарьов. Повторити успіхи відомих братів удасться не всім, а от стати сильним духом або хоча б здоровим тілом добре було б кожному з нас. Особливо це стосується дітей та підлітків, серед яких майже кожен другий має проблеми зі здоров’ям. Рецепт Володимира Золотарьова — спорт. А будуть медалі чи ні — залежить від того, яка ви особистість. Кличків по праву можна назвати особистостями з великої літери, які багато працювали над собою, аби зробити собі ім’я і мати зараз світову славу. Якою була ця робота над собою і як відбувалося загартовування рингом, «День» поцікавився в першого тренера братів Кличків Володимира Золотарьова.
— Володимире Олексійовичу, вас давно знають як першого тренера відомих боксерів. Зараз вони тренуються в іноземних спеціалістів. Як підтримуєте зв’язки з братами?
— Я готував Віталія до бою з Леноксом Льюїсом, Денні Вільямсом, зараз він готується сам. Нині ми більше спілкуємося як партнери. Кілька місяців тому брати приходили до мене, сказали, що відремонтують спортивний зал ЦСК — Центрального спортивного клубу Збройних сил України. Він розташований на Повітрофлотському проспекті. Тут я треную збірну ЗСУ. На початку березня приїздив Володя і відкрив відреставрований зал. Особливих консультацій та порад я їм не даю, вони вже самі на всьому розуміються. Зараз брати перебувають на зборах в Альпах, там Віталій тренується, а потім Володимир готуватиметься до бою із Девідом Хеєм.
— Минуло майже 20 років відтоді, коли брати вперше прийшли до вас на тренування. Чи пам’ятаєте те перше знайомство і враження від нього?
— Уперше Віталій Кличко прийшов сюди (у спортзал ЦСКА) 1 лютого 1990 року, за рік до цього він був призваний у Збройні Сили, прослужив два місяці у військовій частині, після цього приїхав у спортивну роту Військово-повітряних сил. А Володя прийшов буквально через місяць після брата. Віталік мене запитав: «Володимире Олексійовичу, а можна, щоб Володя приходив до нас на тренування?» Я не заперечував. Тут вони бігали навколо футбольних полів. Їм важко давалося одне зайве коло, два-три вони ще якось пробігали, а потім відчували біль у печінці. Але армія є армія. Тим більше, що батько в них був офіцером, тому вчив жити по-армійськи, тримав їх у суворій дисципліні. Спочатку вони себе змушували займатися спортом, а потім те, що треба працювати, стало звичкою. Бувало, що і тренування пропускали. У них було по суті три місця, де вони перебували: дім, рота і спортзал. Деякі спортсмени кажуть: ну як це так, нам же жити треба. Але бачите, брати віддали шість років тренувань у цьому залі ЦСКА, присвятили себе спорту, щоб зараз пожинати успіхи. Був час, коли вони хотіли піти працювати в будівельні бригади, бо грошей не було, та і взагалі нічого не було. Вони не могли знайти собі кросівки, одяг, бо досить високі. Просили тренера Геннадія Чучуру, заслуженого майстра спорту, який очолював команду баскетболу, щоб допоміг знайти форму для таких великих боксерів. Ми дуже вдячні, адже він підтримував братів у їхніх починаннях.
— Що взагалі привело Кличків у спорт? Адже в ті роки багатьох підлітків по суті виховувала вулиця...
— Їхній батько хотів, щоб його сини були спортсменами. У 1989 році, коли Віталік тільки збирався йти до армії, керівництво викликало мене, щоб познайомити з Володимиром Володимировичем Кличком, він був майором, відповідальним за мобілізацію військ у ВПС. Мені сказали, що повинен призиватися його син — такий високий, займається трохи кікбоксингом. Я погодився: начальство каже, що треба призвати — значить, треба. З одного боку, Віталік потрапив до нас «по блату», бо зараз, наприклад, ми беремо до себе лише членів збірних команд країни. Кличка в такому випадку призвати до нас не змогли б, адже хлопець не мав якихось видатних досягнень. Але армія його виростила. За рік занять боксом він став чемпіоном Спартакіади України. Правда, після боїв розбив праву руку. І півтора року після цього боксував лівою рукою (до речі, про це ніхто не знав), і нічого. Став чемпіоном світу з кікбоксінгу серед любителів.
— Тренування були спільними для обох братів. Чи не існувало між ними конкуренції, бажання виділитися?
— Конкуренція виникала весь час. Віталік був на голову вищий, не через високий зріст, а тому, що доросліший і був кращим у майстерності. Тому Володі давали одне навантаження, а Віталіку — інше, п’ятирічна різниця у віці все-таки давалася взнаки. А Володя хотів мати такі ж завдання, що й Віталік. Я казав йому: «Не хвилюйся, встигнеш». Наприклад, запрошували баскетбольну команду з 10 осіб, вони всі одягали боксерські рукавиці й виходили на ринг по хвилині працювати з Віталіком. Володя теж хотів так займатися. По суті, він увесь час тягнувся за Віталіком, а ми його запал трохи стримували. Потім він працював із тими ж баскетболістами, вони його нібито били, а він ухилявся від ударів і таким чином учився захищатися.
— Чи був такий момент, коли ви відчули, що нарешті — з братів «будуть люди» і скоро вони стануть чемпіонами?
— Та відразу про це думав. Велику роль відіграв у їхньому вихованні батько. Я взагалі люблю спілкуватися з батьками своїх підопічних, бо тоді легше підбирати завдання для них, щоб не працювати даремно. От зараз з’являються повідомлення, що діти у школі помирають на уроках фізкультури. У таких випадках обов’язково треба спілкуватися з батьками, розпитувати, як діти почуваються після тренувань, як поводяться. Бо дитина не завжди у всьому зізнається, що в неї болить чи її турбує. Щодо братів, то з першого місяця тренувань я побачив, що хлопці талановиті. А в дитинстві мені наснилося, що спочатку я стану олімпійським чемпіоном, а потім у мене як тренера будуть чемпіони. Сни збуваються, правда, не всі, я так і не став чемпіоном. У піковий момент, коли я був добре підготовлений, я захворів на хворобу Боткіна. Після відновлення почав знову брати участь у боях, але якось не склалося.
— До Олімпійських ігор в Атланті у 1996 році ви готували Віталія, але вийшло так, що за олімпійське «золото» боровся Володя...
— За рік до Олімпіади ми брали участь у Всесвітніх іграх. У Віталіка була хвора спина, тому він зробив знеболювальний укол, в який входила невелика доза допінгу. Однак це б не вплинуло на результат бою. Я згадую у зв’язку з цим одного кубинського боксера, олімпійського чемпіона, який мав таку ж речовину в організмі. Президент Фідель Кастро і Національний олімпійський комітет Куби звернулися тоді до МОК, щоб усе-таки боксер взяв участь в Олімпіаді. Наша влада нічого подібного не зробила. Бо хто такий Кличко? Золотарьов каже, що він стане олімпійським чемпіоном, але хто такий Золотарьов? Ми самі собі говорили, що перемога буде за нами, і Віталік до цього був готовий.
— Але його дискваліфікували...
— Так, дискваліфікація закінчувалась якраз у той момент, коли відкривались Олімпійські ігри. Мені здається, що це зробили навмисне, аби перекрити нам шлях до перемоги. Коли мене запитували тоді, що ж робити, адже я всім обіцяв олімпійського чемпіона, я відразу ж подзвонив Віталіку: мовляв, що тепер? Він мені так спокійно каже: «Володимире Олексійовичу, так у нас же Вовчик є». Я висунув умову, що готуватимемо його тільки разом із Віталієм. Бувало так, що Володя сперечався зі мною: так неправильно робити, треба по-іншому. Віталій одразу казав своє слово: «Слухай, що Золотарьов каже, якщо хочеш стати олімпійським чемпіоном».
— Оскільки часу на підготовку у вас лишалося небагато, як ви тренували Володимира, чи вдавалися до якихось новітніх методик?
— Він був уже трохи підкований, але його у збірну України не брали. Бо програв раз, другий, у нього просто не вірили. Тому довелося трохи наїжитися і поїхати боксувати до Польщі, Німеччини. У Польщу ми їздили кожні вихідні.
— За чиї кошти? Адже фінансування що нині, що тоді — мізерне.
— У Польщу ми їздили на моїй машині, а в Німеччину Віталію оплачували поїздки. Було тяжко, бо постійно працювали, без перепочинку. У принципі, він усе слухав і брав до уваги, аналізував — і процес пішов.
— Був такий момент, коли ви з лікарем провели над Віталієм експеримент перед Олімпіадою, помістивши його в барокамеру. На який результат від цього розраховували?
— Щоб розкрутити і повністю розкрити здібності спортсмена, наприклад, виходять в гори і проводять там тренування. У нас була в госпіталі барокамера для пілотів, ми попросили в лікаря дозволу пройти туди. Адже дія барокамери на організм людини прирівнюється до сходження в гори. Хлопці піднімалися в ній на висоту сім тисяч метрів, а потім опускалися. Це трохи розхитало їх, вони стали краще пристосовуватися до навантажень.
— Після всіх цих тренувань був сам виступ на Олімпіаді. Що ви тоді говорили Віталієві, чи всім були задоволені у його роботі на рингу?
— Настанови перед кожним із чотирьох боїв були різними. Як я і прогнозував, перший бій Віталік провів з американцем, якого ми взагалі не знали. З ним і виявився найтяжчий поєдинок, Віталій був у нокдауні, не слухав, що я кажу. Але бій виграв. Після цього він усі бої зіграв нормально.
— У результаті «золото» опинилося у ваших руках. Як змінилося ставлення держави до вас особисто і до братів узагалі, адже для України то була перша Олімпіада за роки незалежності?
— Ми розраховували на золоту медаль, про нас дізналися, а на ставлення інших ми не зважали. Володя та Віталік після цього пішли у професійний бокс. І це було правильно. Хоча Віталік багато разів закінчував свою спортивну кар’єру, але потім знову виходив на ринг.
— Як вважаєте, це через потяг до боксу, жагу до постійної боротьби, яка в нього вже в крові?
— Звісно, для мене Віталік подібний до бультер’єра: йому в житті постійно треба боротися, має бути дух суперництва. Він не може допустити, щоб його хтось перегнав чи виграв, навіть у теніс. Пам’ятаю, ми їздили на спортивні збори, і я виграв у Віталіка та Володі в теніс. Реакція була страшна, вони не знали, що робити. Десь за рік вони мені помстилися, обігравши мене «за повною програмою». Це показує їхній характер і те, що вони сильні особистості. Програш — це не для братів Кличків.
— У принципі багато що залежало і від вас, як їхнього першого тренера і головного наставника. Які психологічні підходи до братів були у вашому арсеналі?
— Спочатку у братів треба було виробити звичку виконувати свої обов’язки. Приміром, приходить новачок, необхідно змусити його виконати завдання. Але як? Тому доводилось їх накручувати, навіть не знаю як, але якось це виходило. От хто може лежати в машині на задньому сидінні і читати книгу? Клички так уміють, я сам цьому дивувався. Було багато розмов, коли кудись їхали. Говорили про життя, я наводив свої приклади, чого не треба робити. Велике випробування над нами трьома провів ринг. І все це разом дало свої плоди.
— У певний період ви навіть набрали зайву вагу, щоб легше було тренувати братів. Це теж ваша тренерська методика?
— Це треба було для тренувань Віталіка. Він активно працював ногами, мені довелось набрати вісім-десять кілограмів, щоб під час тренування, коли він різко обернеться, не летіти по рингу, як кулька. У принципі мені ця вага не завадила, я відчув, що і Віталіку це на краще, він більше відчував, куди і з якою силою б’є.
— Чи легко вам далося виховання таких чемпіонів?
— Не скажу, що легко, талановитих хлопців приходить багато, але з них теж треба вміти зробити великих людей у спорті. Зараз є боксери, які мають хороші перспективи. Про них ще почуєте. Багато що робилося на ентузіазмі, бо держава нам нічим не допомагає. Ми навіть на чемпіонат світу серед військовослужбовців поїхали за свої кошти.
— Як на вашу думку, виховувати, якщо не чемпіонів (бо не всім дано повторити долю Кличків), то хоча б сильним духом?
— Я б скористався досвідом Казахстану, де спорту приділяють неймовірно велику увагу. По-перше, це боксерська країна, олімпійських тренерів там маса, вони запрошують ще й закордонних фахівців для консультацій. Якби ви бачили, що відбувається у залах, коли йде бокс — там яблуку ніде впасти. Бокс там просто обожнюють, як і інші види спорту. Молоде покоління повинно пройти школу спорту. Зараз хочуть скасувати оцінки на уроках фізкультури, цим взагалі відбивають бажання в дітей займатися спортом, нівелюють статус учителя. Але ми намагаємося щось вигадувати, щось робити для розвитку спорту в країні, бо тренерське завзяття ще не до кінця реалізоване.
— Якщо не оцінка, то що може стимулювати дитину до занять спортом?
— Наприклад, сучасний спортивний зал, де є теніс, більярд, або виїзди на природу від школи, змагання, універсіади, спартакіади. Я пам’ятаю, у школах ми виїздили у ліс кататися на лижах, улітку — на велосипедах. Кожну перерву грали у футбол. Хто вигравав першість школи, виступав на міських змаганнях. Батьки теж повинні підштовхувати дітей до спорту. Наприклад, є в мене один учень, я хочу поговорити з його батьками, щоб знати, чим він хворів, як спить, як почувається вдень та вночі, на що скаржиться, бо коли починаєш давати навантаження, бачиш, що здоров’я дитині цього не дозволяє. У школах також треба проводити такі розмови з батьками, хай у класі буде хоч і 40 осіб. Має бути своєрідна мода на спорт, він повинен бути популярним.
