Цього року Інститут соціології НАН України провів черговий етап багаторічного моніторингу соціального стану нашого суспільства, започаткованого ще 1992 року, зміст якого відобразився в праці «Українське суспільство 1992—2010: соціологічний моніторинг». Це ґрунтовний аналіз суспільних процесів в Україні, здійснений фахівцями Інституту соціології НАН України. Для цього академічного закладу стало вже доброю традицією щорічно інформувати громадськість про стан справ у різних сферах суспільства, визначений шляхом опитування громадської думки. Спробую окреслити найцікавіше з висновків, які зробили такі вчені, як Д. Александров, І. Бекешкіна, О. Вишняк, В. Ворона, Є. Головаха, С. Макеєв, О. Рєзнік, М. Шульга та інші професіонали соціально-гуманітарних наук.
ВИБОРИ, ВЛАДА І ПАРТІЇ
Копіткий аналіз доводить, що українські соціологи здатні досить точно прогнозувати результати виборчої боротьби. Порівняння результатів вимірювання громадської думки щодо передвиборних симпатій, здійснених за останні півтора десятиліття, засвідчують, що нині відпрацьовано методи й технології збирання якісної інформації щодо електоральних намірів громадян. Але проблема в тому, що в Україні реально існує менше десятка соціологічних центрів та фірм, здатних за організаційним, кадровим і методичним потенціалом проводити національні передвиборні опитування.
Проблема довіри громадян до державних та політичних інститутів є чи не найпопулярнішою в українській соціології політики. Насамперед це довіра до центральних органів влади, зокрема Президента України, котрий уособлює в очах своїх громадян владні структури. Саме рівень довіри до президента країни найбільш динамічно змінюється за роки незалежності України. Пікових значень він уже традиційно набуває одразу після обрання президента або переобрання на нову каденцію — як це було 1995, 2000, 2005 і 2010 року. Тоді рівень довіри до глави держави перевищував довіру до всіх інших державних та політичних інститутів.
Така ж динаміка спостерігається й щодо довіри урядові України, ставлення до нього є фактично відлунням ставлення до президента. Адже зміна урядів в Україні за період 1994—2010 років відбувалася доволі часто, але ці зміни уряду не впливали на суттєве зростання рівня довіри до нього. Тому є підстави вважати, що тенденції змін рівня довіри громадян країни до урядів насамперед обумовлені змінами довіри до президентів країни.
Складнішою є динаміка рівня довіри громадян до Верховної Ради України за роки незалежності. До 2005 року рівень довіри до неї залишався стабільно низьким: за даними моніторингу ІС НАНУ, кількість тих, хто довіряє, становила в різні роки від семи до десяти відсотків. І це попри той факт, що Верховна Рада України тричі переобиралася 1994, 1998 і 2002 року, змінювались президенти й Кабінети міністрів, але помітного зростання довіри не спостерігалося.
Окремо виділені питання довіри до такого недержавного політичного інституту, як політичні партії. На початок липня 2010 року в Міністерстві юстиції було зареєстровано 182 політичні партії, про більшість із яких мало хто навіть чув, не кажучи вже про те, щоб довіряти. Протягом 1995—2001 років рівень довіри до політичних партій в Україні не перевищував чотирьох відсотків. Певне пожвавлення інтересу і зростання довіри до політичних партій з боку громадян увиразнилося, починаючи з 2002 року, та триває певним чином і нині, однак рівень довіри до політичних партій в України залишається нижчим, аніж навіть довіра до вищих державних інститутів — президента, уряду, парламенту.
Головні причини такого стану справ полягають, по-перше, в тому, що партії не мають свого ідеологічного обличчя — бо не можна всерйоз вважати ідеологією риторику купки «штатних» партійних ораторів, які регулярно чубляться перед масовою аудиторією ЗМІ й ідуть на вибори, презентуючи не свої політичні програми, а малореалістичні, зате привабливі для електорату гасла. По-друге, майже половина виборців, як свідчать дані нашого моніторингу, взагалі не має певної ідеологічної ідентифікації або, принаймні, не в змозі її визначити. Як і раніше, переважає орієнтація на особистості, а не переконання.
Нинішня партійно-політична структура не дає змоги виборцям знайти захисників своїх інтересів, насамперед економічних, оскільки партії будуються не на диференціації економічних поглядів, а, головним чином, на регіонально-мовному поділі. У суспільстві не представлені партії, які виражали б погляди ліберальної частини суспільства, відчувається й криза лівих партій: хоч лівих поглядів дотримуються багато громадян України, але голосують вони, по суті, за представників великого капіталу. Не мають впливу й партії екологічного спрямування, принаймні українським «зеленим» останніми роками не до снаги увійти до парламенту.
Підсумувати цю частину огляду доречно цитатою зі статті В. Вишняка: «Аналіз динаміки довіри громадян до державних та політичних інститутів показує, що вони мало або зовсім не пов’язані з динамікою соціально-економічної ситуації в Україні та її оцінками в масовій свідомості...»
СТРУКТУРА ТА РУШІЙНІ СИЛИ СУСПІЛЬСТВА
Протягом останнього десятиліття за критерієм значущості до категорії високостатусних прошарків населення можна умовно віднести політиків, підприємців і... мафію; до середньостатусних соціальних груп зазвичай зараховують службовців держапарату, робітників, селян-фермерів, суддів та працівників прокуратури, міліціонерів, співробітників Служби безпеки, інтелігенцію, керівників держпідприємств; до розряду низькостатусних соціальних прошарків незмінно потрапляли керівники сільгосппідприємств, військові, пенсіонери. Тобто визначальними показниками домінування залишаються «політична влада», «влада грошей» і «влада беззаконня». Цікаво, що такі погляди властиві практично всім верствам населення, бо, як виявляється, на оцінку соціально-політичної ролі домінуючих соціальних прошарків фактично не впливають такі критерії, як вік, освіта, регіон та величина населеного пункту, де мешкає респондент, розмір доходу на одного члена сім’ї, задоволеність життям тощо.
Але останнім часом намітилися певні зрушення всередині домінуючої за впливом трійки соціальних груп. Якщо 2003 рік відзначився «злетом» впливовості української мафії (з 38% до 43%) і послабленням соціальної ролі інших соціальних груп, окрім підприємців і службовців держапарату, то поточного, 2010 року стає помітною позитивна динаміка, властива оцінкам впливовості підприємців (з 28% 2003 року до 32%) і політичних лідерів (з 24% до 37%), та водночас — поступове зниження соціально-політичної ролі в житті українського суспільства представників злочинного світу (з 43% до 32%). Було б блюзнірством видавати останнє за неабиякий поступ у справі морально-духовного відродження суспільства, але втішним є бодай вектор змін.
Ретельний розгляд картини соціально-економічної стратифікації надає можливість долучити до цієї низки принаймні ще один парадокс, а саме: твердження, за яким дуже багато громадян України перебувають у ситуації бідності, що начебто давно перетворилося на аксіому, є неадекватним і провокує висування хибних соціально-політичних пріоритетів. І справді, продукти харчування й повсякденного попиту, одяг і побутова техніка продаються в Україні за цінами, які мало чим відрізняються від загальноєвропейських. Але заробітні плати й пенсії приблизно в десять разів менші, аніж у країнах Західної Європи, і в п’ять разів менші, аніж у Східній Європі — середня заробітна плата на початок 2010 року не перевищувала 300 доларів США.
Тим часом ніякої гуманітарної катастрофи в Україні не спостерігається. Навпаки, люди одягнені цілком пристойно, убогих і голодних на вулицях немає, забезпеченість сімейного побуту сучасною побутовою технікою значно вища, порівняно з 90-ми роками, в центрі будь-якого обласного центру країни на один квадратний кілометр площі — більше дорогих автомобілів, аніж, наприклад, у Берліні, Варшаві чи Празі, ринок продажу нових автомобілів до 2008 року зростав найшвидше в Європі, а внески населення в банки стрімко збільшувалися протягом перших восьми років поточного десятиліття.
Пояснення такої парадоксальної ситуації дослідник бачить, зокрема, в тому, що «тіньова» економіка, яка за своїми обсягами не має аналогів в Європі, чисельність ринків зайнятості, а отже, і джерел доходу, призводять, насамперед, до того, що індивідам і сім’ям усе-таки вдається задовольняти основні потреби за умов разючої асиметрії цін на товари й послуги та розміром зарплат і пенсій; респонденти в різних опитуваннях приховують реальні доходи; дослідники й експерти вимушені оперувати передусім офіційними відомостями та, як наслідок, надавати органам влади і громадськості вельми неадекватну картину рівня забезпеченості громадян.
Питання про соціальну структуру і рушійні сили сучасного українського суспільства дещо в іншому ключі розглянуті у статті В. Ворони. На думку вченого, попри глибоку наукову обѓрунтованість теорії додаткової вартості, що розкриває механізм самозростання вартості та нарощування на цьому підѓрунті багатства всього суспільства, питання про внесок кожного учасника (суб’єкта) процесу матеріального виробництва у створення додаткової вартості залишилося відкритим. Наприклад, на противагу Марксові класик західної соціології М. Вебер стверджував, що основним двигуном раціонального капіталістичного суспільства в історичній тенденції є не класова боротьба, а об’єктивна співпраця двох «половинок» «комерційного (commercial) класу» — підприємців і найманих працівників. Ці два класи, які беруть участь у раціональній організації праці, залежать один від одного, тому вони історично змушені жити за умов миру і злагоди, а не протиставляти свої інтереси. Автор пропонує виділяти в класовій структурі українського суспільства два основних класи — виробники та споживачі.
1. Клас, що виробляє матеріальне багатство нації, — базове підґрунтя суспільства, клас виробників матеріальних благ. Сюди належать усі учасники матеріального виробництва — сукупна робоча сила суспільства.
2. Клас споживачів. За способом отримання частки в національному доході цей клас об’єктивно розпадається на:
1) політичний клас, або клас «слуг народу». Сюди входять задіяні в усіх гілках державного управління, включно з місцевим і сільським самоврядуванням, професійні політики, державні службовці та персонал, що їх обслуговує. Особливістю його суспільного становища є те, що він сам адміністративним (неринковим) методом визначає свою частку у виробленому річному національному доході країни;
2) невиробничий клас, який надає різні нематеріальні послуги населенню та юридичним суб’єктам на комерційних засадах. Клас охоплює зайнятих у фінансово-банківській системі, в торгівлі, індустрії дозвілля тощо. Частку цього класу в національному доході визначають саме ринкові механізми;
3) до гуманітарного класу належать працівники освіти, медицини, науки, культури, соціального забезпечення. Їхня частка в національному доході визначається політичним класом та, як правило, адміністративними методами.
Природно, що в кожному з цих класів за різними параметрами, які їх об’єднують (влада, освіта, престиж, статус, інтелектуальність кваліфікації та ступінь залучення до новітніх технологій, спосіб життя й поведінка в суспільстві, інші істотні критерії, що виникають у процесі розвитку самого суспільства, можна виокремити різні соціальні групи або верстви. Цілком можливе формування нових прошарків і навіть каст.
Навіть якщо не розгортати теоретичну дискусію, можна відзначити, що таке бачення соціальної структури більш адекватне реаліям інформаційної епохи. У будь-якому разі, всі теоретичні побудови та методологічні підходи до аналізу українського суспільства, яке поки що перебуває у стадії становлення і безперервних трансформацій, вимагають емпіричної перевірки й уточнень. Моніторингові дослідження Інституту соціології НАН України багато в чому сприяють вирішенню цієї проблеми, як, утім, і багатьох інших актуальних для вироблення ефективної економічної та соціальної стратегії влади. Моральна, ціннісно-духовна і психологічна готовність українців до євроінтеграції та питома вага «орієнтацій на Схід» в настроях представників різних верств і регіонів; оцінка громадською думкою чинників, які загрожують національній безпеці України, та соціальні витоки й мотиви голосування «проти всіх» на знак протесту.
Опис проблем, досліджуваних науковцями Інституту соціології НАН України і представлених у праці «Українське суспільство 1992—2010: соціологічний моніторинг», міг би тривати далі. Та є лише один спосіб уникнути неповних або невірних вражень від цієї ґрунтовної праці дослідницького колективу — прочитати її самостійно.
