«Скажи мені, хто твій друг, і я скажу, ким є ти». Проте не тільки люди, з якими ми підтримуємо тісні стосунки, нас характеризують. Практично все, що оточує нас у повсякденному житті, може багато чого про нас же й сказати. ХХI сторіччя вносить свої кардинальні зміни в стандарти спілкування: інформативно-комунікативні технології розвиваються швидше, ніж пересічний громадянин устигає засвоїти надбання прогресу. Та «ховаючись» одне від одного в реальному житті, створюючи собі вивірений, ідеальний цифровий образ, будуючи сьогодення й майбутнє у форматі нулів та одиничок і мріючи про життя в європейській спільноті, за європейськими ж стандартами, чи змінюємося ми самі?
ВІДСТАНЬ МІЖ ПРИРОДОЮ ТА ЛЮДИНОЮ ЗБІЛЬШУЄТЬСЯ
Майже щоразу, проїжджаючи мостом через легендарну київську річку Либідь, мимоволі замислююсь над усім тим, що діється навколо. Мені пощастило жити на зламі не тільки століть, але й тисячоліть. Я власними очима спостерігаю перехід рідної країни від існування в тоталітарному «плановому» режимі до капіталістичних ринкових відносин, які захопили її у вир поневірянь та випробувань. Те, що колись називалось річкою Либідь, у середній і нижній течії тепер являє собою затиснутий у штучне бетонне русло потік води, який намагається вирувати лише після рясного дощу. На відміну від України, яку викинуло в бурхливе капіталістичне море, у цієї річки тепер вибір не надто великий: її шлях визначений, затверджений і укріплений людиною. Лещата науково-технічного прогресу поступово затискають не тільки її, а і її сестер — велику кількість малих і не дуже річок усієї України. Хоча стискають ці лещата не тільки річки: у природі все взаємопов’язано, і людська діяльність нічого не оминає... Яких-небудь тисячу років тому саме річки (Либідь, Дніпро, Дунай — перелік можете доповнювати самі) вказували людині, де її варто оселятись, жити, вести своє господарство. Тепер людина, достатньо узявши від матінки-природи заради свого блага й могутності, самочинно вирішує, куди текти рікам, де рости лісам і де мігрувати (а найчастіше — не мігрувати) звірям. Звичайно, ми не можемо поки що примусити річку текти в зворотному напрямку, але доволі познущатись з її природного режиму ми здатні. Про що це говорить? Про те, що людина з природою поступово міняються місцями, і тепер саме на наші плечі лягає відповідальність за все, що відбувається на планеті.
Людина за своєю натурою є споживачем і задля власного комфорту здатна на будь-що. Більшість з нас є доволі вередливими особами, що дуже швидко забувають, як жилось зовсім нещодавно без стільникового зв’язку (або без зв’язку взагалі), телебачення, централізованого опалення тощо. Звичайно, більше це стосується міських мешканців, що найбільше відірвані від природи. Але вже сьогодні в селах живе лише третина українського населення й середній вік цієї третини змушує визнавати невтішні реалії: наші села вимирають катастрофічно швидко. Через якихось 20—30 років абсолютна більшість наших громадян мешкатиме в містах і селищах міського типу. Добре це чи погано — судити важко, але той факт, що психологічна відстань між людиною й природою збільшуватиметься, є очевидним. Причому відірваність від природи не є властивою нашій ментальності: вже сьогодні більш-менш заможні міські мешканці змінюють квартири в урбаністичних багатоповерхівках на заміські будинки за першої-ліпшої нагоди. То вже інша річ, що задля місця під ці будинки часто вирубуються лісові насадження й забудовуються природоохоронні берегові смуги.
«ПОГАНА ЕКОЛОГІЯ» = «ПОГАНА ВЛАДА». А ЛЮДИ?
Серед численних нарікань наших людей на складне життя в пострадянських умовах поряд з браком гідної оплати праці та свавіллям політиків і чиновників не останнє місце займають майже перманентні скарги суспільства на «погану екологію». Хоч сама безглуздість цього словосполучення вже не викликає в спеціалістів навіть посмішки, але його розповсюдженість вражає. На мою думку, недовіра людей до влади в питаннях охорони довкілля пов’язана в першу чергу зі свіжими спогадами про події квітня- травня 1986 року, коли влада так «кинула» власний народ, що навіть не хочеться про це й згадувати. То ж неважко прогнозувати реакцію пересічних громадян на заяви можновладців про «абсолютну безпеку» громадян, за крок від житла яких будують сховище для утилізації техногенних відходів чи запевнення будь-кого щодо безпечності жовтого фосфору, дезактивованих радіонуклідів або бозна чого ще. Мешканці Києва та області вже звикли до щорічних чуток про чергову аварію на ЧАЕС, які поширювалися з небаченою швидкістю й легкістю, обростаючи шокуючими подробицями, навіть до часів широкого залучення населення до web-мережі. У масовій уяві народу існує «погана екологія» та не менш «погана» влада, яка приховує реальний стан речей. Найгіршим у цій ситуації є те, що з кожним роком ці уявлення стають все ближчими до реальності.
Як людина, що народилася під час перебудови й радянської дійсності практично не пам’ятає, з жахом я тепер спостерігаю за набутим нашим народом у минулому сторіччі почуттям «колективної безвідповідальності». Усе те, що комунізм (чи то пак — розвинений соціалізм) намагався піднести як всенародну власність, в уяві того ж народу ставало нічиїм, а отже, ставлення до нього складалося відповідне. І якщо до революції 1917 року боялися Бога, до перебудови 1985—1991 років боялися комуністичних силових структур, то з настанням «дикої» демократії боятися стало нічого. І навіть при такому стані речей за «погану екологію» й досі несе відповідальність лише «погана влада», яка встигає насмітити у всіх куточках найбільшої за площею цілком європейської держави. Вже багато було сказано про те, що громадянське суспільство, яке є запорукою цивілізованого розвитку держави, неможливо розбудувати згори. В олігократичній державі можновладці, навпаки, аж ніяк не зацікавлені у появі цього громадянського суспільства, що заважатиме їхнім особистим інтересам. Можливо, ідея такої стихійної консолідації народу виглядала б утопічною, якби не деякі приклади, найяскравішим з яких я вважаю поведінку національно свідомих громадян під час помаранчевої революції 2004 року. Відчуття тієї єдності, що панувало в Києві наприкінці 2004 року, змушує вірити у наш народ.
Переконаний, що, запитавши в переважної більшості наших громадян, чи хочуть вони розпочати дієві кроки на шляху до поліпшення стану довкілля, отримаємо позитивну відповідь. Але, на жаль, не всі відчувають особисту відповідальність перед своїми нащадками за прозоре небо, зелену траву й чисту воду («А що я можу зробити? Усі ж смітять...»). Можливо, нам бракує визначних авторитетів, людей, яких можна було б назвати совістю нації? Саме вони мали б виступити ініціаторами змін у громадській думці. Ці люди є, вони не байдужі до майбутнього Батьківщини, але донести свою думку до загалу важкувато: дорогу на загальнонаціональні канали телебачення в прайм- тайм їм закрито. Питання культури, й серед іншого — культури ставлення до природи актуальні лише в ситому суспільстві. Та дещо можна змінити і без значних капіталовкладень. Наприклад, перестати смітити на кожному кроці. Тому що гостей майбутнього чемпіонату Європи з футболу Євро-2012 так хотілося б вразити гостинністю, охайністю та мальовничою природою...
