Щодня закарпатські мами-активістки доводять: шлях до дитячого щастя прокладений не планшетами і гіроскутерами, а любов’ю, турботою та спілкуванням. Ольга Павлова і Людмила Сюзева добре знають, що допомагати іншим і змінювати країну зсередини дуже просто: треба починати з дітей.
Два роки тому, будучи мамами-журналістками у декреті, вони почали проводити різні акції і заходи для діток. А потім усе переросло у створення громадської організації «Щасливі діти». У середині листопада дівчата відзначають другу річницю від заснування об’єднання і перший день народження «казкового будиночка». Про це та інше «День» розпитав голову громадської організації «Щасливі діти» Ольгу ПАВЛОВУ.
«Є ЯДРО ЖІНОК І ЧОЛОВІКІВ, ЯКІ ЗАВЖДИ ДОПОМАГАЮТЬ»
— Як виникла ідея створити громадську організацію такого профілю?
— У декреті, коли у тебе з’являється новий зміст у житті і вирує купа енергії, яку треба кудись подіти, починаєш помічати багато речей і проблем, на котрі до цього не звертала уваги. І коли таких дівчат збирається кілька, цю течію уже не спинити. Спочатку ми облаштовували подвір’я для дітей, потім боролися з шаленим рухом транспорту на набережній, де гуляють дітки і мами з візочками. І це почало набирати обертів.
— Чому вирішили із просто міських активістів перейти у формат громадського об’єднання?
— Ця потреба з’явилася, коли нам довелося не один і не два рази приходити до органів влади. Одна справа, коли приходить ужгородка Оля Павлова зі своєю ініціативою, і зовсім інша — коли це вже громадське об’єднання зі своєю метою, принципами і статутом. От тоді ми і вирішили об’єднуватися офіційно.
— Один у полі не воїн. Хто поряд?
— Передусім це моя подруга та колега Люда Сюзева, і я часто кажу, що ми, як дві півкулі головного мозку. Також за два роки нашої роботи вже з’явилось ядро жінок і чоловіків, які завжди допомагають, і багато ситуативних людей, що долучаються до проведення тих чи інших акцій.
«УЖГОРОД НЕ ПРИСТОСОВАНИЙ ДЛЯ ЛЮДЕЙ З ОСОБЛИВИМИ ПОТРЕБАМИ»
— «Щасливих дітей» часто асоціюють з допомогою діткам переселенців. Чому так?
— Одна з перших акцій, яку ми офіційно провели під нашою назвою, — допомога діткам переселенців. Вона набула широкого розголосу, і багато людей вирішило, що ми створили громадську організацію, щоб допомагати саме потерпілим від війни на сході, однак це не зовсім так. Звичайно, у нас був проект соціально-психологічної реабілітації для родин переселенців, ми й сьогодні допомагаємо таким родинам з дітками, збираємо речі та адресну допомогу, але спектр роботи нашої громадської організації значно ширший.
— Багато проектів створюєте для діток з особливими фізичними потребами...
— Ці проекти є дуже важливими. Один із них має на меті навчити наше суспільство контактувати з особливими людьми. З одного боку, є родини діток з інвалідністю, які докладають шалені зусилля, щоб інтегрувати дітей у суспільство. Я зрозуміла, що багато людей, які відносять себе до світу здорових або відокремлюються, тому що не знають, як контактувати з особливими дітками, або поводяться не дуже етично. До того ж часто саме дорослі поводяться нетактовно щодо людей з особливими фізичними потребами. І багато залежить від батьків: як вони ставляться до особливих дітей, так до них ставитимуться і їхні діти.
На часі розробити інформаційний проект, який допоможе стерти такий бар’єр між людьми. Ми хочемо підключити до цієї справи і владу міста, адже його територія абсолютно не пристосована до потреб людей з обмеженими фізичними можливостями. А цим людям дуже потрібна підтримка та спілкування. Кожна особлива дитина має тонкий внутрішній світ і геніальна по-своєму. У нас є хлопчик, ми його називаємо Кеша, у нього неймовірна пам’ять, він може рік мене не бачити, але без помилки назве номер мого телефону, який я сказала під час попередньої зустрічі.
Періодично у нашому «казковому будиночку» проходять сеанси реабілітації і лікувальної фізкультури. Їх проводять наші друзі зі Львова Юрій Монастирський і Василь Ганяк. Це дивовижні спеціалісти, які нам дуже допомогли, вони дійсно мають справжній дар, у нас були дітки, які у два роки не ходили, і ми побачили, як після занять вони почали піднімати голову, спиратися на ручки. Батьки і діти у захваті від роботи Юрія та Василя.
«КРАЩЕ ПРИВЕЗТИ НЕ СОЛОДОЩІ, А СПОРТИВНИЙ ІНВЕНТАР»
— Розкажіть більше про цей «казковий будиночок».
— Це будинок, який для потреб громадської організації надала міська влада. Ми довго просили приміщення, де можна було б зустрічатися і займатися з дітьми. За цей час в Ужгороді встигла змінитися і влада, яка, на щастя, пішла нам назустріч. І ми дуже раді, що представники теперішньої влади так само готові співпрацювати, адже розуміють, про які проблеми ми говоримо.
Коли міськрада виділила приміщення, ми були дуже раді, однак зайшовши у той будиночок, засмутилися його станом. Але зі світу по нитці, люди почали долучатися, передавати кошти, і ми стали відновлювати це приміщення. Хтось передавав 50 гривень, хтось значно більше, і врешті-решт спільними зусиллями ми зробили ремонт, придбали меблі та усе необхідне.
Маємо і виїзні акції. Так, у нас влітку діяли табори для дітей. Окрім цього, відвідуємо і діток у сиротинцях. Тільки почавши роботу, ми вирішили, що їздитимемо в інтернати не з цукерками, а з враженнями. Ми проводили для діток майстер-класи з розписування дерев’яних заготовок, різноманітні тренінги, зустрічі на екологічну і соціальну тематику. Також ми привозили до діток акторів з лялькового театру. Вважаємо, що краще привезти з собою не солодощі, а спортивний інвентар.
— Чи виникають складнощі в такій роботі?
— Так, звісно. Багато хто вважає, що ми отримуємо зарплату і комусь щось винні. Насправді це зовсім не так, адже вся робота проводиться виключно на волонтерських засадах. І ми усвідомлюємо, що добре було б, якби ми могли давати хоча б невелику платню тим, хто займається організаційними моментами. Адже на це витрачається величезна кількість часу і сил.
Наостанок скажу: громадська організація — це кожен із нас. Будь-хто може створити щось, допомогти комусь, а не просто тупцювати на місці. Тому ми раді, коли до наших ініціатив долучаються небайдужі. Бо робити дітей щасливими — просто.
